До 75-ї річниці відкриття музею та пам’ятника Т. Г. Шевченку в Каневі
Як відомо, Т. Шевченко помер 26 лютого (10 березня) 1861 року в Санкт-Петербурзі й спочатку був похований на Смоленському кладовищі. Лише завдяки зусиллям його близьких товаришів — М. Лазаревського та Г. Честахівського — стало можливим втілення заповіту Великого Кобзаря і повернення його на Батьківщину. Перепоховання праху Т. Шевченка на Чернечій горі в Каневі відбулося 10 (22) травня 1861 року.
Могила поета стала місцем масового паломництва українців, національною святинею українського народу. Саме на кошти народних пожертв у 1884 році на могилі Кобзаря було встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено дерном, неподалік збудовано хату для доглядача. Розуміючи значення Т. Шевченка для українського народу, царський уряд всіляко протидіяв справі належного впорядкування могили поета.
З утвердженням в Україні радянської влади ситуація кардинально змінилася. Усвідомлюючи колосальні можливості використання образу Т. Шевченка в агітаційно-пропагандистській діяльності, державно-партійне керівництво зарахувало українського поета до списку найвидатніших діячів, увічнення пам’яті яких відбувалося на всесоюзному рівні. Звернули увагу й на могилу Кобзаря, роботи з упорядкування якої розпочалися у 1920-ті роки. Так, 1923-го замість хреста на Чернечій горі встановлено бюст Т. Шевченка за проектом скульптора К. Терещенка. 20 серпня 1925 року Рада Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки ухвалила постанову «Про оголошення території могили Т. Г. Шевченка державним заповідником». Його організаційна будова та основні напрямки діяльності були визначені постановою РНК УСРР від 11 вересня 1926 року. 1927-го було утворено Шевченківський комітет при Народному комісаріаті освіти УСРР, до функцій якого входило керівництво справою вшанування пам’яті поета, розвитком і роботою заповідника. Щороку на могилу Т. Шевченка приходило дедалі більше людей: 1927 року — 14 326 осіб, 1928-го — 25 175, 1929-го — 26 900. З огляду на це у 1929 році для відвідувачів Шевченківського заповідника було збудовано двоповерховий будинок, в якому розмістилися дві музейні кімнати, де експонували матеріали про поета, а також бібліотека, кінолекційний зал і готель.
У рамках підготовки відзначення 70-ї річниці з дня смерті Т. Шевченка виникла ініціатива спорудження пам’ятника на могилі поета в Каневі. Розпочатися будівництво мало навесні 1931 року, однак справа не просувалася аж до 1933 року. Напередодні 120-річчя від дня народження Великого Кобзаря було вирішено не лише встановити монумент на Чернечій горі, а й побудувати меморіальний музей на території заповідника. З цією метою було сформовано спеціальну Комісію ЦК КП(б)У, яка разом з Народним комісаріатом освіти провела кілька нарад, учасники яких дійшли згоди, що «пам’ятник треба будувати реалістичний, портретного характеру, в якому б було втілено історичне значення Шевченка». Тоді ж було вирішено не влаштовувати конкурс на проект пам’ятника, а замовити його найвидатнішим скульпторам, художникам та архітекторам Радянського Союзу. До розробки проектів монумента долучилися митці з Києва, Одеси, Харкова, Москви і Ленінграда: М. Гельман, Ж. Діндо, М. Епштейн, І. Кавалерідзе, Б. Кратко, Ф. Кричевський, М. Манізер, О. Матвєєв, В. Меллер, П. Мітковіцер, І. Падалка, С. Серкулов, В. Сінайський, А. Страхов, Й. Чайков та інші. Спочатку державна комісія обрала для будівництва пам’ятника проект молодих скульпторів К. Бульдіна, А. Дарагана та Я. Ражби, однак невдовзі його було відхилено. Натомість було затверджено проект, який розробили скульптор М. Манізер та архітектор Є. Левінсон.
Проектування меморіального музею Т. Шевченка Наркомат освіти УСРР доручив архітекторам В. Кричевському та П. Костирку. Вже 1933 року почалися підготовчі роботи з будівництва, а 11 березня 1934-го відбулося урочисте закладення музею. Його приміщення було завершено через три роки, однак через нестачу коштів та ідеологічні суперечності роботи із зовнішнього та внутрішнього оформлення музею затягнулися.
Відкриття меморіального музею та пам’ятника Т. Шевченку на Чернечій горі в Каневі відбулося лише 18 червня 1939 року в рамках широкомасштабних урочистостей з нагоди святкування 125-річного ювілею поета. Загальна вартість будівництва пам’ятника становила 613,6 тис. крб.
У роки нацистської окупації музей-заповідник Тараса Шевченка в Каневі було розграбовано.
Відновив свою діяльність музей лише навесні 1944 року, проте для відвідувачів він відкрився тільки 1946-го. У 1950-ті роки Черкаський обком партії неодноразово звертався до ЦК КПУ з проханням виділити кошти на ремонтно-реставраційні роботи для заповідника. Згадали про це лише напередодні наступного Шевченкового ювілею — 100-річчя від дня смерті, який відзначався 1961-го. До цієї пам’ятної дати розбудували інфраструктуру не лише заповідника, а й його околиць — відремонтували шляхи і під’їзди до могили Т. Шевченка, у Каневі налагодили систему водопостачання, відкрили нові готель, магазини, ресторан. Було введено в експлуатацію електростанцію, закінчено радіофікацію 26 населених пунктів Канівського району.
Цього ж року представники української інтелігенції звернулися до ЦК КПУ з листом, в якому було викладено пропозиції щодо планування і забудови території навколо могили Т. Шевченка. Вони просили побудувати природничо-краєзнавчий музей, Будинок культури, лабораторії для навчальної та наукової роботи Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка і студії для творчої роботи Київського державного художнього інституту, а також приміщення для житла студентів, наукових працівників і професорсько-викладацького складу та готель для екскурсантів. Чи не вперше прозвучала думка створити навколо могили Великого Кобзаря Канівський природничо-історичний заповідник. Ці ідеї знову почали активно лунати і поширюватися у другій половині 1980-х років, особливо у зв’язку з початком промислової забудови на дніпровських схилах Канева. Відповідно до доручення ЦК КПУ і з урахуванням клопотання української громадськості щодо дбайливого збереження шевченківських меморіальних місць Рада Міністрів УРСР 21 листопада 1989 року ухвалила постанову «Про створення Шевченківського національного заповідника в Каневі». Відтоді бере початок новий етап в історії Тарасової гори.
Нижче подаються витяги з документів Центрального державного архіву громадських об’єднань України, які висвітлюють історію становлення Шевченківського національного заповідника у Каневі протягом 1925—1989 років.
Витяг із статті про відзначення 100-річчя Т. Шевченка, опублікованій у часописі «Український самостійник» (Мюнхен). 1 серпня 1935 р.:
«...Напередодні світової війни в 1914 р. в століття Шевченкового народження царська влада заборонила українцям робити святочні зібрання. До глибини ображене свідоме українське громадянство відповіло на таку зневагу українських патріотичних почувань демонстрацією в Києві та інших містах України. А також запротестували українці з цього приводу в російському парламенті. Провідник кадетів Родічев на засіданні державної думи (парляменту) дня 26.2.1914 р. промовляв: «З якою метою заборонено святкувати 100-літні роковини українського поета Т. Шевченка? Бояться революції, лякаються сепаратизму, бояться українського руху? Панове, визнайтеся в тому переляку! Чи є в ньому перш за все щирість? А коли так, то скільки в тій забороні розуму? Та ж через те, що не будуть сказані добрі слова в пам’ять Шевченка, яких боялися, будуть сказані злі — на тих, що викликали заборону. Пора вже зрозуміти, що ідей багнетами не ломлять. Губернатори можуть пошахрувати вибори, але українського народного руху не вгамують. Уявіть собі, що нам заборонили би вшанувати Пушкіна. Та ж ви розбурхуєте в українців ті самі почування, що їх викликала би така заборона у нас. Невже ви думаєте, що українці не вшанують пам’яти Шевченка? Вшанують, але на наш сором, зроблять це не в Росії, а поза її границями...»
Витяг із статті про зібрання людей на могилі Т. Шевченка, опублікованій у часописі «Український тиждень» (Прага). 15 березня 1937 р.:
«У вінницькому обласному архівному управлінні зберігається цікавий документ — донесення київському губернському предводителеві дворянства від 26 липня 1861 р., в якому говориться таке:
«Могила Шевченка служить, ніби прапором з’єднання людей, що породжує ненависть народу до тутешнього дворянства, це тільки привід, предметом ненависті народу стають усі поміщики, які вимагають від нього повинностей за землі, все начальство. Яке примушує його виконувати обов’язки і навіть саме духовенство, якому він теж не вірить, бо йому не пояснюють положення нового в тому розумінні, як його бажали би розуміти селяни.
Друзі Шевченка, любителі його творів і, нарешті, люди одних з ним ідей, приїжджають до наших країн, мають часті безпосередні таємні зносини з народом, збирають людей від робіт на могилі — читають простому народові твори Шевченка. [...]
За оповіданням міщанина Степана Кутаха, один з друзів Шевченка п. Честоховський, на запитання його — Кутаха, чому з часу похорону Шевченка і приїзду його Честоховського і частих його з народом розмов, люди прийшли в тривогу і сум і говорять про речі, про які страшно подумати, п. Честоховський відповів: «Так, як колись через панів лилися піт і кров з народу, так незабаром поллється піт і кров з них» — ця розмова була ввечері після того як Честоховський читав твір «Тарасова ніч» зібраним на роботу людям...»
На закінченні цього доносу просилося про переслідування небезпечних агітаторів та збільшення військових залог».
Витяг із листа відповідального редактора «Вістей ВУЦВК» Ф. Тарана секретареві ЦК КП(б)У С. Косіору про враження від відвідування могили Т. Шевченка. 14 липня 1937 р.:
«Під час свого останнього відрядження, бувши в Канівському районі, я відвідав могилу Шевченка. На могилі будується зараз музей. Проте, темпи будівництва дуже незадовільні, і в працівників заповідника є сумнів щодо можливості відкрити музей до ХХ роковин Жовтня. [...] «Виставка Шевченка», як вона тут називається, відображає головним чином — на 95% — не Шевченка, а тільки епоху, в яку він жив і творив. [...] З цієї виставки екскурсант не може дістати уявлення про поета, про його боротьбу з режимом Миколи, а тільки дані, та й то неповні, про лад у Росії Миколи Палкіна...»
Витяг із листа представників творчої та наукової інтелігенції до ЦК КПУ про заходи з відзначення 100-річчя від дня смерті Т. Шевченка. Березень 1961 р.:
«...Повстає питання про необхідність дальшого упорядкування території, яка оточує могилу Великого Кобзаря в Каневі і побудову на певній віддалі від неї нових об’єктів, що призначаються для увічнення пам’яті поета та створення належних умов численним екскурсантам, які щороку відвідують ці дорогі для радянських людей історичні місця.
Нам здається, що в проектуванні розпланування та забудови масиву навколо могили Т. Г. Шевченка конче необхідно повністю врахувати його культурно-історичну та природну цінність. [...]
Екскурсанти, які відвідують могилу Т. Г. Шевченка, численні трудящі, які щороку приїздять на відпочинок до Канева, та населення прилеглих районів цікавляться природою цього району. Тому створення такого важливого центру, який зміг би забезпечити розробку і популяризацію питань історії матеріальної культури, особливостей і розвитку природи з належним використанням місцевого, дуже цінного, ілюстративного матеріалу, є конче необхідним в справі виховання матеріалістичного світогляду трудящих і особливо підростаючого покоління. [...]
Внаслідок побудови природничо-краєзнавчого музею, лабораторій для університету і студій для художнього інституту, житла для студентів і викладачів навколо могили Т. Г. Шевченка створиться визначний культурний центр. Це буде справжній живий пам’ятник Великому Кобзарю...»
Записи в книзі відгуків Канівського державного заповідника «Могила Т. Г. Шевченка». 1988—1989 рр.:
«10 вересня 1988 р. Зачудований величним краєвидом нашого священного місця пам’яті — місцем спочинку великого батька Тараса. Та поряд з цим священним трепетом кожна людина відчуває пекучий біль за невпорядковані схили Чернечої гори... І яка ганьба, що ми, «славних прадідів великих...», незугарні та нерозумні правнуки нищимо Лівобережжя, останню нашу заповідну зону! Схаменіться, будьте люди, бо горе нам буде!
Від імені групи львів’ян».
«18 червня 1989 р. Група туристів з Черкащини, Молдавії і Білорусії відвідали музей і з задоволенням констатуємо, що музей все більше поповнюється експонатами, територія також.
Дуже турбує нас всіх, що досі наш рідний Український Уряд не домігся, щоб припинити будівництво промислової зони «Закордоненергобуду». Мотивують тим, що вже вкладено в будівництво промислової зони 2 мільйони. Наші внуки і правнуки повинні бачити «і Дніпро, і кручі» такими чистими і квітучими, якими бачив їх наш геній Тарас. І народ український складе свої копійки і збере цих 2 мільйони, щоб віддати «Закордоненергобуду», якого сюди пустили, не спитавши народу, господаря цих священних для нас місць на віки, нехай хоч тут буде чисте повітря і рослини.
Досить уже, що Чорнобиль погубив молоде покоління білорусів, що хімія Черкас продовжує отруювати життя черкаських дітей, стариків. Ми звертаємося з великим проханням до Верховної Ради УРСР припинити будівництво «Закордоненегробуду» — поки ми живі, ми будемо за це боротися настирливо і постійно».
Вікторія АНТОНЕНКО, архівіст відділу використання інформації документів Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
Відвідування меморіального комплексу Т. Г. Шевченка у Каневі М. С. Хрущовим.
