Основна робота іранської жінки — доглядати за собою і виховувати дітей
Схід — справа тонка. Настільки тонка, що іноземки, залишаючи борт літака в Міжнародному авіапорту Ісламської Республіки Іран
«Хомені» похапливо і без нарікань надівають хіджаб — щось на зразок великої темної хустки. Руки до кисті також мають бути закриті. Обов’язково — довгі штани, закрите взуття і поверх усього туніка або халат нижче колін. Без цього «гардеробного мінімуму» їхати до Ірану не варто — вас заарештують уже в аеропорту. І те, що ви — громадянка іншої держави і не звикли у понад тридцятиградусну спеку ходити у темному закритому вбранні для іранців — не аргумент. Правило на те й правило, щоб його дотримувалися всі жінки без винятку.Жінка в Ісламській Республіці Іран — істота особлива. Жінки, окрім того, що мають носити хіджаб, повинні завжди в усьому догоджати чоловікам. У громадському транспорті чоловікам відведена перша частина салону, жіноцтво їде в другій половині. Черги також складаються із... двох частин: по один бік стоять жінки, по інший — чоловіки. Навіть входів у міжнародний аеропорт (не кажучи вже про внутрішні аеропорти, вокзали) два: для чоловіків і для жінок окремо. Здається, якщо можна було б, то іранці навіть літаки окремі пускали — один рейс для чоловіків, інший для жінок. Утім, деякі заможні іранські чоловіки майже так і роблять: щоб їхня дружина не їздила громадським транспортом (навіть у жіночій його частині), купують коханій авто. Іранка в хіджабі за кермом іномарки — звичайна для Тегерана картина.
Ось тут і криється інший бік медалі іранського подружнього життя. Чоловік має право вигнати дружину, якщо та, наприклад, до його приходу додому не приготувала на вечерю кебаб (страва із м’яса). Але якщо вона його не приготувала з тієї причини, що вдома не було м’яса чи якоїсь приправи, то винен у цьому разі чоловік.
В іранській сім’ї, поза сумнівом, головний чоловік. Але, що цікаво, старійшиною роду вважається... мати! До бабусі ставляться із пієтетом і шаною, а роки жінки в такому випадку стають її багатством. Що старіша жінка, то більша їй шана. Особливо, якщо вона має багато синів. До дівчаток у родині ставляться з любов’ю, але з жалістю. За іранськими шлюбними традиціями батьки продають доньку її майбутньому чоловікові. Тому, якщо сини — це продовження роду (і, до речі, саме сини утримують батьків до смерті), то дочки — це лише можливість поповнити родинний бюджет за рахунок весільного викупу. Зрозуміло, що
«продана» дівчина стає власністю чоловіка, а тому про розлучення немає й мови. Чоловік може вигнати дружину, і тоді її закидають камінням. Якщо це станеться у маленькому селищі, то каміння летітиме у буквальному сенсі. У великих сучасних містах, звісно, жінка просто зазнаватиме морального тиску.Загалом іранські жінки, як на український погляд, дуже ліниві. Вони у більшості випадків не працюють і не мають такого бажання. Звісно, серед іранок є жінки з вищою освітою, які працюють у державних установах, викладають, лікують тощо. Але це, швидше, винятки. Закономірністю є той факт, що основна робота іранської жінки — доглядати за собою і виховувати дітей. Про все інше має подбати чоловік. І він дбає. У той час, як жінка оберігає домашнє вогнище.
Іноземки, мокрі від задухи у темних хіджабах, дивуються пасивним і трохи апатичним іранкам, які упродовж дня можуть просидіти на березі річки, малюючи, читаючи або просто жуючи фрукти. Іранки не поспішають. А навіщо? А справді, може вони — щасливі? Бо для іранського чоловіка його жінка — осердя його життя, сонце, навколо якого він обертається.
Фото із сайту www.i-r-p.ru.
