Жінка поїхала за кордон на заробітки, залишивши двох дітей на чоловіка. Кілька років відпрацьовувала закордонний паспорт, візу, проїзд, послуги посередника з працевлаштування... Тож довідатися до родини ніяк не могла. А потім сеньйори, які отримали дешеву безвідмовну робочу силу, не дуже й хотіли її відпускати.
За кілька років дісталася до неї в той край її сусідка по під’їзду. Жінка кинулася розпитувати про родину, дітей, та раптом відчула якісь недомовки. Нарешті сусідка повідала правду. Син у восьмому класі потрапив у компанію наркоманів і виплутатися з тенет уже не зміг, стоїть на обліку в міліції. А чоловік, потребуючи ласки та підтримки, пішов до іншої жінки. Вів донечку цього року в перший клас уже з нешлюбною дружиною, для дівчинки — мачухою. У щоденних розмовах по телефону ніхто з домашніх та родичів жодного разу не насмілився сказати їй правду.
Тамуючи паніку, нещасна кинулася до господарів: віддайте зароблені гроші, я мушу їхати додому. У відповідь почула здивоване:
«А хто ж працюватиме?!» Не отримавши розрахунку, жінка наважилася на відчайдушний крок. Вона пішки вирушила на батьківщину. Забула, бідолашна, що треба перетинати кордони. Коли, одуріла від горя, вкотре намагалася прорватися через кордон, у її бік пролунав постріл...Цю трагічну історію з типовим для багатьох наших земляків початком і, хочеться вірити, таки нетиповим кінцем, розповіла у своїй п’єсі 17-річна школярка з Кам’янця-Подільського, котра взяла участь у міжнародному конкурсі творів на тему
«Життя емігрантів очима дітей». Нагородження фіналістів відбулося у Львові. Юля Печенога (так звати юну авторку п’єси, її ви бачите на знімку) увійшла в десятку переможців. Інші писали про своїх родичів, а Юля написала те, що узагальнило її юне чутливе серденько, яке щоразу стискалося, коли подружки розповідали, як то воно без мами чи тата, а то й обох батьків, які поїхали на інший край світу на заробітки. Одна з ровесниць повідала: батька не було кілька років удома, без нього вона виросла, і він став таким чужим і зайвим в оселі, що, відчувши це, замість місяця побув з ними лише кілька днів та й знову подався на чужину. Інша ділилася образою на маму, яка знайшла собі «за бугром» нового чоловіка. Тож матеріалу в Юлі було доволі.А взагалі, Юля цей сюжет спочатку використала в новелі. Але потім їй захотілося ввести дійових осіб —Сум, Тривогу, Неспокій. Почуття у людських подобах мали свої монологи. І без них авторка вже не бачила свого твору. Так вийшла драма
«Лише одна домівка у людини». Коли текст дали на передрук, операторка комп’ютерного набору не стримувала сліз, бо відчула біль за тих матерів та їхніх дітей. Однак Юлі хочеться, щоб читачі (чи глядачі) не проливали сльози, а робили щось задля того, аби людський потік з України за кордон врешті зупинився, а натомість звідти пішли битим шляхом жінки і чоловіки, повертаючись в Україну назавжди. Досить множити горе і підрубувати під корінь родини! Якщо безсилі президенти і депутати, дорослі та досвідчені, може, дитяче слово допоможе зрозуміти страшну трагедію, якою обернулося сучасне заробітчанство для українців?!Юля та її однолітки, котрі вголос заявили про думку українських дітей своїми талановитими творами, отримали схвалення та нагороди від святійшого Любомира Гузара, дружини Президента Катерини Ющенко, міністра Юрія Павленка. Їх показували по телебаченню, популярна передача
«Школяда» запросила до мікрофона...Юля таке пишне вшанування сприйняла просто і скромно. Це справді її найбільший успіх. Але в письменники дівчина не прагне. Вона вступає до університету. Обрала фах психолога. Він ще потрібніший дітям, які при живих батьках-заробітчанах часто почуваються сиротами. Хтось повинен взяти на себе їхній біль, вчасно розрадити та допомогти. Разом із Юлиною школою № 17, Центром дитячої творчості та літстудією
«Джерельце», де дівчина виросла у свідому українку, наша газета теж пишається Юлею Печеногою: це ж бо і наша авторка, переможниця конкурсу «Голос дитини», який оголошувався в минулі роки.Фото автора.
