У селі Дерганівка, що в Ружинському районі на Житомирщині — там, де тече Раставиця, і де народилася, не була років зо 30: живих родичів не залишилося, а покійні поховані на інших кладовищах, тож провідую їх там. Хоч ниточка зв’язку з рідними місцями не обірвалася: сусіди, спасибі їм, не забувають, запрошують погостювати. Нарешті таки зібралася...
Ця сім’я, на відміну від змальованої Нечуєм-Левицьким Кайдашевої, зовсім інша: в ній у злагоді уживаються три покоління: Галина Григорівна та Іван Григорович Додоні, їхні діти Людмила та Олександр Савчуки (не чула, щоб батьки називали Олександра зятем. — Авт.), онуки Алінка та Сергійко. Ще один син з дружиною і дітьми, які мешкають у сусідньому селі, — часті гості в цьому обійсті.
Переконана: за поведінкою дітей можна судити про клімат у родині. А діти тут — лагідні, чемні, слухняні. Я не чула, щоб старші кричали на молодших чи розмовляли в наказовому тоні. Як і звичного в багатьох сім’ях дитячого:
«Не хочу, не буду, не зроблю!». Тут відчувається, що слово старшого для молодших — закон. І хіба не зворушливо: малий Сергійко, дякуючи за якийсь подарунок дідуневі (саме так — дідуньо, бабуня. — Авт.), цілує руку, яка щойно погладила його по голівці. Скажете, мовляв, застарілий звичай? Може, й так, але я переконана, що й дорослим це хлопченя не скривдить ані власного дідуся, ані будь-яку іншу людину похилого віку.Я не знаю, як дорослим удалося виховати в дітей повагу до старших, працелюбність (коли потрібно щось зробити по господарству, то питання, як кажуть, не обговорюється), усвідомлення свого місця в сім’ї залежно від віку. Тут старші не нависають над молодшими з повчаннями, не тиснуть авторитетом, не нагадують, хто й що кому повинен. Але відчувається, що кожен окремо і всі разом вони чудово справляються зі своєю роллю в цьому колективі, назва якому — родина. Коли я подивувалася — мовляв, не чула, щоб Сергійко на прохання мами, тата чи бабусі з дідусем щось зробити відповів:
«Не буду!». На що мама Люда посміхнулася: «Буває, звісно, що й двічі треба повторити».Нині старшенька Алінка після восьмирічки навчається у технікумі в Бердичеві, звідки щовихідних приїжджає додому. Сергійкові, якого ви бачите на фото, лише сім, та він уже другокласник. Показує столичній гості зошит з англійської, де на кожній сторінці — учителеве:
«Дуже добре». «А що ще знаєш?» — запитую у школярика. Хлопчина охоче декларує вірші англійською і навіть співає пісеньку. «Іноземна в нього добре йде, а от рахувати не любить», — бідкається Галина Григорівна, яка колись закінчила школу з медаллю, і навіть у педагогічний інститут вступила. Проте кинула: посватався Іван. Але й дітям, і онукам допомагає розв’язувати задачки з математики.Про Додонів сусіди і в радянські часи з повагою говорили:
«Хазяї...». Чистісінька правда: в їхньому обійсті завжди було повнісінько живності, а на столі — хліб і до хліба. Але й трудилися тяжко — від зорі до зорі. Як, утім, і нині. Незважаючи на поважний вік, купу надбаних упродовж нього болячок, ледь зажевріє небокрай — Галина Григорівна та Іван Григорович уже на ногах. А як не встанеш? Кінь Орлик, усіляка домашня птиця, корова, свині, теля — усьому потрібен догляд. Ще чималий шмат городу, де знаходиться робота і малим, і старим, а в коморі міні-млин, тож борошно зі своєї пшениці теж власне. Та й жива копійчина завжди. А ще на паї дісталося Додоням два з лишком гектари землі. Тут головна сила — Олександр. Він сам і з трактором управляється. Людмила, яка працює секретарем у сільській раді, після роботи теж по господарству клопочеться.Запитую в Івана Григоровича, чи багато односельчан живуть заможно?
«Хто не пиячить, той і живе», — розповідає він. — Але, на жаль, таких мало».Попри важку селянську працю й клопоти, у цій родині жваво коментують засідання Верховної Ради і знають з
«телевізора» лідерів політичних партій на ймення. Можна лише пошкодувати, що ті їх не чують: мали б можливість знати правду, як вона є.«
Вікторівно, — звертається до мене мій сусіда Іван, — ти там у столиці ближче до влади, то скажи, хто наказав розвалити колгоспи, не створивши нічого замість них, і як це могло статися, що оті хлопці з села начебто на голому місці стали мільйонерами, «бізнесменами», які забрали у людей річки, ліси та луки, перетворивши інших на жебраків, малозабезпечених, бідних? Коли в нас у країні нарешті буде лад? Бо оцим пуцьвірінкам (киває на Алінку та Сергійка) ще треба ж людьми стати...»Я не знаю, Григоровичу...
