«Нісенітниця! У Шевченка не було дітей»

Як відомо, Тарасова мати Катерина померла, і Григорій Шевченко одружився вдруге. Сином від другого шлюбу і був Йосип. Брат народився, коли Тарасові виповнилося сім років. «У Йосипа був син Трохим, у Трохима — Терентій, у Терентія — дочка Валентина, вона тривалий час працювала директором літературно-меморіального музею в селі Шевченкове, колишній Кирилівці. А моя прабабуня Одарка була її рідною сестрою», — докладно перераховує Наталія Петрівна. Вона — сьоме покоління нащадків брата великого поета. Свого часу тітка моєї співрозмовниці Марія Левонтіївна Голуб, яка мешкала в Києві, склала генеалогічне дерево роду Шевченка, починаючи від його батька, Григорія Шевченка.

— Тьоті вже немає в живих, а ось ці записи залишилися, — розгортає пожовклий аркуш господарка. — А ось телеграма, це 1991 року мене запрошували до Канева на 130-річчя перепоховання Кобзаря. Тоді зібралися майже двадцятеро нащадків. Ми ще всі тоді сфотографувалися на згадку. Ось Марія Левонтіївна, ось Петро Левонтійович, Василь Левонтійович, їхні діти, ось я...

Наталія Бондаренко народилася в селі Шевченковому на Черкащині. Запам’яталося рідне село мальовничими пагорбами, долиною, ставками: «І дуже рясно калини. А до ставків люди ходили прати. Кожен ішов зі своєю кладкою, били, полоскали білизну, потім вона сохла, потім рублем розгладжували».

Мати Наталії Петрівни виростала у багатодітній родині. «Посередині хати стояв довгий стіл і дві лави, — продовжує моя співрозмовниця. — Коли всі поїли, дід Левонтій Климович наказував, що кому робити. Любив порядок. Один пасе свиней, другий — гусей, третій — поросят. Хтось один — корову. Без корови ніяк не можна було, корова — це все».

Незважаючи на бідність, всі діти в селянській сім’ї отримали вищу освіту. Всі до одного! Щодо батькової родини, то вона теж із Шевченкового, але перед війною перебралася на Донбас, до Чистякового (нині Торез). «Батько і мати одружилися в 1942-му, і одразу батько пішов на фронт, — каже Наталія Петрівна. — Я народилася, коли він воював. А після демобілізації запропонував мамі їхати на Донеччину. Казав, що не хоче повертатися до села. Пам’ятаю, як мама мене везла у поїзді, а я всю дорогу плакала і просилася назад, згадувала свого двоюрідного брата Ванечку: я з ним любила гратися». Потім родина щороку влітку їздила до рідного села: на Донбасі — робота, житло, на малій батьківщині — природа, чисте повітря, спогади.

І батько, і мати Наталії Петрівни вчителювали. Так само вчительську стежку обрала і донька. З першої спроби вступила до Горлівського інституту іноземних мов. «Коли я вчилася, то особливо не афішувала, хто я і чия родичка. Викрилося все випадково. На території Донеччини жили щонайменше четверо нащадків роду Кобзаря. У сусідній Пантелеймонівці тоді мешкали мамині двоюрідні сестри Ольга Іванівна та Ганна Іванівна. Всі знали, що вони — правнучки брата Шевченка, і їх часто запрошували на зустрічі зі студентами. Одного разу вони приїхали до Горлівського інституту виступати і питають: «А де тут у вас навчається праправнучка Шевченка?» Ректор не повірив: «Хто? Бондаренко? Але ж вона ніколи не говорила про це...» А що було говорити? Це зараз усе відродилося, усі своє коріння шукають. А раніше заводиш мову про родовід, до тебе так ставляться, наче щось придумуєш».

Один чиновник на інформацію про те, що в Горлівці живе праправнучка Кобзаря, відреагував так: «Нісенітниця! У Шевченка не було дітей». В родині зберігаються дві довідки, які засвідчують походження з роду Шевченків. Один документ підписаний директором літературно-меморіального музею поета, другий — головою і секретарем виконкому Шевченківської сільради на Черкащині. Але розмахувати довідками у високих інстанціях Наталія Павлось, звичайна вчителька французької мови, не звикла.

Востаннє широким колом нащадки поета збиралися саме в 1991-му в Каневі. З того часу в родині Павлосів з’явилася збірка віршів Шевченка, форзац якої списаний адресами і побажаннями. Багато кого із авторів тих побажань уже немає в живих. Інші старішають і вже не такі легкі на підйом. Сумно, але з відходом із життя Марії Левонтіївни нащадки Шевченка втратили талановитого організатора, який по крихтах збирав інформацію. Передавши Наталії Петрівні складений вручну родовід, тітка нібито призначила племінницю відповідальною за підтримання зв’язків із родичами, розкиданими по всьому світу.

Родина Павлосів живе в старенькому одноповерховому будиночку із невеликим подвір’ям. Голова сім’ї Володимир Іванович — також колишній педагог. Із чоловіком Наталія Петрівна познайомилася ще студенткою на практиці в Луцьку. За час практики (а це цілий навчальний рік) зблизилися і вирішили вже не розлучатися. Володимир виявився людиною непростої долі: сирота, вихідець із заможної сім’ї українців на території Люблінського воєводства, пережив жахи масового знищення населення некорінної національності і насильницького виселення...

Ось уже понад тридцять років подружжя разом. Інтелігентна, скромна сім’я. Може, аж занадто скромна, оскільки уваги з боку місцевих керівників від освіти і культури отримує небагато. Зате історією родини зацікавилися представники української діаспори в Канаді, обіцяли завітати в гості. Тепер мої співрозмовники бідкаються, чи зручно буде діставатися заокеанським гостям розбитою селищною дорогою.

Горлівка Донецької області.

Фото автора.