Первісна людина була переконана, що тварини, як і люди, живуть родами, племенами. Більше того, у неї, схоже, не було сумнівів, що і вона сама, і група, до якої вона належить, є родичами з тим або іншим видом тварин (тотемом). Сліди і пережитки тотемізму довго зберігалися в багатьох народів Америки, Азії, Африки, Океанії, Європи.

А серед різних представників тваринного світу, що стали тотемами, одне з головних місць займає вовк. Наприклад, в індійському племені тлінкітів (північно-західне узбережжя Північної Америки), в ірокезів ( що жили на південний схід від Великих озер) були роди вовка. У Туркменії вовка вважали тотемом одинадцяти родів. Від нього вели свій родовід узбеки. В ескімосів Берингової протоки зброя, начиння, навіть їжа прикрашалися тотемічними знаками... Головними тотемами були вовк, ворон, кречет. Вовка шанували монголи: одна з легенд стверджує, що їхній народ пішов від вовка, породженого небом і маралухою. Вовчиця вважалася прародителькою давніх тюрків. У переказі, що зберігся в китайських літописах, оповідається, що вона врятувала від загибелі безпомічного десятирічного хлопчика. Він був єдиним, хто вцілів з роду гунів, винищеного ворогами. Коли він виріс, вовчиця народила від нього десять синів, кожен з яких став засновником роду. Один з них — Ашина — на згадку про власне походження «над ворітьми свого житла виставив прапор з вовчою головою».

Шанувальники тотема були переконані, що можуть розраховувати на його підтримку і захист у найскладніших життєвих ситуаціях. Ще зовсім недавно (зрозуміло, за історичними мірками) узбеки, в яких зберігалася родоплемінна організація, вірили у допомогу свого прабатька. Більшість подібних повір’їв було пов’язано насамперед з появою на світ дітей і прагненням зберегти життя немовлят. Намагаючись полегшити важкі пологи жінки, їй на руку, як браслет, надягали вовчу щелепу або розтирали в порошок шматочок висушеного вовчого серця, розчиняли його у воді і давали випити. Коли дитина народжувалася, її — щоб довго жила — загортали у вовчу шкіру. Поширений був і звичай підвішувати до колиски амулети: вовчі губи, пазурі, бабки. Дорослі узбеки, бажаючи врятувати себе від усяких нещасть, носили в кишенях ікла, а зуби і нігті в шкіряних мішечках пришивали до одягу. Вовчі обереги не дозволялося продавати, їх можна було тільки дарувати.

Напевно, не менше, ніж узбеки, розраховували на заступництво вовка й буряти. Якщо в когось починалася «кропив’яна лихоманка», його загортали у вовчу шкіру — це вважалося найкращим засобом. Казахи і казанські татари розтирали висипи вовчим хвостом.

Звичайно, і в Європі було чимало повір’їв, де вовк виступав у ролі охоронця. Римський вчений і письменник Пліній Старший, який жив у першому сторіччі нашої ери, писав, що вовча голова руйнує силу чарів. Саме тому її прибивали до дверей сільських садиб. З тією ж метою в Німеччині і Франції використовували вовчу пащу. А селяни Сицилії в XІX столітті тримали вовчу лапу в стайнях. Коли кінь занедужував, цю лапу прикладали до вуха тварини.

Вважаючи тотемну тварину своїм родичем, людина ставилася шанобливо до нього навіть мертвого. У давніх афінян, наприклад, існував звичай, за яким усякий, хто вбив вовка, повинен був улаштувати йому похорон. Якути теж не залишали на лиху долю мертвого вовка: вони загортали його в сіно і вішали на дерево, тобто ховали за давнім звичаєм жителів тайги. Обов’язково закопували вовка в землю узбеки.

З давніх давен люди вірили, що тварини чудово розуміють людську мову, і якщо людина буде ставитися до них без належної поваги, вони помстяться йому. Тому багато народів часто називали звірів підставними іменами. Смоленські селяни, зустрівшись з вовками, говорили: «Здрастуйте, молодці!». В естонців вовк — «пастух», «довгий хвіст», «дядько», у литовців — «польовий», у коряків — «той, хто тримається осторонь», в абхазьких мисливців — «щаслива пащека».

Шанували вовка і чукчі, вбачаючи в ньому надістоту. Якщо вовк зарізав оленя, вони не торкали вбивцю, боячись, що інші звірі помстяться і знищать усю череду. Буряти взимку закидали кров вовка снігом, а влітку — землею, інакше може початися тривала негода, тому що вовк — небесний собака. А от якути вважали вовка сином давнього грізного божества Улуу-Тайона. Для коряків вовк — хазяїн оленів і пан тундри. Заборонялося не тільки убивати його, але і в якийсь спосіб шкодити йому.

Треба зазначити, що люди первісних племен не мали правильного поняття про те, як зароджується життя дитини. Вони вірили, що жінка може одружитися з твариною або духом. Усе це сприяло розвиткові культу предків в образі тварин. Камчадали, наприклад, вважали вовка батьком близнюків, бо були переконані, що дві дитини відразу не можуть народитися від чоловіка, необхідно ще участь божества. Але дружина в камчадалів зобов’язана була зберігати вірність чоловіку, отже вступати у зв’язок з духом вважалося гріхом, народження близнюків — нещастям, і за це суворо карали. А от незаміжнім це не заборонялося. Більш того, камчадали робили вовка з трави і дбайливо зберігали його протягом усього року, щоб він «одружувався» з дівчатами: вважалося, що від одного вовка близнюки народитися не могли.

І нарешті усім відома легендарна історія Ромула і Рема. Переказ, у якому мова йде про заснування Рима, було офіційно визнано в ІІІ до н. е. У тому ж столітті емблемою міста Рима стала Капітолійська вовчиця, що годує дітей. Однак Ромул і Рем не єдині діти, життя яких врятувала вовчиця. Сюжет цей досить розповсюджений у міфології південних народів. Так, слов’янські богатирі Валигора і Вирвидуб були вигодувані вовчицею і ведмедицею. Вовчиці виростили засновника давньоперсидської держави Кіра, героя німецьких переказів Дитріха. І перелік цей можна продовжити.

Підкреслимо лише, що поширення цієї теми в міфах і легендах свідчить про добрі взаємини людини і хижої тварини. Існує тут, ймовірно, і друге пояснення. Вочевидь, давні люди вважали, що дитина, вигодувана дикими звіром, особливо таким, як вовчиця, повинна бути хороброю, сильною, витривалою. Адже діти, виховані в легендах вовчицями, — або майбутні родоначальники, або національні герої, або богатирі.