Одну з історій мого екстремального дитинства розповіла матуся. У два з половиною рочки я навчилася говорити. Та ще й як! Варто було якійсь жіночці необережно запитати:
«Дівчинко, як тебе звати», одразу на неї обрушувався шквал віршиків, пісеньок, загадок, скоромовок. Якщо це відбувалося в транспорті, і «жертві» нікуди було дітися, їй нічого іншого не залишалося, як мило посміхатися і плескати в долоні.І от якось їхали ми з мамою в електричці. Перед посадкою вона мені суворо заборонила відкривати рота. В нагороду пообіцяла тістечко. Я мужньо мовчала цілих п’ять(!) хвилин. Увесь цей час до мене чіплялася з розпитами якась жінка. Бачить, що я мовчу, звертається до мами, мовляв, що це, дитинка не розмовляє? А мама їй:
«Та практично ні». І тут «Остапа понесло»...Пожертвувавши своєю любов’ю до солодощів, я почала активно розповідати всі пікантні подробиці зі своєї біографії, попутно розкриваючи сімейні таємниці. Весь вагон розчепірив вуха і витягнув шиї, спостерігаючи за цією виставою. Співрозмовниця виявилася напрочуд цікавою. Запитання просто сипалися:
«Скільки років?», «А чи є братик, сестричка?», «А кого більше любиш, тата чи маму?». І тут провокаційне: «Чи кохає мама татка?» Я із захватом відповіла, що, звісно ж, любить — їсти йому готує, сорочки прасує, зайчиком називає... «А тато маму кохає?» І раптом я замовчала, що було мені геть не властиво, насупила брівки, не по-дитячому замислилася і випалила: «Ні! Він завжди, коли я сплю, каже мамі, що з’їсть її, укладає на диван і душить, душить...»
