Людина може вивчити хоч п’ять мов, але рідною залишиться тільки одна — материнська, просякнута її любов’ю і теплом. Моя мама розмовляє українською, отож і для мене вона рідна. Відчуваю її кожною своєю клітинкою, кожне слово для мене виграє самоцвітами, бринить ніжною мелодією, є розкішною квіткою, яка повсякчас потребує турботи.

Розкажу про себе. Народився я в інтернаціональній родині. Рідний тато (бо мій вітчим, який замінив його, — нащадок славних козаків Макаренків, що осіли колись під Сумами) приїхав з Білорусі: його батько був за національністю поляком, а мати — білорускою. Моя ж мама зі Слобожанщини, але в її рідні була і українська, і російська, і польська, а можливо, й монгольська кров. Отож у родині розмовляли переважно суржиком, вплітаючи у свою мову і російські, й українські, й білоруські слова.

Коли я народився, мама вже мала вищу освіту, попрацювала трохи в газеті, навіть якийсь час виступала з лекціями «Українська мова на рідній землі». А ще вона збирала словники, книги українською, прагнула розмовляти нею досконало. Від неї я й чув рідні слова. Замість колискових ненька співала мені «Цвіте терен», «Несе Галя воду», пізніше сама придумувала пісеньки. Навчившись говорити, я теж намагався повторювати за нею слова, навіть заявляв інколи співрозмовникам, що не розумію їх, коли ті зверталися до мене російською.

Союз саме розвалювався, Україна здобула незалежність, і розмовляти українською стало «модно». Але я чув, як фальшивлять дорослі, тому й виправляв: «Треба казати пожежа, а не пожар, швидка допомога, а не скора, кишеня, а не карман...» Дяді і тьоті сміялися з «розумного дитяти», а я страшенно ображався на них. Удома влаштовував лікнеп, примушував рідних вчитися. Бабуся сміялася на те: «Ніколи не думала, що на старості років заговорю українською», але була дуже старанною ученицею. Я ставив їй у щоденник тільки відмінні оцінки.

Мама й тітка накупили купу збірок українських народних казок і читали мені щодня. А ми з бабусею розігрували різні сценки. Пам’ятаю, як «ставили» «Івасика-телесика». Я був, звичайно, Івасиком, а ось бабусі доводилося нелегко: грала і матінку, і Бабу-Ягу, і гусочку. Отож казки були моїм ще одним «щепленням» української мови.

Потім, коли настав час обирати, до якої школи мене віддати, рідні одностайно вирішили — до школи з українською мовою навчання. Я навіть тоді вигадав для цього обгрунтування: «Тато у мене білорус, бо народився в Білорусі, мама — радянська союзка, бо каже, що вона родом з Радянського Союзу, один лише я — українець, бо народився й живу в Україні і вчитися маю українською». Коли ми з мамою прийшли на урок до тієї вчительки, яка мала мене взяти до себе в клас, я уважно слухав її, а потім мамі серйозно сказав: «Добре, віддавай мене до Валентини Миколаївни, я не помітив у її мові помилок!»

У школі проблем з українською не було ніколи, хоча російська давалася легше. Мама каже, що у мене якась «природна українськість», лишень після букв «ч» і «щ» чомусь хочеться поставити «і» чи м’який знак. Мабуть, кров якась бунтує в мені?

Як давно то все було! Половина мого прожитого життя... За цей час я підріс, щось забув, чогось навчився. Але сталою залишилася моя щира пошана до українського слова. Для мене мамина мова є святою, сповненою чарівливої грації, чистою, незрівнянною. Можна було б її порівняти із сонцем — але ж воно заходить, або з вітром — та він стихає... Її, неповторну й досконалу, ні з чим не зрівняти!

Я спілкуюся українською, навертаю до цього своїх друзів, хоча в російськомовному оточенні навіть на 23-му році державності робити це так непросто! Практично не знайдеш людей, які досконало володіють живомовною культурою в побуті, на жаль, дуже повільно ми наближаємося до довершеності й у писемному мовленні. Але ж виховувати в собі повагу до рідної мови — це насамперед шанувати себе, виявляти повагу до свого народу, його історії, культури. 

Ми маємо пам’ятати, що наша мова — не лише засіб спілкування, а й своєрідний генетичний код нації. 

Тому буває дуже боляче, коли журналісти на телебаченні чи вчителі, навіть науковці дозволяють собі «вольності» щодо нашої мови. Вважаю, що закони про засади державної мовної політики мають сприяти розвитку на теренах України багатомовності, вивченню мов міжнаціонального спілкування. Але насамперед вони мають забезпечити розвій та утвердження української мови! Гірко, що дехто сьогодні активно обстоює інтереси російської, а при цьому за все своє життя так і не спромігся вивчити мову держави, яка народила і виростила його!

На превеликий жаль, мова однієї з найдавніших націй частково втратила природну якість, що й стало причиною утворення своєрідного покруча — суржика. Занадто маємо мовних бур’янів, які ще Максим Рильський закликав знищувати неустанно. Тільки тоді, коли з любов’ю й відповідальністю станемо на захист рідного слова, зможемо у мові зберегти велике славне минуле рідного народу і прокладемо місток у майбутнє.

Що для мене українська мова? Мама, слово, земля, де народився, світло в душі, радість відчувати себе українцем, майбутнє моє і моєї держави... Зрештою, українська мова — наше життя! Тож не дамо їй зникнути!

Владислав РОЗТОРГУЄВ, студент.

Суми.

Мал. Миколи КАПУСТИ.