Іван Загородній: «Чорні археологи» підкопують бункер Гітлера

В одному з вінницьких видавництв вийшла з друку книга про ставку фюрера «Вервольф».

Іван Максимович уточнив, що нова книга насправді є доповненим і розширеним виданням його першої розповіді про «Вервольф» під назвою «Руїни «Вервольфу» свідчать», яка побачила світ у 2002 році. Пан Загородній погодився розповісти про те, як працював над книгою. Під час нашої розмови він також висловив свої думки з приводу того, що нині маємо робити з руїнами ставки.

Завершення роботи над книгою майже збіглося у часі з демонстрацією по телебаченню багатосерійної кінострічки «Смерть шпигунам». Вона не лише привернула увагу глядачів до загадкового об’єкта (екскурсоводи кажуть, що нині тут стало бувати значно більше екскурсантів). Вона ще й «підігріла» нездоровий інтерес до «Вервольфу» у «чорних археологів».

Про їх «старання» Івану Загородньому повідомив один з екскурсоводів. Сказав, що «добираються» саме до того бункера, що належав фюреру. Схоже, працюють вночі. Бо вдень тут надто людно. Сліди своєї роботи старанно маскують.

– Дарма стараються, — каже з цього приводу співрозмовник. — Скільки вони можуть прокопати — 10—20 метрів, а далі забракне повітря і все. Сам бункер знаходився набагато глибше.

Пан Загородній розповів про схожий випадок, пов’язаний із ставкою одного з гітлерівських високопосадовців — Гімлера, що знаходилася поблизу Житомира. Декілька років тому йому зателефонував з цього міста чоловік. Розмовляв українською мовою. Розповів, що цікавиться історією минулої війни. Хотів би зустрітися з автором книги про ставку Гітлера, бо має до нього конкретне питання.

Їхня зустріч почалася з неабиякого здивування. Коли пан Загородній побачив на порозі кабінету... негра, не міг повірити, що це той самий житомирський дослідник. Африканець навчався в Києві. Одружився з українкою. Живуть в Житомирі.

Гість довірливо розповів про свої неймовірні старання. Копав зазвичай вночі. Нікому про це не розповідав. Навіть дружина не знала. Землю також відносив подалі, щоб не привертати увагу. Але добрався тільки на глибину приблизно 20 метрів. Далі вже не було чим дихати. Втім, надії все одно не втрачав. Вирішив поцікавитися у вінничанина, чи не попадалися йому в архівах документи, з яких можна б дізнатися про схему розташування бункера. Господар розчарував гостя.

Розрахувалися «Мерседесом»...

Іван Загородній є автором двох книг про ставку Гітлера під Вінницею. Про першу з них — «Руїни «Вервольфу» свідчать» — уже згадувалося вище. Друга — «Ставка Гитлера «Вервольф» в пространстве и времени» побачила світ у 2005 році.

За словами пана Загороднього, його перша книга перекладена також на німецьку. Німці самі вийшли на автора, запропонували переклад і видання. Звичайно, він погодився. Його приємно здивував той факт, що книга в Німеччині розійшлася за дуже короткий час. Щоправда, була в тій співпраці обставина, яка трохи засмутила нашого земляка. Ми, українці, довірливі. В умовах укладеної угоди автор не передбачив пункт про конкретні відсотки від загальної суми за реалізацію книги. Тому німці розрахувалися разово. Подарували «Мерседес». Як згодом дізнався автор, кошти, на його придбання, склали лише незначну частину від тієї суми, що її виручили за продаж книги.

«О-о, Вінніца! Кляйне Берлін!»

І все-таки пан Загородній радий тій зустрічі. Уже хоча б за ту фразу, яку промовила вона одразу як тільки дізналася, що гість з Вінниці. Раніше, каже Іван Максимович, жодного разу не доводилося чути, щоб Вінницю німці порівнювали з Берліном. Фрау Юнге, за його словами, сказала, що ті, хто працював на «Вервольфі», саме так відгукувалися про місто над Бугом.

Між Вінницею і Берліном у той час було налагоджено надійний телефонний зв’язок. Крім того, між ними курсував потяг, який за півтори доби прибував на кінцеву станцію. Літав кур’єрський літак. Він приземлявся на аеродромі у Калинівці.

3 німецьких архівів автор книги привіз копії окремих фотознімків. Ставлення до архівів часів війни у німців особливе. Вони їх не просто зберігають. Заробляють на цьому немалі гроші. Саме в Німеччині зберігається найбільше матеріалів про «Вервольф». Нічого дивного. Як стверджує автор книги, у 1943 році все майно ставки по акту було передано фельдмаршалу Манштейну і вивезено. Цей факт спростовує думку окремих істориків про те, що радянські війська застали німців у ставці під Вінницею зненацька.

До речі, росіяни теж не поспішають допускати до архівних матеріалів, пов’язаних з «Вервольфом», як і з іншими «білими плямами» часів минулої війни. Більшість з них залишається «закритими», тобто з грифом «таємно». Зокрема, не розголошується факт про те, що Борман, права рука Гітлера, працював на радянську розвідку. Хоча цей факт для багатьох уже відомий. Не повідомляється про те, про що саме °домовлялися і про що домовилися Гітлер і Молотов під час своєї таємної зустрічі у «Вервольфі». Вона відбулася у вересні 1942 року.

Вони повернуться на «Вервольф»?

З Німеччини Іван Загородній привіз не лише копії деяких документів і фотознімків. Не менш важливими для нього є особисті враження. Каже, що німці виявляють надзвичайно великий інтерес до подій минулої війни. Що далі від неї нас віддаляє час, то більша інтрига. Уже зараз, за словами співрозмовника, територією «Вервольфу» цікавиться низка німецьких підприємницьких структур. Як тільки земля стане товаром, німці одразу складуть конкуренцію нашим у придбанні справді чудового місця у селі Коло Михайлівка. Досвідчений генерал підозрює, що, можливо, вже навіть існують попередні домовленості з цього приводу.

Так що ми можемо проспати свій час, каже він. Прокинемося одного ранку, а навколо території «Вервольфу» знову колючий дріт. Як при Гітлеру. Туристи охоче їхатимуть сюди. Принаймні усі ті, з ким розмовляв у Німеччині пан Загородній, відверто говорили про таке бажання.

Про це Іван Максимович не раз говорив під час особистих зустрічей з керівниками обласної влади. Одного разу йому порадили згуртувати ентузіастів. Але це не той підхід, який мав би бути, каже співрозмовник. Він не володіє інформацією про те, чим закінчилися оголошені декілька років тому тендери на ефективне використання території ставки. Схоже, до конкретики діло не дійшло.

За даними Івана Загороднього, на території області налічується 450 раритетів війни. До них співрозмовник відносить доти, дзоти, а також 13 рубежів оборони. Це ті об’єкти, які у Європі активно відвідують туристи. У нас вони здебільшого заростають бур’янами. Щоправда, є винятки. Так, на околиці Могилева-Подільського у вогневому дзоті спорудили музей. А в Погребищі один з учителів створив гурток з дослідження таких вогневих точок.

«Вервольф» тим часом таїть мовчання. Можливо, «чорні археологи» змусять подивитися на його територію іншими очима.

На знімку: автор «найтовстішої» книги про «Вервольф» Іван Загородній.