Так оцінили своє соціальне становище мешканці Хмельниччини. Із середнім класом себе асоціюють лише дві сім''ї з десяти. А багатими себе визнало менше одного відсотка респондентів. При цьому планка заможного життя, котру було запропоновано визначити самостійно, виявилась дуже скромною. Майже третина родин переконана, що подолати злидні може дохід усього в 900—1100 гривень на місяць на кожного члена сім’ї. П’ята частина вважає, що багатим можна стати, отримуючи 1300—1500 гривень на кожного.

Пояснити такі дуже скромні запити особистого багатства неважко, коли врахувати, що середній дохід усіх опитаних становить 520 гривень на чоловіка на місяць. Стає очевидним, що живуть вони не просто скромно, а бідно.

Підтверджує це і той факт, що майже половина зароблених грошей в опитуваних родинах проїдається. Левова частка решти заробітку витрачається на оплату комунальних послуг, далі — плата за освіту, лікування, витрати на громадський транспорт. Після всіх цих виплат у більшості родин грошей на придбання меблів, найпростішої побутової техніки чи на будь-які інші речі практично не залишається.

Усі ці дані можна було б назвати передвиборною агіткою чорного піару, якби їх офіційно не оприлюднило обласне управління статистики. Дослідження рівня забезпеченості сімей краю воно проводить регулярно і за певною методикою, котра зводить похибки у даних до мінімуму.

Однак в офіційних звітах про соціально-економічний стан області вони не фігурують. Для чого? Хто може дозволити собі «похвалитись» бідністю своїх краян? Тим паче у час політичної невизначеності та передвиборних баталій. Для переможних офіційних звітів є інша, переможна, статистика. До речі, її надає те ж таки управління статистики. І було б просто нелогічно підозрювати його у цьому випадку в нечесності чи тасуванні фактів. Просто ті самі цифри можна розглядати під зовсім іншим кутом.

У ґрунтовному статистичному звіті про соціально-економічне становище області за перше півріччя приклад довго шукати не доведеться. Так, номінальна зарплата, нарахована в середньому на одного штатного працівника, зайнятого в економіці краю, у травні перевищила 971 гривню. Як підкреслює статистика, це значно вище рівня законодавчо визначених соціальних стандартів. Середньостатистичний працюючий хмельничанин отримує в 1,7 разу більше, ніж передбачає прожитковий мінімум, і в 2,3 разу більше мінімальної зарплати.

Далі — ще один переможний крок: середня зарплата підвищується практично щомісяця, а порівняно із травнем минулого року вона збільшилася аж на 30 відсотків. Уявіть собі, як би ми жили, якби щороку наші доходи зростали на третину. Та ще б за стабільних цін та без інфляції...

Передбачаю іронічну усмішку на обличчі середньостатистичного українця. Зовсім не багато людей крокує із класу в клас, від жебрака до багатія, такими швидкими темпами. А переможні звіти керівників районів, міст, областей про те, що жити стало на стільки-то відсотків краще, не роблять життя солодшим.

Щоправда, статистика теж уміє червоніти. Бо вже за кілька абзаців вона додає, що реальна травнева зарплата відносно минулорічної зросла лише на 14,4 відсотка. Та й далеко не всі жителі краю відчули її збільшення. Бо рівень оплати праці трударів села, а також у цілій низці галузей економіки становить лише 52—61 відсоток від середньостатистичного.

До того ж тавро невиплаченої зарплати попри багаторічні зусилля залишається не знятим з області. У звітах, знову ж таки, все нормально: 28 не виплачених подолянам мільйонів — це лише три загальноукраїнські відсотки і тільки десята частина від місячного фонду оплати праці. Здавалося б, зовсім дрібниця. Однак цей «хвостик» тягнеться довгим борговим шлейфом роками. І навіть тоді, коли він списується із загальної статистики, це зовсім не означає, що люди отримали свої гроші. Просто хтось махнув рукою на свої втрати, десь зникло збанкрутіле підприємство, комусь доведеться роками чекати виконання рішення суду про виплату боргу. Навряд чи четверо колишніх працівниць Городоцького цукрового заводу вдалися б до голодовки, якби невиплачена зарплата була для них справді лише неприємним дріб’язком, що псує загальні показники. Жінки оголосили голодовку, вимагаючи виплати боргу трирічної давності. Реагуючи на прикрий інцидент, керівники підприємства і району пообіцяли, що гроші виплатять, і цими обіцянками змусили голодувальниць припинити акцію. Однак і через місяць кошти не знайшлись. Люди знову готові були відмовитись від їжі і ... знову отримали обіцянки.

Нарешті справа таки зрушила з місця. Вдалось віднайти майно, котре можна продати, і виручені гроші віддати людям. Нехай би так і було. Але скільки зусиль і часу знадобилось для того, щоб тільки привернути увагу до боргів, бо реально їх ще не повернули. Те, що обласний борговий айсберг у десятки мільйонів почав танути, родини цих людей цікавить мало. Їм потрібні їхні гроші. До речі, не такі вже й великі — по кілька тисяч гривень на кожного. Але ці конкретні суми для конкретних людей виявляються значно важчими, ніж середні цифри для середнього хмельничанина.

Якщо врахувати перманентне зростання цін, котре не знає впину і за яким не встигають незначні підвищення зарплат і пенсій, стане зрозуміло, що зізнання хмельничан у тому, що кожні чотири родини з п’яти — злидарі, щира правда. Хоч би яким сильним не було при цьому внутрішнє бажання віднести себе до середнього класу, подолання планки бідності стає недосяжною мрією. Середній клас, котрий живе середнім (не багатим) життям, котрий може дозволити собі середнє помешкання, середнього класу авто, добротний (не ультрамодний) одяг і здорову (не вишукану) їжу; середній клас, котрий панує у багатих і стабільних країнах, живе лише в уяві більшості подолян. Бо середня зарплата, навіть якщо вона в 1,7 разу перевищує прожитковий мінімум, — це лише крихти зі столу середнього, не кажу вже заможного класу.

Але говорити про все це в області, котра посідає не останні, а все ті ж таки середні позиції за більшістю показників серед решти областей, якось навіть незручно. Про що мова, коли практично за всіма показниками — лише зростання. Із останніх позицій Хмельниччина попрямувала до середняків. У високих кабінетах, де приймають звіти керівників області, в усе це вірять. У нас теж немає підстав сумніватися в наведених цифрах. Тільки як утлумачити це в голову чотирьом родинам із п’яти — невідомо.