«Ну й добре, — зрадів він, — а то вже й не знав, на що грішити!» Здається, тоді ми вперше поговорили кілька хвилин, бо тезка — людина заклопотана і навіть у неділю у дворі не з’являвся, а не те, щоб годинами теревені точив чи в чиємусь легковику розливав на трьох. Ми вже знали достеменно, що Коля вдівець і скуштував немало лиха. Та, дивлячись на його чарівних доньок, ніхто й гадки не мав, що їм, крім материнської ласки, чогось бракує. Втім, на початку дев’яностих рідко хто не опинявся в скруті, тож, можливо, бідність не відчувалася так гостро, як тепер. Але дівчатка вдягалися не гірше від своїх ровесниць, були завжди привітні, і навіть легенький смуток у їхніх очах міг помітити не кожен. Хіба що, дивлячись, які вони худесенькі, котрась із дворових бабусь співчутливо зітхала: «Сирітки!»
Однак вони й тепер тендітні, наче шляхетні панянки з минулих століть. Та й Коля як міг боровся з бідою, аби вони не знали гіркоти обділеного дитинства. Вдень працював бригадиром на меблевій фабриці, вночі допомагав сусідові, котрий починав «розкручуватися» на торгівлі хлібом. Коли їв і коли спав, хто ж його знає, але доньок підняв. Не тільки виростив добрими і чуйними, а й допоміг здобути повноцінну освіту, з якою перед ними відкриті всі життєві дороги. При цьому встигав доглянути деревця, посаджені перед вікнами квартири (мікрорайон збудований на пісках, не поллєш вчасно — засохнуть), порався разом з дівчатками на дачній ділянці, й вона їм здорово віддячувала в скрутні хвилини. Та й, ніде правди діти, ніколи не бідкався і по-сусідськи виручав, коли треба було комусь позичити до зарплати сотню-другу.
Ми не лізли в душу один одному, а Коля завжди відбувався жартами, якщо мова заходила про життя-буття. Мовляв, не так уже й важко, бо доньки, як солдати, завжди готові допомогти, і все домашнє господарство лежить на їхніх плечах. Іра, як найстарша, замінила маму на кухні, Оксанка пере одяг і прибирає в квартирі, а Маринка, хоч і «малявочка», купує в магазині продукти. Ну доводиться працювати за двох, щоб утримувати сім’ю, так то ж звичайна чоловіча справа!
Розкрився він випадково, а може, ми до таких взаємин уже й підійшли. Сталося це в 2001 році, коли в перестрілці з бандитами тяжко поранили мого сина, і я, нічого не помічаючи перед собою, «спіткнувся» об його співчутливий погляд. Улітку темніє пізно, і ми до півночі бродили по мікрорайону й ділилися наболілим. Відпустив він тоді, як переконався, що я прийшов до тями і здатний на осмислені дії, а я до ранку не міг заснути і думав про те, що є на світі справжні люди, здатні перетворити будні на життєвий подвиг.
...Микола Платонов приїхав до Запоріжжя з Орловської області на початку сімдесятих років. Життя складалося чудово. Відслуживши строкову, він з дипломом корабельного механіка — так сталося — влаштувався столяром на судноремонтний завод, скоро очолив комсомольсько-молодіжну бригаду. Тоді було «модно» працювати «за того хлопця», тобто за загиблого на війні ровесника, і в бригаді з’явився символічний працівник. У моральному плані це була неабияка підмога, і колектив вийшов переможцем у всесоюзному змаганні, за що бригадир удостоївся честі сфотографуватися в Москві біля розгорнутого Прапора Перемоги.
Безперечно, такого хлопця не могли не помітити місцеві дівчата-корабелки, але він покохав житомирянку Валю, котра працювала кухарем у міській їдальні, і вони створили сім’ю. Завод надав квартиру, в 1976 році народилася Іра. Чого ще треба! Невдовзі запросили працювати в Жовтневий райком комсомолу, але повістка з військкомату випередила — і почалася надстрокова служба в армії. Обіцяли, що беруть на два роки, а вийшло надовго. То ж середульша, Оксанка, народилася у 1982 році в Угорщині, а Маринка, останній подарунок покійної дружини, з’явилася на світ у 1988-му, після того, як повернувся з Афганістану.
Крім передчасної сивини, він привіз звідти Грамоту Президії Верховної Ради СРСР, добрі спогади про фронтове братерство, а пізніше з гіркотою усвідомив, що війна забрала в нього найдорожчу людину. Був би поруч, можливо, вдалося б вчасно виявити тяжку недугу й зарадити біді...
Нині все потроху влаштувалося, хоча той далекий біль продовжує об’єднувати родину. Як і годиться, Іра зробила свого татуся дідусем, подарувавши йому Андрійка. За фахом фінансист, вона працює в обласній державній податковій адміністрації. Оксанка теж закінчила Запорізький національний університет, працює в Комунарській районній адміністрації. Ще в батьківському домі, але вже на виданні. А Маринка нині другокурсниця, теж престижного навчального закладу — Національного технічного університету. Так хочеться, щоб щастя більше не зраджувало цих чудових людей — вони його заслужили!
На знімку: Платонови — в зборі, тепер уже — династія.