«В гаю — предвічному гаю, Поставлю хаточку...»

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезли з Києва до Канева. Дві доби домовина стояла в Успенському соборі. Тут брати Шевченка й хотіли поховати Тараса, але Григорій Честахівський зумів відстояти виконання останньої волі Тараса. 22 травня, після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

У пошуках ділянки під садибу поет проклав одну із своїх стежин, що починалась від села Пекарі, де він зупинявся, йшла ярами, пагорбами, крутосхилами повз Княжу гору аж до Чернечої. Голова правління Фонду «Тарасова земля» Михайло Іщенко показує те місце, де поет збирався будувати хату, але через арешт не встиг придбати ділянку у поміщика Парчевського (хоч уже виміряв ділянку під садибу). Тепер тут — метеорологічна станція біосферного заповідника Київського університету ім. Шевченка. Час змінив цю місцевість, але трохи уяви — і все ніби бачиш очима Кобзаря: Дніпро «біля порога», попід горою темний ліс. Через два роки, вже в Петербурзі, поет напише:

На доказ своєї версії М. Іщенко наводить спогади Опанаса Дяченка з Пекарів, вміщені колись у журналі «Киевская старина». Дяченко точно описав координати ділянки, обраної поетом. Саме тут і мріяв оселитися Тарас, намалював кілька проектів хати з широкими вікнами. Хотів мати дружину й дітей, писав, що тут поруч — рибальський стан і йому рибалки приноситимуть свіжу рибу. Ще один об’єкт, вартий уваги туристів, у селі Пекарі, з’явився нещодавно. 19 вересня 2011 року тут відкрили вертолітний майданчик для Віктора Януковича. Будівництво разом з дорогою коштувало близько 150 мільйонів гривень народних грошей, а бував тут колишній президент всього двічі. Із вітчизняних матеріалів — тільки колючий дріт, решта — імпортні. Такий залишився пам’ятник примхам Януковича.

Наступна стежка Кобзаря веде на Лівобережжя, до села Прохорівки, в колишню садибу Михайла Максимовича — друга Шевченка, першого ректора Київського університету, відомого вченого. Цей маєток на Михайловій горі, де Максимович прожив 30 літ, свого часу притягував багатьох відомих людей. Тут бували М. Гоголь, М. Лисенко, Т. Рильський, В. Докучаєв, М. Драгоманов. Саме Прохорівка й Михайлова гора надихнули Гоголя на створення повісті «Вій». Тарас Шевченко товаришував з подружжям Максимовичів, познайомилися ще в 1845 році в Києві. Відомо, що в 1859 році Тарас Григорович гостював у подружжя з 13 по 26 червня. Гордістю господарів був великий парк, на жаль, нині занедбаний. Але збереглися деякі колекції унікальних дерев. Окрасою парку залишається розлогий дуб, під яким поет любив відпочивати. Дубові — 600 літ, його висота — 25 метрів, обхват — 6 метрів. На Михайловій горі Кобзар багато працював. Закінчив поему «Марія», намалював портрети господарів. Якщо йти від центру Прохорівки до Дніпра по старій, так званій Єлизаветинській дорозі, на березі помітимо гранітну стелу на постаменті. Колись тут була пристань, куди звозили збіжжя з навколишніх сіл. Саме на цьому місці Тараса Григоровича 13 липня 1859 року увечері було заарештовано. На граніті — рядки з поеми «Кавказ»: «Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!..». Цей пам’ятний знак встановив незадовго до своєї смерті відомий кінорежисер Юрій Іллєнко (він похований у Прохорівці, де розташована його садиба).

Ще одне пам’ятне місце — на околиці села Келеберда. Тут Шевченко намалював відомий етюд «Коло Канева». Одного дня Шевченко й Максимович здійснили подорож правим берегом Дніпра від історичної Княж-гори до гори Чернечої. Мандрівка справила на поета колосальне враження, і наступного дня він просить організувати відвідини лівого берега, щоб оглянути і замалювати дивовижну панораму. На околиці Келеберди, над Козацькою протокою, Шевченко знайшов місце, звідки найкраще б оглядалися вражаючі картини нагір’я. Там і народився етюд «Коло Канева».

Саме це місце (з точністю до кількох десятків метрів) відкрив для нас Михайло Іщенко. Він ретельно дослідив історію написання етюду, зіставив зображення на малюнку та топографічні ознаки. «Є різні версії щодо місця, з якого змальовував художник, — розповідає Михайло Єфремович. — Одні кажуть, що з підніжжя Чернечої гори, інші — Михайлової. Але зіставлення зображень на малюнку доводить, що червневого ранку 1859 року Тарас Шевченко розгорнув мольберта саме там, де тепер стоїть пам’ятний знак». Його кілька років тому тут було відкрито.

Понад тритонну брилу червонястого граніту з Житомирських кар’єрів встановлено на насипному кургані. Звідси відкривається заворожуюча панорама на мальовничі дніпровські острови і затоки, Канівські гори і крутосхили. Відзначити це місце як пам’ятне вдалося завдяки меценатству сім’ї Володимира Івановича Бутка, президента корпорації «Еталон» (найбільшого виробника автобусів та інших транспортних засобів), співзасновника фонду «Тарасова земля», людини небайдужої до національної культури та історії.

«Наша компанія впродовж багатьох років підтримує культурні, мистецькі проекти в країні. Моя сім’я пишається з того, що їй вдалося бути причетною до справи вшанування творчості Шевченка, — відзначає Володимир Бутко. — Як писав Максим Рильський «Благословенні той день і час, і та земля, яку сходив Тарас...».

На пам’ятнику вигравіювано постать Шевченка за фотографією 1859 року, етюд «Коло Канева» та його слова любові до цього краю:

Михайло Єфремович Іщенко розповів і про не дуже давні часи, про другу світову війну. Про те, як вона торкнулася Канева і його самого, тоді десятирічного хлопця. За штурм Дніпра в районі Канева у 1943 році десять радянських солдатів отримали звання Героя Радянського Союзу. А протистояли їм на Канівських горах — Чернечій, Княжій, Михайловій, Мар’їній — німецькі частини СС, у складі яких була і РОА (Русская Освободительная Армия). «Це запроданці-власівці, донські козаки. Вони були гірші за німців. У Переяславі теж стояли. Мені один козак дав прикладом по голові, я кілька днів лежав без пам’яті. Вони казали: «Дойчланд — гут, юда — капут, циган — тоже, хохлам — позже». І всі ці РОА носили георгіївські «лєнти». Зараз дивлюсь це по телевізору, цей культ «лєнти», а перед очима — ті російські есесівці».