Сьогодні склалася катастрофічна ситуація з інформаційною політикою, яка забезпечує і супроводжує контртерористичну операцію проти сепаратистів, бандитів, російських «солдатів удачі», які юрбами їдуть на криваві заробітки до України.
А війна проти України триває не тільки на полі бою у містах Сходу, а й у віртуальному інформаційному просторі. І ця війна набагато страшніша. Вона вбиває віру в Україну, підриває основи української державності, калічить свідомість і душі українців, сіє страх.
Якщо київські офіційні речники, щоправда, іноді, спростовуючи один одного, розповідають про те, які зусилля докладає держава для зміцнення армії, то про саму українську армію, Національну гвардію, СБУ, про конкретних солдатів і офіцерів, які воюють зі зброєю в руках, пишуть і повідомляють тільки ентузіасти, серед яких, мабуть, найяскравіший Дмитро Тимчук. А солдати і офіцери зі зброєю в руках мають знати, що їхня «робота» сьогодні найпотрібніша, найпочесніша та найвідповідальніша.
Необхідно при Кабінеті Міністрів, при Міністерстві оборони України створити прес-управління, які б займалися тільки організацією інформаційної боротьби із ворогом суверенітету та територіальної цілісності України.
Нині головна людина в нашій країні — солдат, сержант, прапорщик, офіцер українського війська та Національної гвардії! Тільки від того, якою мірою він уміє воювати, стріляти, чи здоровий він, нагодований, залежить — бути чи не бути нашій державі.
Усі перемоги в історії досягалися мужністю, ненавистю до ворога. Можна створити «український іноземний легіон» (як у Франції) і заплатити найманцям тисячі доларів. Але воювати за Батьківщину будуть тільки громадяни України. Це наш дім, наша земля.
Нещодавно мені зателефонував мій родич, капітан-лейтенант українського Чорноморського флоту і його перші слова були такими: «Скажіть, а сьогодні є щось, за що потрібно вмирати моряку?».
Юний офіцер був на межі самогубства. Він часто говорив про це своїм родичам. Його з іншими українськими матросами та мічманами просто викинули за борт українського військового корабля «брати по зброї», російські окупанти в Севастополі, що у рази переважали за числом.
Я вирішив іти «від зворотного». І пояснив, що йому в житті страшенно пощастило. Що покликання будь-якого військового, бойового офіцера — це стихія війни, бою, непередбачуваності, випадку. І що військове училище закінчують не для того, щоб у красивій формі з кортиком по ресторанах ходити, спокушати жінок, а для того, щоб боротися із противником і захищати батька, матір і сестру. В «Апокаліпсисі» Мела Гібсона, батько кажу своєму синові: «я ростив тебе не для того, щоб ти жив у страху». От ці слова я йому і повторив.
Певна річ, що в багатьох інтернет-виданнях і газетах статті про подвиги та перемоги наших солдатів і офіцерів публікуються. Але в пошуках сенсацій, інтерв’ю із сепаратистами і повідомлень «про їх погрози і заяви» набагато більше в українських ЗМІ (я вже не кажу про російські).
Такі матеріали розповсюджуються всіма вітчизняними електронними та друкованими ЗМІ і, природно, «працюють» в інтересах озброєних ворогів нашої країни. Аксіома, що зброя бандитів і терористів — це публічність, поширення брехні, мета якої — деморалізувати наших солдатів і офіцерів, посіяти страх у їхніх душах.
Нещодавно, погортав газету Міністерства оборони України «Народна армія». Виходить газета раз на тиждень щоп’ятниці. Дуже не хочу образити своїх колег, тим більше, що серед них є і мої учні. Але враження, що всі традиції військової журналістики в Україні — забуті, і газету для армії «роблять» у Києві, за офісними столами біля комп’ютерів, а не в місцях дислокації тих українських військових частин, які ведуть бої з терористами на Сході України.
Сьогодні армійська газета має виходити щодня, а не один раз на тиждень. Вона повинна стати газетою всіх силових структур України — армії, Національної гвардії, загонів самооборони, СБУ, міліції. У ній повинні працювати найталановитіші та найуспішніші акули пера. Колеги-журналісти! Забудьте про свої теплі і затишні офіси, про свої фінансові інтереси, пам’ятайте, якщо ворог переможе — перш за все всі ми, журналісти, підемо на Голгофу!
Фінансування, штат такої редакції і військового видавництва має збільшитися вдесятеро. Необхідно налагодити надійну доставку газети у війська. На танку і БМП комп’ютерів і телевізорів немає. Солдати та офіцери відрізані від будь-якої інформації, фактично перебувають у інформаційному вакуумі. Треба повернути в армію інститут військових кореспондентів, призвати на дійсну військову службу випускників факультетів журналістики. У всіх редакціях державних газет і журналах, телебаченні створити військові відділи. В Академії сухопутних військ організувати короткострокові курси навчання військових журналістів, присвоїти військові звання. У кожному воюючому батальйоні, військовій частині, командному пункті, штабі повинен бути в штаті журналіст.
Ну і де нагороди? Де вдячність командирів? Де нові військові звання за перемогу? Якщо навіть усе це дано по заслузі, чому ніхто про це не знає? Де портрети героїв у газетах, репортажі на українських телеканалах? Де інтерв’ю з пораненими, їх розповідями про перемогу? Де матеріали про вшановування пам’яті загиблих героїв, про їх родичів, оточених турботою місцевої влади та держави?
Адже аксіома війни полягає в тому, що воюють, захищають Батьківщину, Вітчизну не танки, гармати та літаки, а люди, які професійно володіють і управляють цією зброєю.
Здогадуюся, кому в Україні сьогодні невигідно, щоб говорили і розповідали про такі бої перемоги української зброї. Але ж цей бій, де було знищено 54 терористи, міг би стати «громом і блискавкою», попередженням для тих, хто зі зброєю тероризує Донецьку та Луганську області. І для тих, хто дає гроші терористам і постачає їх цією зброєю.
На мій погляд, полковника, випускника військової академії, політичному керівництву країни необхідно негайно створити державний комітет, який би забезпечував інформаційний супровід війни з тероризмом і бандитизмом в Україні. Всіляко підтримувати ті державні та приватні ЗМІ, які займають патріотичну позицію і приділяють армії та Національній гвардії у своїх телерепортажах і матеріалах пильну увагу. Це не винахід велосипеда. Це досвід будь-якої війни. Починаючи від античності, закінчуючи сучасністю.
Спілка журналістів України має звернутися до всіх працівників ЗМІ країни із проханням писати про армію, Національну гвардію, про подвиги солдатів і офіцерів, про тих, хто зі зброєю в руках захищає українську державність.
До слова, де наші «майстри культури?». Ті, які веселять і розважають народ? Настав час працювати у війську, на передовій.
Два слова про нас, журналістів, про нашу політичну й інформаційну культуру. Припиніть у своїх матеріалах писати «силовики», називаючи так представників українського війська та Національної гвардії. Що таке «силовик?». Ніякий це не синонім поняття «офіцер», «захисник України», «Силовик» — це якась неконституційна, поза ідеологічна абракадабра, абстракція! Комусь, (напевно, у Росії), дуже б хотілося, щоб в Україні воювали «терористи» і «силовики».
У такому разі загибель у бою «бойовиків і силовиків» рівнозначні та рівноцінні. Але насправді загиблий «бойовик» — це злочинець, що переступив закон. А загиблий «силовик» — це герой! «Силовик» давав присягу на вірність Україні і віддав своє життя за суверенітет і державність України.
Саме тому моральний і бойовий подвиг солдатів і офіцерів армії України, Національної гвардії — величезний, він викликає почуття гордості за цих мужніх людей. Мораль завжди присутня в оцінці війни. Є справедливі війни, є злочинні, бандитські. Давайте не плутати пріоритети.
Віктор ТИМОШЕНКО, полковник, власний кореспондент «Голосу України».
Нещодавно офіцер Андрій Антощак розповів на прес-конференції: «Коли наш батальйон «Ягуар» Національної гвардії потрапив у засідку, загинуло п’ятеро наших товаришів, а 14 дістали поранення різного ступеня тяжкості. Але, незважаючи на те, що по нас «працювали» снайпери і гранатометники, бійцями нашого батальйону було знищено 54 бойовики. Та про це ніхто не говорить чомусь», — сказав силовик.
На знімках: військовослужбовці 2-го резервного батальйону Національної гвардії України під час навчань.
Фото Володимира ГОНТАРЯ/ УНІАН.