Тата я не пам’ятаю. Знаю його лише з фотографій та розповідей рідні. У нашій сім’ї було двоє дітей. Старший брат у 1944-му підірвався на міні. Йому тоді було лише дев’ять років. Залишилися ми з мамою самі. Вона з ранку до ночі працювала в колгоспі, а зарплати й на хліб не вистачало.
Серед скупих дитячих спогадів — залізниця. Я щодня бігала дивитися на відкриті вагони, в яких солдати поверталися з війни. Думала, що зустріну тата. Якось один солдат кинув мені грудочку цукру-рафінаду. Це було найсмачніше частування за все життя! А тато так і не повернувся... Якось самі собою народилися рядкі про дорогу людину:
Нікого я не звала татом — ти на війні був
з автоматом,
Вітчизну нашу захищав, з фашистами ти воював.
Без тебе я пізнала світ, без тебе я плекала цвіт.
Без тебе виросли онуки, не знати б їм такої муки.
Хай згинуть війни на землі, щоби жили старі
й малі.
Дорослі в мирі працювали, діти батьків з війни
не ждали.

Шпола
Черкаської області.