Коли в Іраку стало неспокійно, Хмельниччина одна із перших отримала тривожну звістку: земляка-лейтенанта було поранено. На щастя, все обійшлося лікуванням у госпіталі. Офіцер уже другого дня зателефонував додому і заспокоїв батьків, що з ним усе в порядку, нехай не хвилюються. Але хіба вони могли заспокоїтися, знаючи, де перебуває син. Мама поставила свічки у церкві за його здоров’я і все дивилась і дивилась відеофільм, де був знятий останній курс у військовому училищі, в якому навчався її хлопчик. Коли я запитала, чи хотіла б вона, щоб він і надалі залишався в Іраку, сказала: «Не треба про це нічого писати і розказувати. Він — військовий, і сам обрав свій шлях. Змалечку мріяв про погони і форму. Та й мені завжди хотілося бачити синів офіцерами. А тут — в армії скорочення, не пішов би до Іраку, хто знає, як далі складалася б його військова кар’єра».
Друга звістка для області стала ще тяжчою. Цього разу не обійшлося лише повідомленням про ще одного пораненого. Додому прибуло, як кажуть військові, два «вантажі» в цинкових трунах. Один із них зустріла вісімнадцятирічна вдова Ірина Злочевська із дворічним сином на руках.
За Славою тужив увесь райцентр. Окрім його рідних батьків. Доля сина виявилася для них байдужою. У дев’ять місяців його забрали до будинку маляти від матері, яка віддала перевагу алкоголю. Відтоді жодного разу ніхто і ніколи не навідався до дитини. Інтернат став його єдиною родиною.
Коли Славі виповнилося вісімнадцять і він нарешті зміг дізнатися про свою родину, одразу почав розшукувати маму. Він готовий був простити їй усе і полюбити так, як не любив нікого всі ці вісімнадцять літ. Не вийшло. Чужа п’яна жінка навіть не глянула на хлопчину. Більше до матері він не їздив. Дізнався лише, що в нього ще є брати і сестри, але і їх доля порозкидала по сирітських притулках. Зустрітися з ними Ярослав так і не встиг. Зате, навчаючись у Гусятинському політехнічному коледжі, він зустрів Ірину. Вони побралися, коли Ярослав закінчував четвертий курс, а Іра була на першому. Скоро у молодят народився син.
Іра каже, що поява Дмитрика була чи не найсвітлішим моментом у житті Слави. Чи не вперше він був радісний та усміхнений. Дружина переконана, що інтернат залишив глибокий слід у серці Ярослава. Він був замкненим, усі проблеми приховував у собі. Поріже руку, кров іде, а він не скривиться і нікому не скаже. Наче не вірив, що хтось може його пожаліти і полюбити. Може, через це сімейне життя молодому подружжю давалося нелегко. Жити довелося з батьками дружини в одній квартирі, і Ярослав, здавалося, ніяк не міг знайти свого місця. Йому, котрий ніколи не знав своєї родини, взагалі важко було пристосовуватися до чужої сім’ї. І новий батько відверто зізнається, що йому так і не вдалося відігріти, розтопити заледеніле від самотності серце зятя.
А тут ще додалася і батьківська, і подружня відповідальність — треба було годувати, одягати і дружину, і сина. Ніколи не знаючи, що таке батьківська турбота, він раптом сам став батьком і відповідальним не тільки за свою долю, а й за долю близьких йому людей. А тим часом механікові з ремонту автомобілів у невеличких Віньківцях ніяк не вдавалося знайти роботу. Для райцентру сьогодні це — найбільша проблема. Ледь не в кожній родині хтось на заробітках — чи в сусідній, чи в своїй столиці. Спробував пару разів і Ярослав, але сподіваних грошей молодій дружині і синові так і не привіз. Десь у Москві заробляла копійчину теща. Важко працювала весь вік на своєму городі і в господарстві бабця Ірини, котра усіляко допомагала не тільки молодятам, а й іншим своїм онукам і родичам. Іра, майбутній технолог з консервування продуктів, змогла знайти застосування своїй спеціальності хіба що на п’ятдесяти сотках свого городу. Але все це було таке непевне, безперспективне і безрадісне, а молодим хотілося мати свій дім і одягнутися не гірше за інших, і розважитися, і побалувати маленького сина...
Отож, коли почалися розмови, що хлопці можуть непогано заробити у миротворчих військах, не один замислювався над тим, щоб випробувати долю. Тим паче, що у Віньківцях уже був живий приклад того, як військова зброя може кардинально змінити життя. Після кількамісячного перебування в Лівані молодий віньківчанин одразу купив собі добру хату, і це не могло не вражати. Коли було оголошено про прийом добровольців, хоч як просили його близькі облишити цю затію, він твердо вирішив, що піде на службу знову.
Так само ніщо не могло переконати залишитися вдома Іриного старшого брата Олексія. Серйозний і розсудливий хлопець тільки прийшов із строкової служби. Із армії привіз кілька альбомів фотографій, з яких було видно: Олексій усім серцем прикипів до зброї і форми, і тверде переконання, що без військової служби йому не обійтися. Після закінчення училища отримав спеціальність механізатора і перспективу — або бути вічним безробітним, або назавжди застрягнути в одному із господарств, де місяцями не платять зарплату. Як молодий механізатор, він отримав право трирічної відстрочки від служби, але й не подумав ним скористатися. А коли відслужив, удома навіть і тижня не пробув — відніс документи до військкомату на контрактну службу в Іраку.
Ярослав був зовсім не схожий на Олексія: невисокого зросту, худорлявий, майже байдужий і до армії, і до зброї, він і не думав, що колись продовжить службу контрактником. Якось автоматично він потягнувся за Олексієм. Кажуть, здавав свої документи ледь не в останню хвилину, і мало хто вірив, що його, такого непоказного, візьмуть у контрактники. Але він встиг вскочити у свій останній вагон. Своє рішення пояснював лише одним: хочу заробити на квартиру. Тоді і він, і молода дружина змогли б почуватися в ній господарями. Там, на службі, для нього була хоч якась перспектива. Тут, удома, — жодної.
А сусіди перед від’їздом усе допитувалися: добре, коли заробить гроші, а якщо знайде свою загибель у чужій землі? Багатьох хлопців стримали від того кроку саме такі мамині й батькові слова. Ярославу їх сказати не було кому. Не хотів думати про лихе, але, сусіди кажуть, одного разу все-таки сказав: «Якщо загину, нехай би гроші пішли і на мій дитячий будинок, де виріс. Таким, як я».
Після всього, що сталося, його сім’я отримає страхову компенсацію. Таких грошей не тільки Ярославу, всій родині було не заробити за все життя. Дай Бог, щоб вони принесли щастя його дворічному Дмитрику. Дитині нічого не говорили, що сталося з батьком. Але дідусь казав, що два дні, повертаючись із дитячого садочка, малий плакав, чого ніколи не було раніше. Хто знає, може відчуло маленьке сердечко, що обірвалася та кревна ниточка, котра з’єднувала його з найріднішою людиною. А молодесенька вдова каже, що нікому не побажає таких заробітків. Такі гроші не приносять щастя. Якби знала, що все так скінчиться, ніколи не відпустила б Ярослава.
— А в мене стискається серце за Олексієм, — сказав батько. — Хто тільки знав би, як я за нього переживаю. Коли дружина після його народження захворіла і її поклали до лікарні, я залишився з ним, двотижневим, на руках. І сам потихеньку вигодував його. Знаєте, який він мені дорогий.
У ці дні Олексій був удома. Він привіз не просто чорну звістку. Він привіз труну. Хто, як не він, повинен був виконати цю важку місію. Тепер він має коротку паузу і час для роздумів. За законом, як член родини, в якій загинув контрактник, він може не повертатися на службу. Він може залишитися в одній квартирі з батьками, сестрою і маленьким племінником. І сюди він може привести свою майбутню дружину. І тут він думатиме, кому потрібні його сильні руки і спеціальність механізатора.
А ще він може повернутися назад, до далекого і чужого Іраку, де боронитиме, не знаючи кого і від чого. Він зможе заробити там свою квартиру. І різні пільги. І якийсь шанс на майбутню роботу і кар’єру. Все це у нього може бути. Але за однієї обставини — якщо залишиться живим.
Він сам зробить вибір. Добровільно. І ніхто не відповідатиме за його рішення. 
***
Батьки не в силі зупинити дітей, коли вони стають на крило і рвуться із свого гнізда. 
*
Лише бабуся сказала, що тепер вона ляже на порозі і вмре там, але не випустить свого Олексійка з хати. Не відпустить його так, як легко відпускає своїх синочків Україна.
Хмельницький.