Про Юлія Мамчура широкий загал українців дізнався у березні 2014 року, коли із завмиранням серця та гордістю усі дивилися знятий на відео штурм військової частини «Бельбек» під Севастополем. На ньому полковник Повітряних сил Збройних Сил України Ю. Мамчур на чолі бригади з державним прапором і гімном ішов на озброєних до зубів російських загарбників... Нині Юлій Валерійович — народний обранець. А ми розпитуємо його про життя до і після захоплення Криму, про дружину й доньку, про розчарування й мрії...
— Юлію Валерійовичу, розкажіть про тих, хто виховав вас таким порядним, хоробрим, непідкупним патріотом, — про ваших батьків.
— Я ріс звичайною дитиною. Оскільки батьки були постійно зайняті на роботі, мене виховувала бабуся Надія. Всі спогади про дитинство пов’язані з любов’ю, теплом, турботою, які вона мені дарувала. На жаль, мій тато помер рано — того року, коли я вступив на навчання до чернігівського училища. І я вдячний Богу, що жива і здорова мама — Неля Іванівна — моя підтримка і допомога в житті.
— Яким було ваше дитинство? Про що мріяли?
— Оскільки я жив поруч із аеродромом у місті Умань, ми з друзями проводили там чимало часу. Спостерігали за польотами, спілкувалися з льотчиками, що й визначило мою професію в майбутньому.
— Що, окрім любові до неба й літаків, привело вас на військову службу?
— Саме любов до неба і літаків привела мене на військову службу. Жодних інших мотивів не було.
— Ви одружені, маєте уже дорослу доньку і навіть онучку, розкажіть про вашу дружину Ларису.
— Мені дуже пощастило мати таку дружину, як Лариса. Вона завжди підтримувала мене, ділила всі побутові негаразди, пов’язані з переїздами на нові місця служби. Здебільшого вони лягали саме на її плечі. Я впевнений, що це мій надійний тил, людина, яка мене ніколи не зрадить. Наша сім’я ґрунтується на дружніх стосунках, усі проблеми, які виникають, ми вирішуємо разом. Я люблю Ларису і ціную як неординарну особистість із цілісним характером і життєвими принципами.
— А які стосунки з донькою та онучкою? Чи плануєте разом зустрічати Новорічні свята?
— Я дуже люблю своїх доньку Дашу та онуку Полінку! Донька навчається у Вінницькому медичному університеті. Завдяки дружній і щирій атмосфері в родині у нас стосунки більше не як між батьком і дочкою, а як між добрими друзями. Даша ділиться зі мною своїми радостями і проблемами. Хоча через мою зайнятість зараз ми бачимось не так часто, як хотілося б, але всі свята намагаємося зустрічати разом. Ще не було жодного Нового року, який відзначали б окремо. Сподіваюся, так триватиме й далі.
— Багато сімей після анексії Криму і початку російської агресії розпалися через різні ідеологічні погляди. Події двох останніх років, ваш полон, безкінечні хвилювання, переїзди, тепер депутатство — непрості випробування для подружжя...
— Ми вже звиклі до переїздів. Ті ж самі побутові проблеми. Після подій у Криму ми з дружиною намагаємось бути разом навіть більше, ніж раніше. Вона супроводжує мене у відрядженнях, як і до цього, підтримує у складних життєвих ситуаціях.
— Як почуваєтеся в Києві? Як змінилося ваше життя?
— Змінилося не саме життя (у військових воно завжди нестабільне), змінилося ставлення до багатьох речей, як і у всіх, кому довелося наблизитися до війни, відбулася переоцінка цінностей. Взаємини між людьми стали для мене важливіші, ніж побутові вигоди. Адже коли кожен для себе вирішував: залишатись у Криму чи ні — більшість керувалися тим, що їм важко покинути своє майно. Ті, хто не побоялись і виїхали, зараз про це не шкодують. Тому що не все в житті вимірюється матеріальними благами.
— Чи планує ваша родина повернутися в Крим після того, як він знову стане українським?
— Ми дуже любимо Крим, його культуру та історію. Мешкаючи в АРК, весь вільний час подорожували різними туристичними маршрутами. На жаль, через специфіку роботи аеродрому «Бельбек» вільного часу було обмаль. Але залюбки навідувалися у старовинну татарську кав’ярню в Бахчисараї. Сподіваємося, що в найближчому майбутньому Крим знову стане українським і ми знову вип’ємо кави з нашими татарськими друзями саме в цьому кафе.
— Дружба... Чи зберегли віру в дружбу після всього, що пережили?
— Саме після подій у Криму моя віра в дружбу й зміцніла. Тому що після переїзду до Миколаєва ми познайомились із такими людьми, отримали таку колосальну підтримку, на яку навіть не сподівались. Багато з ким зараз ми підтримуємо дружні відносини і вдячні долі, яка нас звела. Дуже важливою була й підтримка тих, із ким ми дружимо понад 25 років.
— Ваше кредо?
— У будь-яких життєвих обставинах залишатися людиною. Я вірю в чесних, порядних, мужніх людей. І ще я вірю в Україну!
— Чим захоплюєтеся?
— Моя робота фактично не лишає вільного часу для захоплень. Але ми з дружиною дуже любимо подорожувати дивовижними місцями України, дізнаватися про їхню історію й легенди. Під час відпусток разом складаємо туристичний маршрут, мандруємо і вивчаємо рідну Україну.
— Щось колекціонуєте?
— Оскільки я — військовий льотчик, моя колекція — це моделі військових літаків.
— Чи часто піднімаєтеся в небо? Про що мрієте нині?
— Нині я не маю права літати, бо є певні вимоги до організації польотів та життєдіяльності льотчиків, яких я зараз не можу дотримуватись. Але про небо мрію завжди, оскільки льотчик — це не професія, а стан душі.
Фото з родинного архіву Юлія Мамчура.
