Народний депутат України з Вінниці Сергій КУДЛАЄНКО як найдорожчі спогади з дитячих літ зберігає враження від спілкування зі своїми бабусями й дідусями. Зізнається, що саме від них, а також від батьків, навчився шанобливо ставитися до людей. Така наука неабияк допомагає молодому політику у стосунках із людьми.

Квартира-«рукавичка»

— Наша квартира нагадувала рукавичку з казки, — розповідає пан Сергій. — У трьох кімнатах нас проживало шестеро — бабуся й дідусь по маминій лінії, мама й тато і ми з братом. Не знаю, як дорослим, а ми з братом почувалися комфортно. Пригадую, одного разу через прочинені двері почув розмову батька з дідусем. Ішлося про можливість отримання ще однієї квартири. Я одразу нашорошив вуха. В голові миттєво промайнула думка: невже переїдемо в інше місце? Це ж доведеться розпрощатися з дідусем і бабусею. А цього, повірте, так не хотілося!
Підслухана розмова закінчилася так, як він хотів. Поки чоловіки обмінювалися думками, до розмови долучилися мама й бабуся. Сергій нетерпляче чекав, що скаже з цього приводу дідусь. До його думки дослухалися вдома, його поважали на роботі. Слова дідуся — Василя Петровича Кушніра — внук пам’ятає дотепер. Він не захотів, щоб їхня дружна родина розділилася. Сказав, що через це найбільше сумуватимуть онуки.
— Дід Василь ніколи не повчав нас із братом, — згадує пан Сергій. — Не нагадував, що до всіх треба ставитися з повагою, незалежно від посад. Але ми бачили, як він це робить, і мимоволі робили так само.
Не раз доводилося бачити Сергія Кудлаєнка під час зустрічей із людьми. Слухає уважно, не перебиває, дивиться співрозмовнику у вічі. Не важливо, хто перед ним — убілений сивиною керівник ветеранської організації, згорьована вдова чи мужній боєць у камуфляжі, — ставлення до кожного однаково шанобливе і людяне. Дідова школа! І не тільки.
— Бабуся Галина Григорівна, яка проживала з нами, теж запам’яталася людяним ставленням до інших, — продовжує пан Сергій. — На жаль, торік її не стало. Нема вже й дідуся Василя. Та для мене вони — ніби живі. Бо не забуваються щасливі дні у квартирі-«рукавичці».
Пан Сергій важко переживав втрату. У пам’ять про бабусю вирішив зробити гарну справу для бібліотеки, в якій вона все життя працювала. Організував проведення Інтернету. Пізніше за його ініціативи і безпосередньої підтримки Всесвітня павутина з’явилася у всіх інших книгозбірнях Вінниці.

Додому повернувся з вівчаркою

Бабуся й дідусь по батьковій лінії проживали окремо, в іншому районі Вінниці. Затриматися в них надовго внук міг хіба що на канікулах. Дідусь В’ячеслав Несторович працював будівельником, бабуся Тетяна Кирилівна — на молокозаводі. 26 лютого у бабусі Тетяни день народження. «Вона вже погано почувається, — каже співрозмовник. — Все-таки за плечима 92 роки! При кожній нагоді провідую її. Згадую, як вона мене малого гладила по голівці, коли приходив у гості. Тепер я кладу свою руку на її сиву голівоньку... А дідуся уже нема з нами. Спогади про нього так само міцно тримаються у пам’яті, як і про діда Василя».
На прикладі власної родини співрозмовник дійшов висновку, що діти, які виростають у сім’ї, де, крім батьків, є ще дідусь із бабусею, щасливіші від інших. «Бо вони отримують більше любові, — каже пан Сергій. — Своє дитинство згадую, як казку. Навіть коли, бувало, потрапляв у халепу, мудрість дідуся чи бабусі допомагали впоратися з усім».
Якось пан Сергій повернувся додому не сам. Коли батьки відчинили двері квартири, побачили поруч із сином пса. «Я дуже хотів мати собаку, — згадує співрозмовник. — Просив про це батьків. Тепер розумію, що в квартирі, де шестеро людей, від собаки самі клопоти. Але ж коли тобі 15, мислиш інакше».
Тільки б собаку не випровадили з дому — мріяв у ті хвилини Сергій. Батько, Володимир В’ячеславович (педагог за фахом) і мати Людмила Василівна (економіст) свого часу теж виростали у середовищі доброти й любові, тому не могли вчинити жорстоко.
— Тільки-но я переступив поріг із собакою, всі раптом замовкли, — каже Сергій. — Радості не приховував тільки молодший брат. Першим мовчання порушив дідусь. Сказав, що тепер мені доведеться влаштуватися на роботу. Мовляв, не буде ж собака сидіти вдома без діла. Почувши ці слова, мама трохи подумала, а тоді пішла на кухню варити кашу для нового члена сім’ї. А на роботу мене й справді влаштували дідусь із батьком. Разом із вівчаркою ми охороняли Ботанічний сад.

«Для чужих часу не шкодую, для рідних його бракує»

У Сергія Кудлаєнка троє дітей. Виховує їх так само, як виховували його. Мають також чотириногого члена сім’ї. Тільки це вже інший собака. Доглядати за ним допомагає батько Сергія — Володимир В’ячеславович. Розуміє, що сину ніколи вгору глянути через клопоти, невістка на роботі, онуки — в школі. Кудлаєнко-старший, звичайно, пишається сином. Особливо тим, що Сергій успадкував їхню родинну цінність — людяне ставлення до інших.
Відколи у країні біда, Сергій Кудлаєнко зосередив увагу на організації допомоги тим, хто в АТО, і підтримці тих, хто повернувся з Донбасу. Народний депутат допоміг у створенні громадської організації, відкрив інтернет-сайт, де кожен бажаючий може побачити, на що використано гуманітарну допомогу для атовців. Непомітно він став своїм серед людей у камуфляжі. Кудлаєнка можна побачити на заходах, де присутні захисники країни. Окремі акції сам ініціює. Дещо нетрадиційно вшанували пам’ять земляка Тараса Сича, який служив кухарем і загинув під Дебальцевим. Фестиваль польової кухні, організований у Центральному парку культури і відпочинку міста над Бугом, став гарним спогадом про військового кухаря. Його учасникам і гостям запам’яталися проникливі слова Сергія Кудлаєнка: «Тарас Сич довів, що воювати з ворогом можна навіть без зброї. Він був пацифістом. Не брав до рук автомат навіть тоді, коли по його підрозділу гатили бойовики. Через свої переконання він не міг вистрелити у людину...»
Пан Сергій провідує поранених у Військово-медичному клінічному центрі Міноборони у Вінниці. Словом і ділом підтримує вдів і їхніх дітей. Нагороджує «кіборгів», і не тільки тому, що серед них є його друзі і знайомі, а тому, що вони — справжні Герої і заслуговують на підтримку. Підписав угоду про співпрацю з більшістю громадських організацій краю. Часу для чужих людей не шкодує. Зрозуміло, що для родини його залишається обмаль. Та Сергій вірить, що мир повернеться на рідну землю, і тоді він зможе взяти своїх синів за руку, прийти на берег річки і показати їм, як колись дідусь вчив закидати вудки... Також хоче вийти на спортмайданчик і поганяти у футбол. Як робив це у дитинстві, коли грав за команду їхнього двору і ЖЕКу.

Вінниця.

Сергієві Кудлаєнку 40 років. Народився у Вінниці. Після школи навчався у місцевому технічному коледжі. Вищу освіту здобув у Київському національному торговельно-економічному університеті, Академії державного управління при Президентові України, Вінницькому інституті економіки Тернопільського національного економічного університету. Очолював управління торгівлі, громадського харчування та побуту, управління розвитку споживчого ринку та послуг, департамент адміністративних послуг Вінницької міськради. Один із тих, хто створював центри адмінпослуг у місті над Бугом. Очолював молодіжні організації, обирався депутатом облради, з жовтня 2014-го — народний депутат України.

 

 

За штурвалом спортивного літака у Вінницькому авіаклубі.

 

 

Сергій Кудлаєнко з делегатами з’їзду Всеукраїнської організації учасників бойових дій і волонтерів у Вінниці.

Фото надані Сергієм Кудлаєнком.