Цю життєву історію, яку мені в ранньому дитинстві повідала мама — Галина Тимофіївна КамІнькова (Плюшко), — я переглядаю в уяві як страшний фільм. Минають роки, зіткані з різних великих і малих подій. Не стало мами. Та її спогади про тяжкі голодні роки, коли міркою виживання був шматочок чорного хліба, не відпускають мене. Здається, що далі — то гострішим стає біль за сплюндровану долю моїх батьків і мільйонів таких, як вони. Бо багато з тих, хто пережив голод, полишили цей світ молодими від тяжких хвороб...
Колись більшовицькі ідеологи трагедію мого народу списували на неврожай. Але прийшов час, і дослідники архівів озвучили імена справжніх винуватців голодного мору. Намагаюся тамувати в собі ненависть до тих нелюдів, які під ненависницькими гаслами комуняцької влади «За п’ять колосків — розстріл!» — намагалися голодом і насиллям стерти пам’ять про мільйони українців і їхню Людську Гідність.

...Товарний поїзд Харків—Краснодар мчав крізь снігову бурю і лютий мороз, та Тимофію здавалося, що час зупинився. «Тільки б не змерзла, тільки б доїхати», — подумки благав він Бога, щоразу поглядаючи на свою єдину доньку. Крім них на даху товарняка було ще з десяток таких же бідолах, яких голод гнав у Краснодарський край, де ще можна було виміняти з півмішка пшениці...
Зима 1947 року в Геніївці, що на Харківщині, видалася дуже холодною і голодною. Люди мерли. Та влада це приховувала. Причиною смертей лікарі називали дистрофію або дизентерію.
У січні в сім’ї Тимофія Плюшка почали пухнути від недоїдання діти, а їх у Тимофія Ілліча було шестеро — п’ять синів і одна донька Галина. Старшого сина Михайла забрали до війська, і 16-річна Галя залишилася за старшу. Перша помічниця і батьківська жалісниця. Невеличка, худенька, очі сині-сині, а густе русяве волосся аж виблискує — гарна україночка. До війни дівчина досить успішно закінчила початкову школу, а з вторгненням фашистів учитися змоги не було. В 1944-му, коли визволили село, Галя вважалася переростком і до школи її не взяли. Допомагала по господарству, бо батько став калікою у 1929 році після того, як комсомольці знайшли відро прихованої для сім’ї пшениці і скинули Тимофія з горища. Але він був добрим хазяїном, все в нього велося до ладу, і слово його було законом у сім’ї.
«Галино, підійди, треба поговорити. — тихо гукнув батько, і дочка слухняно сіла біля нього за стіл. — Мати зібрала по селу німецькі парашути, нашиєте хусток, ще дещо візьмемо і їдемо на Кубань, щоб поміняти те на пшеницю. Інакше не виживемо, помремо з голоду».
«Та ти що, зима люта, морози беруться дедалі більше, а в дитини й одягу теплого немає... Це ж на погибель зриваєтесь!» — запричитала дружина Євдокія. Та Тимофій уже все продумав і зрозумів — треба їхати, інакше смерть по черзі забере усіх.
— Замовч уже, — гірко гримнув на дружину. — Завтра почнете шити хустки, візьмемо ще гребінці, та більше й нічого.
Десь за два тижні приготування закінчили. На ноги Галі намотали онучі й узули на декілька розмірів більші кирзові чоботи, а ще бабусину стареньку плюшку й виношену хустку. Мати постійно плакала і дивилася на свою дитину, немов прощалася. Навряд чи донька витримає таку страшну дорогу... Але й чоловіка-каліку важко було самого відправляти.
Євдокія була глибоко віруючою людиною. Потайки ходила на сусідню вулицю до своїх родичів Жаданів. У них збиралися односельці, щоб помолитися, бо церкву в їхньому селі більшовики розібрали на каміння. Удома ж, обливаючись слізьми, стояла на колінах перед іконою Богородиці (ховала її від людських очей), вимолювала Божої ласки для своїх діточок. Скільки себе пам’ятала, тяжко працювала. Побралися з хлопцем-сиротою, якого виховував дід, зліпили невеличку хатинку під очеретом, потрохи завели господарство. Тимофій працював у колгоспі, а Євдокія поралася в хаті й на городі, бо діти народжувались одне за одним.
...Час від часу Тимофій тихенько штовхав доньку, яка лежала на промерзлих дошках даху вагону. «Чи жива?» — зі страхом думав щоразу. Галя не відчувала вже ні холоду, ні снігової завірюхи. Заплющила очі і, скрючившись, лежала непорушно. Як тільки міг, своїм заледенілим тілом батько намагався захистити її. Натруджені руки, як крила ангела, огортали Галину і не давали смерті вирвати у нього те, що подарував сам Господь. Іще більшою хвилею здіймалася в душі ненависть до тих антихристів, що позбавили його дітей останньої зернини, а разом з нею — права на життя. Останнє, що тримало Тимофія, це любов до своїх дітей і віра в Божу допомогу...
— Галино, зараз зупинка, — намагався перекричати гуркіт коліс Тимофій. І тільки тоді полегшено зітхнув, коли побачив, як вона трохи розігнулась і простогнала: «Чую».
Поїзд загальмував. Навкруги все було біле, заметене снігом. Жодної хатини чи дерева. Зістрибнули з даху потяга в сніг. «Доню, треба йти, до станиці кілометрів зо два. Витягуй ноги потихеньку і переставляй, інакше замерзнемо!» Тимофій розумів, що рух — їхнє спасіння. Примерзлі до кирзових чобіт ноги Галю не слухалися. Треба було постійно нахилятись і допомагати руками їх переставляти. Батько ж кидав мішок як міг далі, а потім і ліз, і стрибав до нього на своїй одній здоровій нозі.
Вже сутеніло, а вони ще й половини шляху не здолали. Мороз лютішав, посилювалася завірюха. Зупинялися на декілька секунд і знов рухалися. Коли провалювалися в сніг по пояс, доводилося довго виповзати. Десь опівночі добралися до станиці, яку видавали тільки темні стріхи.
«Я нічого не відчуваю», — видавила з себе Галя. Тимофій зрозумів, що руки і обличчя доньки відморожені, а значить, і ноги. Треба було якнайшвидше достукатися до людей. Галина стояла глибоко в снігу, очі закривалися. «Доню, стій на місці, я піду проситися до людей. Тільки не засинай!»
Довго стукав у найближчу хату, просив, кричав, що донька помирає, та ніхто  не відкрив. Ні в другій, ні в третій не впустили. Боялися люди відчиняти серед ночі, багато було після війни злодіїв, що грабували і вбивали. Та, мабуть, молитвами його Євдокії у четвертій хаті повірили благанням, змилувалися і відкрили двері.
Господар швидко зібравсь і на руках приніс майже непритомну Галину до хати. Його дружина метушилася, наливала холодну воду в миски і опускала туди руки і ноги дівчини, з яких ледве стягнули примерзлі чоботи, а обличчя обережно терла снігом. Те ж саме робили Тимофію. Галю напоїли гарячим молоком і вклали на піч. Вранці стало зрозуміло, що дівчина дуже хвора: вся горіла, руки і ноги аж посиніли.
Дякувати Господу, люди попалися добрі, самі родом із України. Після розповіді Тимофія про те, що на Харківщині люди мруть від голоду, запропонували залишити Галю до весни, а якщо сім’я виживе, то приїдуть і заберуть. А якщо ні, то вони матимуть її за рідну (бо подружжя було бездітне, і Галя прийшлася їм до душі). Та й Тимофій бачив, що хвору доньку не можна брати в дорогу. Тож хазяїн допоміг виміняти привезене на пшеницю, ще й своєї додав. І через тиждень Тимофій вирушив на Харківщину. Ледь устиг: сім’я вже голодувала.
Привезену пшеницю терли, змішували з сухим кураєм, мерзлою картоплею, так і дотягнули до весни. Євдокія щодень побивалася за єдиною донькою, аж доки Тимофій навесні не привіз Галину додому. Він доземно дякував за добро тим людям, що врятували його дитину та родину від голодної загибелі.
...Зимовий ранок 1976 року. П’ятеро її дітей ще солодко сплять, а в хаті вже тепло. Тріщать у плиті дрова, на столі і на ліжку, застеленому білою скатертиною, підходять пироги з картоплею, сиром. У селі на Херсонщині, куди Галину після закінчення Харківського фабрично-заводського училища направили на будівництво залізничної станції і де вона вийшла заміж, до неї зверталися шанобливо, по батькові — «Тимофіївна». Пекла пирогів і варила завжди багато, все боялася, що не вистачить, але завжди та випічка залишалася, ще й сусідам діставалося. Дивилася, як діти смакують, щоразу знову пригадувала і часом розповідала ті страшні та не зовсім зрозумілі нам спогади про війну і голод, учила: «Бережіть кожен шматочок хліба»... Тепер розумію. До кінця життя в її душі жив страх голоду... А в моїй живе непримиренність до тих, хто хотів забрати в моєї мами життя.

Мал. Миколи КАПУСТИ.