Олег Барна одразу виокремився з депутатського загалу «винесенням» тодішнього Прем’єр-міністра з-за трибуни Верховної Ради. Хтось за той емоційний вчинок сварив народного обранця, хтось беззаперечно схвалював його порив, а хтось відверто не розумів, як педагог із 25-річним стажем, син викладачів міг дозволити собі такий фортель. Фортель — не фортель, а подія однозначно випала з контексту буденних... «Я більше не міг дивитися на цинічну лукаву поведінку прем’єра і неспроможність парламенту щось змінити», — пояснив нам свій вчинок Олег Степанович.
При цьому від його «розбишакуватості» під час живого спілкування з журналістом «Голосу України» не лишилося й сліду. З «простими смертними» Олег Барна — відвертий, урівноважений і розсудливий. Можна сказати, типовий представник української інтелігенції, який підкупає власною щирістю та відвертістю.
— Олегу Степановичу, розкажете про свою родину?
— Сім’я звичайна: дружина, два сини-студенти (на знімку)... Дружина — Ольга Василівна. Вона кандидат наук, доцент, викладач університету, на півставки у Чортківському коледжі та у Білобожницькій школі; як практичний педагог є автором шкільних підручників з інформатики. З нею ми разом давно, ще з університетських років, одружилися у 1991-му. Сини навчаються на четвертому і шостому курсах вишів. Старший Василь — студент фізико-математичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету, паралельно викладає у гімназії. Молодший Андрій — студент Львівської політехніки (Інститут інформаційних технологій, напрям — системний аналіз). Обидва сини були запрошені в ці виші за результатами всеукраїнської олімпіади. Навчаються добре, отримують підвищені стипендії, займаються спортом. Я ними пишаюся... Хоча деколи шкодую про декотру свою жорсткість у їх вихованні, але вони є моєю гордістю.
— Ви проживаєте в Києві?
— Постійно мешкаю з родиною на Тернопільщині у селі Білобожниця, я ж депутат-мажоритарник, обирався по 167-му округу. А під час сесійних тижнів мешкаю у державному готелі «Україна».
— Як і де ви відпочивали? Відвідали нові місця?
— Перший тиждень відпустки поїхав у зону АТО, потім було відрядження на два тижні до Країни Вранішнього Сонця. Туди за кошти уряду Японії від Верховної Ради на семінари з антикорупційної діяльності поїхали чотири депутати. А після ми з дружиною купили п’ятиденний тур автобусом по Європі — Польща, Угорщина, Чехія, Австрія.
— Це було сімейне турне?
— Ні, це була поїздка товариства просвіти Білобожницької школи. Тож в автобусі — чи не половина людей були наші вчителі. Це був подарунок за довгі роки. Заплатив за дві путівки, здається, 9,5 тисячі гривень. Бо «культурно» відпочити з дружиною все ніяк не виходило: то сини вступали до вишу, то Майдан, АТО, депутатство, волонтерство... На відпочинок не лишалося ні часу, ні грошей...
— До моря так і не дісталися?
— Ні, не дістався. Зате на морі побували обидва мої сини. Вони відпочивали у родичів в Одесі. А от із сімейними подорожами — щоб усі разом — у нас останнім часом не складається...
— А як ви зазвичай проводите вихідні?
— У неділю зранку обов’язково йдемо до церкви. А після того готуюся до спілкування з людьми. У моєму щоденному графіку завжди заплановані контакти із атовцями, різними громадськими організаціями, виборцями... Свій номер телефону я не ховаю.
— Тобто робота, робота, і зовсім без приватного життя...
— Ну, чому. Деколи, під вечір у неділю, коли не заплановані якісь святкування (день громади, день села тощо), то випадає нагода побути з родиною... Або беру їх із собою. Хоча й буває таке рідко, бо чимало людей в окрузі потребує моєї уваги як народного депутата... Претензій же до влади багато, хочуть усе й одразу, але усі дірки одразу закрити не вдається. От роблять дороги в одному населеному пункті, інші бунтують — а коли ж нам почнуть робити? Звісно, намагаюся пояснити...
— А хобі є?
— Коли є хвилинка — то одразу на спортмайданчик. А колись малював, навіть заробляв цим собі на життя.
— Он як?
— У вчителя була зарплатня доларів 15, доводилося шукати підробіток, щоб вижити, ще й родину прогодувати. Пригадую, у 1990-ті роки багато хто з учителів на канікулах їздив в бізнес-тури до Польщі. Їздив і я, а у вихідні возив м’ясопродукти в Одесу, пізніше переганяв автомобілі з Німеччини. Не було коштів, то сам ставав штукатурити, обкладати каменем подвір’я тощо. Мої сини були за помічників: так заробляли собі на мобільні телефони і велосипеди. Ніколи не сидів склавши рук і не чекав на манну з неба. А тепер, наприклад, експериментую із мініфермерством, обробляю шість гектарів батьківських паїв та городів.
— А розкажіть, як пензлем заробляли на життя?
— Грошовитих поціновувачів мистецтва серед зубожілого люду знайти було важко. Переважно картини замовляли ті, кому, за великим рахунком, було байдуже, що повісити на стіну — написану на полотні олійними фарбами картину чи фотографію. Головне, щоб подешевше. Для написання однієї роботи, бувало, витратиш два-три тижні, а за полотно давали копійки. А ще малював образи (на знімку), пейзажі непогані, як на мене, виходили...
— Хто надихнув на іконопис, хто навчив?
— Це вміння передалося від діда, він мене навчав. Моя родина, точніше батько, був переселений з Лемківщини (тепер територія Польщі). Карпати до ріки Сян — це споконвічна батьківщина, де мешкала родина діда. Але після радянсько-польської операції «Вісла» корінних лемків примусово депортували. Спочатку їх відправили у Миколаївську область, а звідти на Західну Україну. Так ми опинилися в Тернопільській області. У моєму родинному архіві досі зберігається фото 1937 року, зроблене під час фестивалю лемківської культури «Свято гір», який відбувався у Кракові. Тоді мій дідусь, 1904 року народження, у гурті товариства лемків сфотографувався біля пам’ятника Грюнвальдській битві. Я теж дуже хотів сфотографуватися біля того пам’ятника разом із дружиною — і тепер у нашому архіві два фото з Кракова — 1937-го й 2016 року...
— Ви про образи розповідали...
— Отже, люди приносили полотно, замовляли ікони, а мій дідусь малював образи. Тоді фарби й пензлі знайомі привозили з Польщі, і вони були кращі за якістю, аніж ленінградські. А я, коли малим був, увесь час «бавився» залишками фарб на палітрі. Дідусь, як став старшим і у нього погіршився зір, почав просити мене: «Поможи мені око намалювати», ну і так далі... Знаю з розповідей рідних, що гебісти переслідували діда за те ремесло: неодноразово трощили майстерню, нищили намальовані образи, прозивали діда богомазом, але люди все одно несли полотно, і дідусь продовжував малювати образи, які нині в багатьох домівках сусідніх районів... З часом біля нього навчився і я. Коли у нас при школі відкрилася художня студія, записався туди. А коли здав свою першу роботу, вчитель сказав, що мені у тій школі нема чого робити...
Згодом, коли вже вчився на фізико-математичному факультеті, на день фізмату мені доводилося малювати дружні шаржі-портрети на викладачів та студентів. А ще, щоб підробити, розвантажував вечорами вагони, щоб зводити свою дівчину (теперішню дружину) у модне кафе... А ще серйозно займався біатлоном, поліатлоном (лижна гонка, стрільба, підтягування на перекладині), у 1995-му навіть був срібним призером чемпіонату України (завдяки тренеру Павлу Клочку). Поряд із розумом потрібно плекати і здоровий дух, Україні потрібна розумна і здорова, міцна нація. На це я постійно звертав увагу на уроках захисту Вітчизни (окрім того, викладав фізику і математику), де учні здавали набагато жорсткіші нормативи, аніж на уроках фізкультури. Наприклад, для 12 балів потрібно було підтягнутися не 12, а 20 разів. І якщо учень курив, то норматив не здавав. Я за здоровий спосіб життя боровся цілеспрямовано, тож за два роки викорінив тютюнопаління в школі, де працював. Діти дуже чутливі до цинізму і лукавства, і вчитель для них є взірцем.
— А портрети своєї дружини писали?
— Зізнаюся, що написаний мною портрет дружини, певною мірою, відкрив мені дорогу до її серця... На третьому курсі я викрав її фотографію зі стенда і до дня її народження на великому ватмані намалював портрет. А потім у гуртожитку, на видноті, причепив до шафи. Він досі у сімейному архіві... Колись обов’язково повернусь до малярства — воно не тільки дає можливість реалізації власного світобачення, а й змушує задуматись про сенс буття. Усе минає, а вічними є віра, краса та Україна. Для мене не існує авторитетів, окрім Бога, України та моїх батьків. Я двічі у своєму житті дивився смерті в очі: після автокатастрофи у 2008-му став інвалідом, потім було поранення на Майдані, коли мене непритомного підібрали медики на Грушевського. Але я вдячний Богу і за себе, і за порятунок молодшого сина: йому у п’ять місяців разом зі щепленням занесли менінгококову інфекцію. За сина я перед Богом у неоплатному боргу...
— Що вважаєте найліпшим здобутком свого життя?
— Мою родину, мою дружину. Деколи мені здається, що я її не заслуговую. Ніколи б собі не пробачив, якби не завоював її серце.
Розмовляла Ірина ЛЬВОВА.
Фото з архіву депутата.
