Магічний Тибет! Містичний Кайлас! Подейкують, що Кайлас — незвичайна гора. Це — велетенський природний кристал, що має форму октаедра. Над Тибетським плато височіє його верхня піраміда і ми бачимо її. Інша ж частина — дзеркально протилежна, занурена в глибочінь планети... Не дивно, що люди з усього світу за будь-які гроші прагнуть дістатися сюди. Як описати це відчуття з Тибету, з Даху світу? Колись у дитинстві, уперше пірнувши в річку Сулу, і десь на глибині, боязко розплющивши очі, розглядав чудернацькі зелені, пронизані сонцем химерні картинки. Але тоді не знав, що саме це — Потала, Будда Гаутама, храм Джоканг, колесо Сансари... Раптом відчув, що груди рвуться і ти чимдуж гребеш ці картинки руками, щоб там угорі вхопити ковток повітря...

Це згадалось, бо тиск у високогір’ї Тибету такий, як на дні моєї Сули, що на Полтавщині.

Лхаса і принцеса Веньчен

Отже, столиця Тибету Лхаса — висота 3667 метрів над рівнем моря —парадні, червоні, ковані міддю двері в Гімалаї, у Тибетський автономний район Китаю (ТАР). — За ними незвідана територія 1,23 млн кв. км, де мешкають 3 млн 176 тисяч душ, із них: тибетці — 92%, інші — діти понад 40 національностей — хань, монголи, хуей, насі, ну, дулун, меньба та інші. Але стукати у двері району треба вже зі спецдозволом на руках. Добре, що уряд Китаю охоче їх роздає туристичним організаціям. А ще кажуть, що випробовувати свій організм на горняшку (гірська хвороба) у Тибеті краще з травня до середини жовтня. Тоді є шанс повернутися додому засмаглим і живим. Не знаю, ми, група журналістів з України, прилетіли до Лхаси 14 травня, але якщо є вибір, то радив би приїжджати сюди пізніше, тоді, коли хоч щось зазеленіє. І це щось даватиме кисень. До речі, прямо в аеропорту торгують ампулками (30 мл) із цілющим екстрактом на основі шафрану (одна ампулка — 10 юанів, приблизно 42 гривні). Вона допоможе вашому розбещеному кавою організму витримати удари долі та злих духів — Мари та Грахи. Купуйте одразу кілька пачок, з огляду —  3 штучки на день, а якщо розкошелитеся тут ще й на балончик із киснем, то у вас взагалі з’явиться шанс дочекатися в готелі завтрашнього дня і сходу сонця, ядучого і пекучого! Воно тут смалить 3000 годин на рік. І без панами ваша голова нагадуватиме місцевий гриб — ліньчжи. Різниця лиш у тім, що цей таємничий гриб приносить організму корисні мікроелементи, а розпечені мізки з кисневого бодуна лише нашіптуватимуть страхи та жахи. З’явиться «синдром шнурка»: це коли вам треба перед храмовим комплексом Поталою зав’язати шнурок на черевику, а лячно: раптом замакітриться в голові? І думаєш: та Бог з ним, з тим шнурком!

Символічно, що відхекуєшся вже в Червоному палаці біля трону Далай-лами з написом: «Місце, яке випромінює рай»! Та й взагалі — хто б тобі дав померти, коли тут століттями читали молитви в ім’я Будди. І тут під меморіальними ступами (пам’ятники над могилами правителів) лежать найдостойніші з достойних. Найбагатші — ступи Далай-лами V і XIII. Їхні велич та краса залежать від внеску кожного Далай-лами в розвиток Тибету. Скажімо, ступа Далай-лами V займає цілий поверх, а за висотою змагається з п’ятиповерховим будинком. 15 метрів щирого золота! Ступа ж Далай-лами XIII нижча на метр, усипана коштовним камінням та фресками-картинами з його життя. Із палацу, з висоти польоту вогненного нілтави (пташки розміром із нашого горобця) відкривається дивовижна панорама Лхаси, оточена зусібіч марсіанськими, без єдиного зеленого дубчика, горами. Здається, Потала зачепилася за їхні вершини та й висить собі білосніжною хмариною. Щозими віряни Лхаси й довколишніх сіл збираються на священну толоку і перефарбовують храм. У фарбу за традицією обов’язково додають молоко яка. Воно основа основ будь-якої тутешньої страви, не кажучи вже про чай. Тим часом, наш знесилений організм вимагав саме його. Справжній тибетський чай (тсампа) — незвична для нас штука, його готують з ячмінного борошна, масла плюс настій зі свіжозаварених листків чаю. Ця рідина більше нагадує молочну кашку. Вона — бадьорить і надзвичайно калорійна. Взагалі у тибетців їжа проста: м’ясо яка (смажене, варене) або баранина плюс овочі: солодкий перець, морква, капуста, кукурудза, шпинат, помідори, імбир. З екзотики — момо і тукла. Момо — наші пельмені з м’ясом чи овочами, а тукла — суп-лапша з м’ясом і овочами. Алкоголь тут не шанують. Будда забороняє! Традиційний напій тибетців — рисове вино (п’ять градусів).

Отак підкріпившись, ми були готові здійснити «кору» — тобто пройтися пішки вуличками Лхаси довкола буддистської святині — монастиря Джоканг (обов’язково за годинниковою стрілкою). Поруч із нами неквапом пливли прочани (кажуть, з усього світу) і крутили в руках молильні мідні барабанчики. Час від часу зупинялися біля своєрідних фіміам-печей — кидали пахуче зілля, били поклони, лягали долу, простираючи тіло (землі треба торкнутися п’ятьма частинами тіла)...

Подейкують, що справжня «кора» — це 100 тисяч таких лягань(!). Підраховано, що істинному буддисту знадобиться безпробудно два тижні (!) кружляти довкола Джокангу, вимолюючи щастя і здоров’я у Будди Шак’ямуні. У монастирі до нього величезна черга людей із бутлями, термосами.

Звідти вони підливають у спеціальні чаші, де горить гніт, — олію та лій і кланяються, кланяються. Відверто — незручно почуваєшся на цьому священному дійстві, хоча і старих і малих це наче не дратує, їхні помисли й тіло рвуться до колеса Сансари, до золотої статуї Шак’ямуні. До речі, сюди в Тибет, у Лхасу її привезла 1300 років тому непальська принцеса Бхрікуті. Ще трохи і вона сама стане богинею, про неї розповідають легенди, співають пісні, ставлять вистави. Нам пощастило в Лхасі сходити на оперу «Принцеса Веньчен» (історія заміжжя китайської принцеси з тибетським правителем Сонгцена Гампо). Грандіозне, як усе китайське, видовище. Якщо театр — то під зоряним небом! Якщо декорації — то величні Гімалаї! Якщо актори — то 900 душ на сцені! Якщо пісня — то Космос!

Космос озера Басунцо

Узагалі слово космос згадується тут частенько. Уявіть, наступного дня ми вирушили до сусіднього із Лхасою повіту — Лінчжі. Його територія — 117 тисяч квадратних кілометрів, протяжність із півночі на південь — 900 кілометрів. Слава Будді, нам треба було здолати лише 420 кілометрів і перемахнути через п’ятитисячник — Міллу Ямагуті, а точніше — 5220 (!). Отож мчимо по автомагістралі, вона — у чотири смуги, за вікном автобуса, як і раніше, миготить марсіанський пейзаж: руді гори із вкрапленими в долинах потічками й блюдцями води. Біля них ремигають яки. А що тут ремигати — довкола, здається, лише пил і пісок. Зрідка трапляється невеличке поселення з восьми-десяти дворів. Будиночки, розміром із сірникові коробочки, обнесені кам’яним парканчиком і куцою гіркою паліччя — усе, що залишилося від суворої зими. Вони, ці купки, добряче контрастують із висотними дюралюмінієвими ЛЕП, каскадами і гідроелектростанцією. Десь кілометрів за п’ять до піку вершини шосе обривається і в засніжене царство Гімалаїв ми вповзаємо на однорядці.

Перевал. Гора Мілла Ямагуті. Зупинка. За вікном ніби крутяться уповільнені кадри з фільму: люди, туристи — вони ніби плавають у повітрі. Засніжені вершини, від них відбивається сонце і безцеремонно нанизує твою голову на гімалайський шампур. Раз, і ти сам пірнаєш у цей безкисневий простір та розчиняєшся в ньому. На автоматі робиш знімки на тлі вершин та кольорових тибетських прапорців, на автоматі торгуєшся за коштовне і не дуже каміння: бірюзу та бурштин, яшму, агат... Перед очима відповідно — жовтогарячі зеленкуваті кола... Гіди хапають за рукави і підштовхують наші тіла до автобусів. А вже там, усередині, чимшвидше до заповітного кисневого балона й балончиків... Коли котимося з гори, бачимо перевернутий джип, видно, що водій не доїхав до перевалу якихось двісті метрів і десь на 5 тисячах просто втратив свідомість... Що нижче спускаємося, то більше оживає організм і ландшафт. Дивовижно — як зустрічаються гірський клімат Лхаси з морським Лінчжі. З одного боку гора — випалена, віджлуктована, ніби марсіанська поверхня, з іншого — буяння зелені. Позаду — засніжені вершини, а там короною — сонце! Аж гульк — неймовірне високогірне озеро — Басунцо.

Воно затиснуте між льодовиками: 18 кілометрів смарагдового плеса із глибиною 60 метрів. У центрі острівець. Його залишив після себе, сповзаючи вниз, черговий льодовик. У XVII сторіччі це місце облюбувала буддистська секта Ньінгма і звела свій храм — Цоцунгунба. Він цікавий тим, що тут зберігається реліквія — незвична статуя Будди — без шиї. Кажуть, він хоча і без шиї, зцілює безплідних і кличе лелек, аби ті принесли сім’ям діток. Треба лиш на 15-й день 4-го місяця за тибетським календарем зробити «кору» — з білосніжними, як оті вершини, помислами обійти священне озеро.

Видно, що це місце популярне не лише серед туристів — цінителів гірських краєвидів, а й простих тибетців. Бо довкола гніздиться чимало сіл і поселень. До речі, вони абсолютно відрізняються від лхаських. Двоповерхові будинки (десь 15 на 10), усі як один — під темно- зеленою металочерепицею, з величезними вікнами, з дерев’яним червоним піддашшям. Довкола обійстя кам’яні паркани із традиційними тибетськими кованими воротами по центру і обов’язково — китайським прапорцем. Уздовж паркану тирлуються яки, довгошерсті корови і жирують у пилу невеликі чорної масті підсвинки. Ідилія та й годі!

Лулан

Для туристів ще один рай у повіті Лінчжі — природний заповідник Лулан (3600 метрів над рівнем моря). Недарма біля нього уряд Китаю 2012 року розпочав втілювати грандіозний проект — туристичне еко-поселення Лулан. На це влада надала 1,3 мільярда юанів, ще на 2,5 мільярда розкошелилися шість могутніх китайських корпорацій. Останню чергу новобудов мають здати в 2018 році, але вже торік Лулан прийняв мільйон туристів з усього Китаю. Чудова сучасна інфраструктура: дороги, залізниця, аеропорт. Зазвичай сюди приїжджають на вихідні або у відпустку. Кінні, велосипедні прогулянки, маршрути здоров’я, озерні човни, вишукана тибетська кухня (одних грибів за обідом я нарахував сім видів), гірське, зовсім інакше, ніж у Лхасі, повітря, настояне на цілющому зіллі й травах.

Помешкання на вибір: від сучасної вілли за 1200 юанів на добу до скромного ліжко-місця за 100 юанів. Нині в селищі зупиняється до     2 тисяч відвідувачів, самих же мешканців села — півтори тисячі.

Ми якраз гостювали в родині, що може прийняти одночасно 30 туристів. Господаря звуть Баден (33 роки), дружину — Пермаджнон (31 рік), мають двох дочок — 7 і 5 років.

Тут отаборилися в 2011 році. Чоловік займався скотарством, перебивався з хліба на воду. Затим за урядовою програмою навчався туристичного бізнесу, отримав безвідсотковий кредит. На хату та прибудинковий комплекс з усіма зручностями віддав 600 тисяч юанів. Перший прибуток Баден отримав лише торік — 200 тисяч юанів.

Сезон тут триває з липня по жовтень. Туристи платять по 500 юанів за добу з харчуванням. Страви свої, традиційні, тибетські, те, що дружина і теща готують із городу та лісу. Інколи чоловік сідає у своє авто і вирушає за екзотикою: колою, морепродуктами у повітове місто — Лінчжі.

Будинок у Бадена двоповерховий, просторий. На першому поверсі — величезна вітальня із грубкою посередині, буквою «Г» стоять розписні скрині-столи, стіни, сволоки — дерев’яні, вкриті чорною фарбою з білими квіточками і візерунками. Уздовж стін — такі ж розписні шафи й усіляке мідно-латунне кухонне начиння. Господар каже, що розмальовувати хату запрошував спеціального майстра, бо сам не вміє... Вітальня є й на другому поверсі, але там розписи набагато скромніші.

— На першому поверсі — то для гостей, а тут товчемося ми з дітьми... Хоча наші туристи люблять компанію, заглядають скрізь, та ми й не проти, — весело торохтить Баден.

Далі Пермаджнон пригощає нас чим Бог послав — тибетським чаєм, полуницею.

Коли ми покидали Лу Ланг, якраз у Гімалаях заходило сонце. І кожна з тих казкових вершин нагадувала... Кайлас!

Хтось їде шукати Кайлас у Тибет, хтось — у собі. Для когось Будда з підводного царства Сули нічим не відрізняється від Будди Джокангу... Думаю, що Шак’ямуні із Лхаси мене б зрозумів...

ЦІКАВІ ФАКТИ

— За останні 20 років центральний уряд Китаю реалізував у Тибеті понад 8 тисяч інфраструктурних проектів та вклав більш як 27 млрд юанів.
— До 1949 року в Тибеті середня тривалість життя становила 36 (!) років, нині — 68.
— Яки можуть жити лише починаючи з висоти 4 тисячі метрів...
— За 2017 рік Тибет відвідали понад 16 мільйонів туристів.
— Тибетці зношують шість-сім пар взуття за рік.
— Тибет називають «світовою водокачкою». Не дивно, що випуск природної питної води перевищує 300 тисяч тонн на рік.
— У Тибеті діють п’ять аеропортів, відкрито 48 авіаліній, які з’єднують 33 китайські та зарубіжні міста.
— У столиці Тибету — Лхасі всі будинки підключено до системи опалення. Як тут кажуть, «пішли в небуття ті часи, коли люди з покоління в покоління грілися «коржами» яка».
— В автономному районі діє понад 1430 медичних закладів.
— У тибетській медицині існує вісім так званих танок з діагностики. Є танка, як за пульсом визначити... хворобу.
— У краї діють шість радіостанцій і одна телевізійна станція повітового і міського рівня.
— За допомогою супутників кожна сільська родина краю може приймати 40—70 відцифрованих радіо- і телепрограм.
— За останні роки в Тибеті зібрано понад 10 тисяч пісень, музичних п’єс загальним об’ємом 30 млн ієрогліфів.
— У Тибеті діють 1787 місць для різноманітних релігійних відправлень.
— У храмах постійно живуть 46 тисяч монахів та монахинь.

***

Газета «Голос України» дякує Посольству КНР в Україні за можливість відвідати Тибетський автономний район.

Тибет. Лхаса — Лінчжі.

Фото автора.