«Люди, котрі не мали справи з кіньми, ніколи не зрозуміють нас, вершників. Адже не можна просто так пояснити, чому ми присвячуємо їм стільки часу, чому не боїмося їх, таких великих і сильних, чому знову довіряємо своє життя й сідаємо в сідло після падінь. Кінний спорт — це не просте захоплення, яке можна кинути, коли набридне. Це пристрасть, залежність, ціле життя...
Я не можу сказати точно, коли в моєму житті з’явилися коні. Просто одного ранку я прокинулася з усвідомленням того, що нарешті знайшла себе. Напевно, я народилася з любов’ю до цих тварин. З дитинства не могла пройти повз поні в парку, а років у 10 уперше взяла урок верхової їзди на маленькій приватній стайні. Але справжнього вершника з мене зробили в навчальній групі кінноспортивної школи «Авангард». Тут за тобою не бігали помічники й не робили всю роботу за тебе. Це була свого роду «школа виживання»: серед десятка таких же, як ти, невмілих дітей, саме ти повинен показати себе, довести, що прийшов не просто кататися, а щоб стати спортсменом. Пам’ятаю, на четвертому тренуванні мене покусав кінь. Мама тоді з надією сказала: «Може, хоч тепер ти кинеш?». Але мені цей випадок лише додав ентузіазму. А після першого падіння я почала жити від тренування до тренування: єдине, що мене хвилювало з того моменту, — це бажання виправити свої помилки.
Кінний спорт також подарував мені близьких друзів. Я з самого початку помітила, що кіннотників пов’язують якісь невидимі узи. У мене з’явилася подруга, з якою ми разом переживали і страждання за кіньми (коли тих продавали), і участь у змаганнях, падіння й перемоги. Разом вчилися стрибати й разом їздили верхи безкрайніми полтавськими полями.
А в кінній школі Ярослави Якушевої я вперше відчула себе спортсменом, тому що тепер я вчилася не просто сидіти верхи на коні, а працювати з ним, сприймати, як рівного собі. Складно передати словами ту радість, коли кінь дійсно розуміє тебе. Цей спорт додає моєму життю сенсу і мети, бажання працювати над собою й удосконалюватися. Але його не даремно називають «спортом королів»: це дуже дороге захоплення, і тому часто мені доводилося робити тривалі перерви в тренуваннях.
Коли спостерігаєш за роботою вершника, створюється враження, що їздити верхи просто. Як у театрі: ми бачимо прекрасно відрепетируване дійство, але не знаємо, що відбувалося за лаштунками. Насправді, кінний спорт — це постійний ризик.
Колись мій перший тренер сказав моїм батькам: «Не сподівайтеся, її захоплення кіньми не мине». І це так! Я вдячна кожній можливості розвиватися, спілкуватися з ними. І нехай зараз у моєму житті не кращий період (перерва в тренуваннях), я упевнена, що коні завжди будуть разом зі мною, і в майбутньому я зможу пишатися перемогами з моїм власним конем».
З ким ще, як не з автором цього поетичного зізнання в любові до коней, говорити про кінний спорт? У 18-літньої студентки першого курсу Київського політехнічного університету Ганни КАЛАШНИКОВОЇ дійсно спалахують вогники в очах при згадуванні про цих гарних тварин.
— Ти так емоційно розповіла про свою любов до коней. Справді мрієш про коня? Може, одразу про стайню?..
— Так, придбання власного коня — це моя головна мрія і мета. Адже якщо ти прагнеш просуватися в спорті, то вірний напарник, якого ти знаєш, як свої п’ять пальців, просто необхідний. А стосовно стайні... Та який кіннотник відмовиться від такого? Але стайня — це ще й величезна відповідальність, і (навіть якщо у мене були б кошти на це) моїх знань поки що недостатньо.
— Як киянка опинилася в «безкрайніх полтавських полях»?
— Нам з подругою пощастило провести ціле літо на кінному заводі, що спеціалізується на розведенні спортивних коней тракененської породи. Тренувалися цілими днями, а увечері — пісні під гітару біля багаття. Чудовий був час.
— У яких змаганнях брала участь?
— У пробігах на 20 км торік. У майбутньому планую виступати в конкурі.
— Перший курс — серйозний період для студента. Як знаходиш час і гроші для свого захоплення?
— Для улюбленої справи час завжди знайдеться! У будні тільки тренуюся, а у вихідні приїжджаю на стайню вранці і їду, коли на вулиці вже темнішає: і прогулятися з конем, поспілкуватися з іншими спортсменами встигаю... У фінансовому плані все набагато складніше. Батьки не завжди можуть оплатити мої тренування, тому заощаджую гроші з університетських обідів і походів на розважальні заходи. Нещодавно також знайшла підробіток.
— Як батьки ставляться до твого хобі?
— Не так, як мені хотілося б. Мама боїться коней і відверто не розуміє, як я можу обіймати «це чудовисько» (сміється. — Авт.). А тато і сам замолоду займався кінним спортом, але вважає, що нині всю свою увагу я повинна приділяти навчанню, а для хобі завжди знайдеться час колись у майбутньому. Звичайно, батьки дуже раді, що я знайшла заняття, яке робить мене щасливою, і підтримують мене, але вони не цілком усвідомлюють, наскільки важливі коні для мене.
Розмовляла Уляна СОФІЙСЬКА.
Фото з особистого архіву Ганни КАЛАШНИКОВОЇ.
