Шевченко-солдат бував не лише сумним, а й веселим, як-от весною 1848 року, в експедиції на Арал, коли побачив у степу велику пожежу (казахи запалили стару ковилу, щоб нова краще росла). Йому було весело, бо схожі грандіозні картини жили в його уяві давно, стихія вогню зачаровувала поета, який колись описав Умань, запалену гайдамаками. Він усю ніч дивився на палаючий обрій. Тоді й намалював цю акварель. А трохи пізніше написав «У Бога за дверима лежала сокира», де пожежа триває не одну ніч, а сім літ, спопеляє міста і села, в озерах кипить вода, плачуть люди і верблюди й ховаються у сибірських снігах. Це видовище світової пожежі переслідувало його до останніх днів, аж до відомих рядків: «Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце встане і оскверненну землю спалить».
