Поет, прозаїк, літературний критик, перекладач, публіцист, дисидент, правозахисник, політв’язень, борець за незалежність України прожив лише 47 років. Із них 13 довгих і виснажливих літ припали на радянські табори та слідчі ізолятори. Каральна система срср двічі засуджувала його — за «антирадянську агітацію і пропаганду». Насправді ж його «провина» полягала лише в обстоюванні української мови й культури, у непохитній боротьбі за права людини та свободу рідного народу. «Або світ прийме мене таким, як я є, як мене народила мати, — або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу...» — писав поет. У цих словах, що стали своєрідним життєвим кредо, відчувається його незламність.

Ім’я Василя Стуса стало символом стійкості українського духу та боротьби за свободу. Він прожив усього 47 років, але зумів залишити величезну духовну спадщину, що й нині надихає українців. Його життєвий шлях — це шлях митця й борця, людини, яка відмовилася від компромісів із неправдою.

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938-го в селі Рахнівка на Вінниччині. Його батьки були селянами. У 1939 році родина переїхала на Донбас, у місто Сталіно (нині Донецьк), де минуло дитинство майбутнього поета. Вчився він добре, змалечку захоплювався літературою, багато читав. У 1954-му вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педінституту, де вивчав українську мову та літературу. Вже тоді писав вірші й активно друкувався у місцевій пресі.

Після навчання В. Стус працював учителем української мови й літератури, служив у армії, згодом вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Його науковим керівником був академік Олександр Білецький.

Перша поетична збірка Василя Стуса «Зимові дерева» була підготовлена до друку в 1965-му, але цензура заборонила її вихід. Книжку надрукували за кордоном, у Брюсселі, 1970-го завдяки зусиллям української діаспори. Його поезія одразу привертала увагу глибиною, філософічністю, складними образами. У 1970-х роках він створив іще кілька збірок — «Веселий цвинтар», «Круговерть», «Палімпсести», що вийшли друком уже після його смерті.

Свобода, гідність, любов до України, трагізм буття у тоталітарному суспільстві — тематика творів поета. Стус багато перекладав: Ґете, Рільке, Лорку, Цвєтаєву, Єсеніна, Кіплінга. Як літературний критик він писав про Шевченка, Тичину, Драча, Сверстюка. Його тексти завжди були чесними й прямими, що не залишало йому шансів на «мирне співіснування» з радянською владою.

Уперше Василь Стус відкрито виступив проти радянської влади 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна», коли під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом піднявся із закликом протестувати проти арештів української інтелігенції.

За це його виключили з аспірантури, закрили дорогу в науку й друковане слово.

Перший арешт відбувся у січні 1972-го. Йому інкримінували «антирадянську агітацію і пропаганду» за вірші та участь у правозахисному русі. Поета засудили до 5 років таборів суворого режиму та 3 років заслання. Повернувшись у 1979-му, він не припинив діяльності: приєднався до Української Гельсінської групи, допомагав переслідуваним, писав відкриті листи до влади.

Другий арешт відбувся у травні 1980-го. Тоді його засудили до 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. У вироку особливо наголошувалося на тематиці його поезії, яка «підривала радянський лад».

Стус відбував покарання в Мордовії та на Уралі. Умови були жорстокими: холод, голод, постійні покарання карцером, заборона листування. Попри це він продовжував писати — на клаптиках паперу, у зошитах, які часто вилучали. Багато його творів було знищено. Остання збірка «Птах душі» (майже 300 віршів) була конфіскована табірною адміністрацією й згоріла в пічці.

У таборах він не був самотнім. Його оточували друзі-політв’язні, серед яких — Юрій Литвин, Олекса Тихий, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль, Іван Світличний.

Вони підтримували один одного у найважчі хвилини, обмінювалися книжками, писали листи до рідних, допомагали пережити карцер і голодування. Стус називав їх братами по духу, а їхня дружба була одним із небагатьох променів світла в темряві табірного життя.

28 серпня 1985 року Стуса покарали черговим карцером лише за те, що, читаючи книгу, він сперся ліктем на нари. На знак протесту поет оголосив сухе голодування. Він був виснажений хворобами, зокрема серцевими. У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у карцері табору ВС-389/36 у селі кучино пермської області. Офіційна версія — «зупинка серця». Але друзі та дослідники його життя переконані: смерть була результатом нелюдських умов утримання, виснаження організму і цілеспрямованих знущань адміністрації. Тіло поета поховали без відома рідних на місцевому кладовищі, на могилі поставили лише дерев’яний кілок із номером «9».

Символічно, що радянська влада знищила Василя Стуса саме 4 вересня — у двадцяту річницю акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків». Відтоді система бачила у ньому небезпечного ворога — чесного, безкомпромісного, того, хто йшов до кінця. Але сам поет передбачав своє безсмертя:

«А проте: ми ще повернемось,

обов’язково повернемось,

бодай — ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні».

19 листопада 1989 року останки Василя Стуса, а також Юрія Литвина та Олекси Тихого перепоховали в Києві на Байковому цвинтарі. Похорон перетворився на багатотисячну акцію національного пробудження. Це була моральна перемога над радянською системою.

Нині Василь Стус — одна з ключових постатей української культури ХХ століття. Його іменем названі вулиці, школи, університет у Вінниці. Встановлено десятки пам’ятників, випущено пам’ятні монети, є літературна премія його імені. У 1991 році він посмертно став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка за збірку «Дорога болю», а у 2005-му отримав орден Держави — одну з найвищих державних відзнак. Його поезію вивчають у школах, творчість Василя Стуса є у програмах вишів. В Україні відкрито десятки пам’ятників поету. Один із перших — у його рідному селі Рахнівка на Вінниччині. У Києві 2001 року встановлено пам’ятник на території Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, а 2018-го — скульптуру біля головного корпусу ДонНУ імені Василя Стуса, який після окупації Донецька переїхав до Вінниці.

2015 року Національний банк України випустив пам’ятну монету, присвячену поету.

У 2016-му Київський національний університет «Києво-Могилянська академія» заснував Премію Василя Стуса, яка щорічно вручається діячам культури та мистецтва, котрі своєю творчістю втілюють цінності свободи та гідності. Також заснована Міжнародна літературна премія імені Василя Стуса.

Василь Стус став героєм художніх і документальних фільмів, це, зокрема, — «Заборонений» (український повнометражний художній фільм, знятий режисером Романом Бровком за сценарієм Артемія Кірсанова та Сергія Дзюби у 2019 році про останні роки життя поета).

У 2019-му побачила світ книжка журналіста й історика Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР». Основу видання становлять документи з архівів КДБ, що нині зберігаються в Службі безпеки України. Це матеріали кримінальної справи 1980 року проти поета — протоколи допитів, ухвали судів, свідчення, листи та спогади рідних і друзів. Окреме місце відведено записам самого Василя Стуса, зробленим у таборі й таємно переданим на волю. Видання стало одним із найбільш резонансних за роки Незалежності. Загальний наклад перевищив 100 тисяч примірників, що є рекордом для української документальної літератури. У 2021-му за результатами читацького голосування книжку визнано найзнаковішою за три десятиліття Незалежності України. У 2020 році з’явилася й адаптована аудіоверсія «Справи Василя Стуса», озвучена актором і режисером Ахтемом Сеітаблаєвим. Ця книга — документальне свідчення доби, що відкриває правду про життя і смерть поета-дисидента Василя Стуса та водночас нагадує про ціну свободи і незалежності. Його життя — це приклад самопожертви в ім’я свободи. Він міг обрати шлях компромісів, але залишився вірним собі й народові. Тому сьогодні для українців Василь Стус — не лише поет, а й моральний орієнтир, символ гідності та незламності. У часи випробувань, які переживає Україна, його слова звучать пророче й нагадують, що справжня свобода та гідність варті найбільшої жертви:

«Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь...».

Літературна спадщина митця

В. Стус залишив після себе понад 250 віршів, десятки літературознавчих статей, переклади й листи. Частину його спадщини було знищено, але те, що вціліло, стало золотим фондом української культури.

Поетичні збірки:

- «Зимові дерева» (Брюссель, видано 1970 р.);

- «Веселий цвинтар» (1970—1971 рр., Мюнхен, видано 1983 р.);

- «Круговерть» (рукопис 1971—1972 рр., видано посмертно);

- «Час творчості» (написана у таборах, видана посмертно);

- «Палімпсести» (1977—1979 рр., Мюнхен, видано 1986 р., після смерті поета);

- «Птах душі» (1983—1985 рр., не збережена повністю).

Переклади. Стус перекладав Ґете, Рільке, Лорку, Бодлера, Кіплінга, Цвєтаєву, Єсеніна та ін. Його переклади вирізняються глибиною і поетичною точністю.

Критика та публіцистика. Василь Стус написав десятки літературознавчих статей. У них він поставав як тонкий аналітик і водночас безкомпромісний борець за моральні орієнтири літератури.

Листи з таборів. Важлива частина спадщини — «Таборові зошити» і «Листи до сина», у яких розкриваються світогляд поета, його моральні принципи, особиста драма й незламність.

Пам’ять про нього живе не лише у віршах, пам’ятниках і назвах вулиць. Вона — в серцях українців, для яких Василь Стус — приклад нескореності й безсмертя.

Пресслужба Апарату Верховної Ради України.