У кожного народу — своя наука, як у посуху викликати дощ. Є секрети, як хмари розігнати, та про них іншим разом. Напевно, такі здібності не зашкодили б і нашим сучасникам. Бачте, які непередбачувані коліна викидає нам природа: то пече немилосердно, то заливає безбожно.
Дослідники фольклору описують чимало способів «запрошення» небесної води на землю. Наприклад, в Україні символи закликання донині побутують на писанках. Якщо перед Великоднем довго не було дощу, то народні майстри на яйцях малювали граблі. У магію писанки дуже вірили і не сумнівалися: щойно намалюють достатньо грабельок, так дощ і піде.
Старі люди на Поділлі, згадуючи посушливі весни, кажуть: писанки й справді допомагали. А чому саме граблі стали знаком? Пояснюють: хто ж у суху землю зерно загортає, картоплю садить? Коли дощ її зволожить, тоді і сіють. Тож люди подавали знак стихії: агов, граблі чекають!
Наші побратими білоруси зберегли стародавній обряд викликання дощу. Під час сильної посухи жінки «орють» річку плугом, співаючи. Фольклористи запевняють: у цього дійства язичницьке коріння.
У Румунії дівчата в спідницях, сплетених із виноградної лози та тонких гілок, танцюють на сільських вулицях, а господарі виходять обливати їх водою.
Чеченці вірять: дощ піде, якщо вбити й підвісити змію або зруйнувати вороняче гніздо (ворону вважали провісницею негоди).
Македонці вдягали в жіночий одяг дерев’яну лопату та «водили» її від хати до хати. Лопату називали княгинею, вона мала садити в піч хліби, а їх буде з чого місити, якщо дощ зросить ниву та виросте врожай.
На Поділлі суворо забороняли жінкам пекти хліб у п’ятницю, бо це великий гріх, що накликає посуху.
Упродовж багатьох років автор цих рядків була свідком обряду закликання дощу в селі Фурманівка Кам’янець-Подільського району на Хмельниччині. Якщо довго стояла спека, земля тріскалася, а на небі не було жодної хмаринки, збиралися кілька удовиць та йшли гуртом до польових джерел, прочищали кринички, молилися про дощ, потім брали води у відра та несли до цвинтаря, щоб вилити її на могили родичів. Жінки вірили, що покійники попросять Бога змилостивитися над їхнім краєм і дати животворну вологу землі.
На Житомирщині водою поливали не могили, а одне одного, приказуючи: «Як на тебе ллється вода, так щоб дощ обливав землю з цебра». Найкраще було облити вагітну жінку, котра символізувала землю, пастуха, який здатний впливати на небесні «отари» хмар, священика — як символ пастуха-пастиря. А хто не пригадує дитячої пісеньки: «Іди, іди, дощику! Зварю тобі борщику...»?!
Наші предки ставилися до природи, як до живого створіння, тож догоджали їй, щоб була до них приязною, а не експлуатували її нещадно, як звикли робити ми, сучасники.
Фото з сайту maygutyasik.livejournal.com.
