«Не ймуть нам віри без хреста...»

У біографію Кобзаря колишнє кріпацьке село Липів Ріг увійшло неспроста. Змучений багаторічним засланням, поет прагнув створити свій запізнілий домашній затишок — і шукав собі пару («обов’язково хотів одружитися з простою селянкою: щоб була сирота, наймичка і кріпачка»). 

Кобзареве оточення всіляко відвертало Шевченка від обраниці його серця — липоворізької дівчини-сироти, кріпачки панів Макарових Ликерії Полусмак. 

Ніжинський наш дослідник, кандидат філологічних наук Г. Неділько в нарисі про перебування Шевченка на Чернігівщині датує цей факт 1859 роком. Він пише: «У Петербурзі 1859 року Шевченко познайомився із покоївкою В.Я. Карташевської — Ликерією...» Якщо припустити, що автор виходив із спогадів тієї ж В. Карташевської, то ця версія, здається, не позбавлена істини. Процитуємо: «На його біду, — згадує Карташевська, — у 59-му році maman приїхала до мене й привезла з собою Ликеру». Отже, названо рік приїзду новенької служниці в Петербург. Мемуаристка продовжує: «Вона йому (Шевченкові. — В.П.) дуже сподобалась». Проте коли «сподобалась», коли він звернув увагу на покоївку — у тому-таки 59-му чи в наступному році, — В. Карташевська не уточнює. Не уточнює також, коли саме прибула до неї Ликера в Петербург — на початку, в середині чи наприкінці 1859 року. Нічого не сказав про це й Г. Неділько.

Тим часом таке уточнення є. Ликеру привезли в Петербург наприкінці 1859 року — якраз «на різдвяні свята» [Дорошкевич О. Трагедія самотного чуття // Життя й революція. — 1926. — №2. — с. 76]. Тобто в грудні (не раніш 25-го), як це й було насправді за старим стилем. Чи тоді, під час «свят», міг зустрітися з нею Шевченко? Так. Безумовно. Адже в сім’ї Карташевських він бував часто. 

Що ж до року зустрічі, то його більшість шевченкознавців називає 1860-м. Проте ніяких пояснень при цьому не маємо. Місяці й числа не вказуються. Л. Зінчук твердить, наприклад, що зустріч трапилась на початку 1860-го, П. Жур — навесні. Отже, єдина хронологічна мірка відсутня. А звідси — букет розбіжностей.

Однак глибше вивчення джерел показало, що з часом знайомства Шевченка і Полусмак можна визначитися точніше. І тоді оті самі «різдвяні» дні: за старим стилем — не раніше 25 грудня 1859 року; за новим (для ХІХ ст.) — не раніше 6 січня 1860-го.

Те саме і з місцем зустрічі: йдеться про Петербург (у сім’ї Карташевських). Прихильники іншої точки зору називають не Петербург, а Стрєльну — дачне поселення поблизу. Нібито там у 1860 році Тарас познайомився з Ликерою, побувавши на дачі в сестер-землячок Надії Забіли та Олександри Куліш (обидві з Чернігівщини, з панського роду Білозерських). Одначе ця думка спірна. Бо поет, як підказує логіка, не міг би приїздити в Стрєльну до кріпачки Ликери без попереднього знайомства з нею, започаткованого ще в Петербурзі.

Окремо варто зупинитися й на тому, що являла собою ця Тарасова наречена. Сьогодні, як і раніше, пишуть про неї приблизно так: ледача, корислива, неохайна; «була ласа до парубків, побоювалася вийти заміж за «старого і лисого». І це без урахування всіх тих обставин, в яких дівчина опинилася.

Згідно з метричним записом, Ликерія Іванівна Полусмак (за метричною книгою Полосмак) народилася 16 травня 1842 року (28 травня за новим стилем). Як зазначено в цьому документі, батьки Ликерії були селянами поміщика Макарова. Батько — Іван Олексійович Полосмак. Мати — Степанида Петрівна (дівоче прізвище Цопа. — В.П.). Обоє православні. Одружилися в 1837 році. Ці розшукані нами метричні відомості відтепер остаточно спростовують означену в різних виданнях дату народження Ликери 1840-м роком як помилкову.

Сімейне становище Полусмаків легким не було. Батька Ликери не стало в 1847 році. Матері й дворічного брата — в 1848-му (вони померли в один день). Сестри Федоськи — в 1849-му. Рано пізнавши сирітську долю, малолітня Ликерка гірко поневірялася. А коли підросла, взяли її в поміщицький дім. 

Макарови (Яків Гаврилович і Анастасія Олександрівна), крім липоворізької, мали також садибу в Ніжині. Яків Гаврилович (1799 р. н.) певний час головував у Чернігівській судовій палаті, був удостоєний ордена св. Анни і в чині надвірного радника всі останні роки свого життя мешкав на Ніжинщині.  Анастасія Олександрівна (1808 р. н., дівоче прізвище Ракович) — уродженка полтавського краю. Її батько був поміщиком у Пирятинському повіті.

За архівними даними, в 1855 році кріпаками Макарових рахувалися майже 300 селян (у 1861-му — близько 600). У тому-таки 1855 році їм належало понад 1400 десятин землі. Панська родина мала семеро дітей: Миколу, Олександра, Василя, Варвару, Марію, Єлизавету й Олену. Тому в маєтку не обходилося без служниць. Варвара (по чоловікові Карташевська), живучи в Петербурзі, приймала в своєму домі численних гостей, постійно влаштовувала літературні вечірки. Її близькими знайомими були Тургенєв, Анненков, Костомаров. Їй у підмогу мати й привезла свою кріпачку Ликеру.

Найстарший із синів Макарових Микола теж мешкав у Петербурзі. Про нього в Брокгауза і Єфрона сказано: «МАКАРОВ (Николай Яковл., 1828—1892) — писатель. <...> М. служил в разных ведомствах и в конце жизни был членом совета м-ра финансов...». Він співробітничав у тогочасних виданнях «Иностранное обозрение», «Современник», «Вестник Русского Географического Общества», «Основа».

Будучи діячем Громади українців у Петербурзі, він приятелював із Шевченком, з яким уперше побачився, припускають, ще в 1846 році. Саме тоді дорогою в Чернігів поет зупинявся на кілька днів у Ніжині.  Адже цілком реально, що ніжинський ліцеїст міг не тільки зустрітися з Кобзарем, якого обожнювали студенти, а й запросити поета в гості в липоворізький маєток своїх батьків. 

Там, за переказами, під гіллястим Липівським дубом, що його тепер іменують Шевченковим, поет і Микола Макаров довгенько вели пообідню душевну розмову. Про що говорили? Кажуть, про волю. Про кріпосне право. Про те, що тільки вільна людина може бути щасливою. 

У Петербурзі в Карташевської (Макарової) на її вечорах Шевченко після заслання бував постійно. А якщо виникали якісь клопоти, «за ним завше посилали карету...».

Із Варварою Карташевською він познайомився задовго до появи Ликери. 

І ось на Малій Московській, 4, в її гостинному домі з’явилася новенька служниця. За спогадом І. Тургенєва, це була «дівчина, малоросіянка...; створіння молоде, свіже, трохи грубувате, не дуже гарне, але по-своєму привабливе, з чудовими білявими косами і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою, яка властива її племені». 

Середнього зросту, кругловида, трохи веснянкувата, кароока, дівчина викликала симпатію. Карташевські, та й сам М. Макаров чи не в першу чергу милуючись вродою сироти, не шкодували грошей, щоб одягти її в дороге українське вбрання. «Одних стрічок було на мені, — розповідала пізніш Ликера, — яких півсотні аршин та з десять низок намиста». Господарі, певно, вбачали в Ликері не що інше, як гарну іграшку для гостей. 

Ликера, за її словами, «ні з ким з тих панів не балакала, бо не мала права». А коли Карташевські поїхали за кордон і дівчину залишили в прислугу рідним борзнянським сестрам Надії Забілі та Олександрі Куліш, про дороге вбрання не було вже й мови. «Я тоді жила в Стрєльні з Кулішихою, — згадувала Ликера, — і було мені дуже погано...».

Щоб відвернути одруження, панське оточення вдалося до наклепницьких вигадок. Особливо рішуче ополчилася рідна сестра Олександри Куліш Надія Забіла.

«Як моя мати почула сю звістку, — читаємо спомин Забілиної дочки, — їй здавалося, що стеля звалилась на її голову...

— Боже мій, — скрикнула вона, не тямлячись від горя і здивування, — що ви задумали, Тарасе Григоровичу?! Хіба ви не знаєте, що то таке Ликера?! І тут відразу, не роздумуючи, вона розказала йому про Ликеру, що знала недоброго, і стала його намовляти, щоб покинув свій чудний намір». Ликера, мовляв, дівчина легкодушна. В кімнатах нічого не робить. Довго спить. Часто ходить невмивана, нечесана, з брудною шиєю. Покинута своїм чоловіком, що закохався в Марію Маркович, Олександра Куліш підсипала перцю й собі. У розмові з поетом більше говорила поганого про Ликеру, ніж хорошого, а в розмові з Ликерою обливала брудом поета. «Ти його, — лякала, — не знаєш, він сибіряка й п’яниця». До спільного хору своїх сестер (Надії та Олександри) приєднався невдовзі Василь Білозерський. Очевидно, діяв і ще хтось, кого ми не знаємо.

Варвара Яківна Карташевська запевняла поета, що «з морального боку вона (Ликера. — В.П.) нічого не варта» і «дуже ледача». Не відступала й Олександра Куліш. Із досить сумнівною щирістю вона листовно інформувала Макарова, що Шевченко «створив собі ідеал, а нам так боляче за нього». Кого ж вони всі хотіли висватати Шевченку, ніде в літературі не мовиться. Тим часом, познайомившись із Ликерою ближче, поет 27 липня 1860 року (за старим стилем) запропонував їй вийти за нього заміж.

30 липня надіслав М. Макарову за кордон листа з проханням дозволити його кріпачці одружитися з ним. 5 серпня написав вірш «Ликері» («Моя ти любо! Мій ти друже!..»). 22 серпня про свій намір створити сім’ю повідомив брата Варфоломія. Як бачимо, енергійно готувався до нового життя.

Макарови відпустили Ликеру на волю. А Шевченко далі дбає про свою обраницю: купує дещо на посаг; допомагає, щоб вона швидше видужала після простуди. Передає їй вовняні панчохи, теплу хустку, замовляє теплі черевики. Малює її портрет. 6 вересня Шевченко повідомив М. Макарова, що Ликеру тимчасово (до повернення того з-за кордону) він перевів на квартиру. Того ж дня в окремій записці просить Н. Забілу передати Ликерині речі та паспорт і дякує їй за гарне ставлення до його любої. Проте поетові не щастить в одруженні. 17 вересня, за його словами, він «з своєю молодою, не побравшись, розійшовся». Хто правий? Хто винуватий?

Дослідник П. Зайцев пише: «Ні про один з інших моментів Шевченкового життя не збереглося стільки матеріялів, скільки про цей трагічний епізод. А проте в усьому цьому багатющому «архівному фонді» стільки неясного, заплутаного, суперечливого та загадкового, що критично розібратися в ньому і вилущити всю правду до кінця не лише важко, а в деяких окремих моментах просто неможливо».

Сьогоднішні опоненти часто роблять досить серйозні, а то й відверто провокаційні закиди. З точки зору моралі, Ликера, мовляв, не була ідеалом. А Шевченко? 

У п’єсі «Назар Стодоля» Шевченко висміює сотника, що хотів видати дочку за старого полковника. Чому ж сам схиляв до нерівного шлюбу, по суті, таку ж «дочку»? Адже Ликера була від нього молодша майже на 28 років. Чи правомірна така пожертва своєю юністю?

— Ні, — кажуть одні. — Ликера вчинила неправильно, що такій видатній людині спочатку згоду на шлюб дала, потім відмовила. Їй не можна вибачити цього. Вона зрадила.

— Геній генієм, слава славою, а молодим — молоде, — кажуть інші. Де золота середина в цій драматичній історії? Де істина? 

Зима минала. Починалась весна. І раптом — звістка про Тарасову смерть. У відчаі Ликера кинулася в Неву. Її врятували. Опинилася в лікарні — майже на чотири місяці.

Із Петербурга переїхала в Царське Село. Вийшла заміж за перукаря Яковлєва, але не знайшла собі втіхи. Найповніші відомості про Ликерину долю зібрала й подала канівський науковець З. Тарахан-Береза.

Отримавши волю, нещаслива Тарасова наречена трудилася все життя. Здебільшого знали її як швачку.  Отже, не була тим ледащом, як про неї говорили наші «щирі» землячки. Не була нечепурою — мала пристойний «напівінтелігентний» вигляд (К. Широцький). Не належала до розпусниць. Та й чи могла липоворізька поміщиця привезти в подарунок дочці зовсім нікчемну служницю?

Звідси й висновок, якого дійшла Тарахан-Береза на підставі численних народних свідчень: «...те, що сказав народ про Шевченкову наречену, діаметрально протилежне тому, що сказало про неї поетове оточення».

...У Канів на могилу Тараса Ликерія спочатку навідувалася. Згодом переїхала назавжди.

До старості не втрачала привабливості. У Каневі її відвідували такі діячі культури, як Г. Затиркевич, Л. Ліницька, Тарасів правнук по сестрі Катерині Д. Красицький та інші. До самої смерті опікувалася нею Л. Старицька. Зустрічі з цими людьми збагачували її духовно, розкривали їй очі на поета. Сама Ликерія дуже зворушливо виконувала пісню «Ой одна я, одна», яка нагадувала їй власну сирітську долю і яку також любив Шевченко.

Дехто вважав, що Ликеру за знайомство з Шевченком із столиці вислав сам цар. Був і поговір, що до Канева прибула вона для вигоди (щоб набити кишені грішми від Тарасових шанувальників). У Каневі безталанна поетова наречена власної квартири не мала, часто переселялася. Довгенько мешкала в облюбованій нею старій хаті на мальовничій вулиці Монастирок. Звідти до могили Шевченка було їй найближче.

«Було прийде на гору, — розповідали ті, хто її добре знав, — схилиться на білий хрест і плаче-плаче... І так цілісінький день, лише вечором іде додому».

Для шанувальників, що бували тут, гостинців не шкодувала. Справляючи панахиду, клала на могилу хлібину, яблука, цукерки. Наймала півчу з попом. Під час панахиди часто виносила коливо. Давала його кожному, хто підходив, повторювала: «За Тараса!..».

У книзі народних відгуків, що лежала в світлиці перед портретом Шевченка, її власноручний запис промовистий: 

Віку доживала в Канівській богадільні. Там 4 (17) лютого 1917 року й зупинилося її серце. Ликерію поховали. Дещо з її речей зберегли канівські люди. Зокрема, вишитий нею рушник, який небіжчиця готувала Тарасові. Цей рушник є в Канівському музеї.

Липів Ріг. Близько 20 років тому автору цих рядків пощастило відвідати дві липоворізькі родини — Галини Василівни Мацук і Катерини Леонтіївни Чепели. Галина Василівна (дівоче прізвище Полусмак) воскресила в пам’яті давній сімейний спогад про свою далеку родичку.

— Батькова мати, — казала вона, — нам, онукам, розповідала, що колишня наречена Шевченка була з нашого роду. Отам он на Козіях (так і досі зветься частина села. — В.П.) довгенько біліла хата, де народилась Ликера. А коли Тарас Григорович помер, то, їдучи з Петербурга, зазирнула й у рідні місця. Батькову матір, щоправда, не застала. Тієї не було вдома — працювала в поміщика. І Ликера звернулася до сусідів, що жили поряд: «Передайте мої гостинці Уляні та її дітям. А я, скажете, буду в Каневі. Поїду на могилу Тараса...».

За словами Галини Василівни, Ликерія, покидаючи Липів Ріг, попрощалася і з Липівським дубом. Обняла його, поцілувала й заплакала. Мабуть, згадала своє сирітство, свою недолю, свої недоспані ночі, як працювала в панів Макарових.

— Маєток Макарових, — зауважила Катерина Чепела, — стояв у густому парку. З ним поряд у напрямку річки красувався глибокий рів, а з нього в небо підносився дуб — той, що зветься тепер Шевченковим. Рів загорнули. А дуб — стоїть!

Панські хороми складалися з двох будівель — кам’яної і дерев’яної. У роки революції селяни перетворили все це на руїни. Бо останній власник маєтку поміщик Розгонов жорстоко знущався з них. Маєток дістався в спадщину дочці Василя Макарова — Євгенії. До переїзду в Липів Ріг одружений з нею Розгонов (Микола, 1830 р. н.) був комендантом Керчі. Дослужився до генеральського чину, пішов у відставку, оселився в маєтку Макарових і тут керував по-солдафонськи. За те село й віддячило йому...

Свою ж любов і шану до співця народної долі увічнили не лише в назві дуба, якому, кажуть, вже триста літ, а й у згадках про Кобзаря та його наречену.