«Я молодий дідусь і пишаюся цим!»

— Родина для мене — це все, — каже Валерій Олександрович Дубіль. — Стараємося разом відпочивати. Двічі-тричі на місяць їздимо у неділю в Густинський монастир на церковну службу. Дружина Валентина активно допомагала мені на виборах. Я їй дуже вдячний і за дітей, і за терпіння.

— У вас багатодітна родина. Це не типова ситуація. Але... можливо, саме вона допомогла вам боротися з труднощами, стати успішним підприємцем?

— Я працював у приймальному відділенні лікарні. Коли народилася донечка, грошей справді не вистачало. Тож я змушений був активно зайнятися підробітками, бізнесом.

— Ви закінчили музичну школу по класу баяна. А ваші діти?

— Син Іван забажав грати на клавішних інструментах, тож я купив відповідну апаратуру — нехай займається. Менший Ілля поки що не визначився. Обидва хлопці люблять футбол, теніс. Я підтримую цей інтерес: купую спортивну форму, м’ячі.

— Чи контролюєте щоденники хлопців?

— Мої батьки не втручалися у моє навчання, вважаючи мене самостійним і відповідальним. У мене із синами такі само дружні стосунки. Я добре знаю геометрію, математику. Тож увечері, коли повертаюся додому, буває, допомагаю їм розв’язати складні задачі. Нещодавно разом з Іваном шукали відповіді на запитання з історії. Хлопці навчаються добре, опановують три іноземні мови. А старша дочка Марина — вже студентка-відмінниця. Вона вивчає міжнародні відносини в одному з київських вузів.

— Коли приходите додому, стаєте «підлеглим» чи «старшиною» у стосунках із дружиною?

— У Біблії написано, що жінка має слухатися чоловіка. Однак вона ж — охоронець нашого сімейного вогнища. І буває, що закликає мене бути ощадливішим. Бо треба, мовляв, дбати не тільки про загальні справи, а й про дім.

— Дружина не шкодує, що ви стали нардепом?

— Бувають такі моменти. Але коли розповідаю, чим займаюся, то вона по-іншому дивиться на мою діяльність, схвалює її і дуже вболіває й переживає, якщо щось нам не вдається.

— Є такий вислів: багаті теж плачуть... Бувають у родині проблеми?

— Звичайно! Ось хлопці можуть бавитися, штурхатися, а тоді й посваритися. Ну куди ж від цього у такому віці дінешся?

— Де відпочиватимете цього літа?

— Діти традиційно місяць—два проведуть у Коктебелі. Там у нас є друзі. Але спочатку відправимо хлопців у Херсонську область у спортивний табір. Також плануємо з’їздити у Хорватію.

— Чи займаєтеся ви городництвом?

— У Дідівцях маємо дачу, город. Дружина там багато чого насадила...

— І картоплю свою матимете?

— Соток дві буде! Як приїжджаємо, то вона мене хапає за руку: давай подивимося, як квіти насаджені ростуть... Ось купила курей.

— Не може бути!

— Так! Приносить цими вихідними два яйця, каже: це вже наші знесли... Накупила ще гусей. Поряд ставок — тож їм тут роздолля... А ще посадили сад, малину, вирощуємо полуниці...

— Які ваші улюблені страви?

— Вони у нас прості. Ще дід привчив пекти смачненну картоплю у грубі. Тому я зробив для родини піч, в якій дружина варить борщ. А я у фользі, бува, печу картоплю. Полюбляємо й польову кашу. Діти можуть зробити бісквіти, млинці.

— Статус діда у 39 років вас не дуже засмучує?

— Мене мама народила у 17 років, і мені завжди було дуже приємно, що у мене такі молоді батьки. У школі навіть запитували: це у тебе така старша сестра? Тому я не засмучений, що дочка подарувала нам трьох онуків, а пишаюся цим!

Чернігів.