Як журналістка-початківець, я часто пишу про відомих людей, героїв. Та напередодні 23 лютого збагнула, що найважливіший герой мого життя — поруч. Це мій тато! Він — міліціонер.

Змалку я була під впливом його роботи і через неї навіть вважала себе особливою. В кого ще з дітлашні були фотографії у міліцейському кашкеті?! Друзі заздрили, хотіли й собі фото у формі. Дехто навіть збирався стати міліціонером. А хтось боявся мого тата. Згадую, як мій товариш Сашко при його появі ховався під стіл і просився додому. А його мама ще й лякала: якщо не слухатиметься, то дядько Петро забере до себе на роботу, де виховає з нього справжнього чоловіка.
Мій батько — інспектор дозвільної системи Київської області. Який він?
 Я не пам’ятаю, щоб він відмовив комусь, хто просив у нього допомоги. Якщо виникають будь-які негаразди або питання, то сусіди, родичі й знайомі завжди біжать до Петра Лопушіна. Професія міліціонера дає змогу бути відмінним порадником і з питань закону. А хто знає закон — той захищений.
 Як і решта працівників МВС, тато у вільний від роботи час займається спортом, тримає себе у відмінній фізичній формі (нормативи треба здати незалежно від віку). Також йому треба вміти користуватися зброєю. І мені тато вже в дитинстві пояснив, як з нею поводитися.
 Міліціонер повинен не просто вміти спілкуватися з людьми, а й бути справжнім психологом. Неодноразово траплялося, що якісь мої проблеми й переживання першою помічала не мама, а тато! І делікатно підказував, як усе владнати.
Знаю, як тато цінує друзів. Ще навчаючись у коледжі правозахисних органів, він знайшов товаришів, з якими спілкується й досі. Вони постійно підтримують зв’язок, зустрічаються, вітають один одного зі святами, більше того — породичалися — стали кумами. Це не лише стало для мене прикладом справжньої дружби, а й відчутно вплинуло на моє оточення: я часто спілкувалася з дітьми міліціонерів, і тепер уже ми стали чудовими друзями.
Кажуть, колишніх міліціонерів не буває. Абсолютно згодна! Незалежно від того, на роботі чи ні, вони — професіонали і здатні зреагувати на злочин автоматично. Одного разу, відпочиваючи, тато і його колега затримали крадія. Тим самим навчили і допомогли молодому малодосвідченому міліціонеру, який не міг наздогнати правопорушника. І такі випадки непоодинокі. Ризикувати доводилося й батькам моїх друзів.
Святослав Бзенко (17 років):
— Якось, коли я ще був у класі 5-му, татові довелося стрибнути з другого поверху будинку, щоб затримати правопорушника. Я пишаюся його відвагою.
Вікторія Громніцька (16 років):
— На станції «Хрещатик», виходячи з вагону, мені на ногу наступила дівчина, і наше взуття впало на рейки. Кожна залишилася в одному тапку. Дівчина кудись запізнювалась, тому засмутилася й безпорадно розплакалася. А я пострибала на одній нозі до міліції, і міліціонери «врятували» наше взуття.
Я хочу щиро подякувати батьку та його колегам за сумлінну працю! Вважаю їх прикладом мужності, дисципліни та відданості справі. Вони схоплюються серед ночі, щоб зупинити злочинство на вулицях нашого міста, заради нас — щоб ми завжди були в безпеці. І найголовніше, що ми можемо зробити для них, — підтримувати й розуміти, поважати й любити. А ще — з нетерпінням чекати на них удома.
Марина Лопушін (17 років), «Юн-прес».
Фото з домашнього альбому.
Зліва направо: Петро Мовчан з донькою Юлією, Анатолій Бзенко з сином Святославом, Петро Лопушін з донькою Мариною (тобто мною). 2001 рік.