Чорнобривці на Ндромо-2

З командиром 18-го окремого вертолітного загону полковником Ігорем Яременком я познайомився 2009-го у місті Броди, де він у той час командував вертолітним полком. Мало того, коли знайомі льотчики переглядають мої фото різних років, то завжди себе знаходять. Наприклад, на знімку 1996-го в містечку Кліса (Східна Славонія, екс-Югославія) летять два Мі-24. Один із знайомих каже: «О, та це ж Ярема на ведучому!» Чи інше фото — у Македонії на аеродромі Скоп’є 2001 року стоїть стрій наших льотчиків. Вони сюди переганяли вертольоти, які Македонія придбала в України для захисту своєї держави. Також наші військовики були й інструкторами у македонців. Знову ж таки знайомий каже: «Дивись, ось Ярема в строю стоїть».

Ігоря Яременка всі знайомі називають Ярема. Є щось у цьому козацьке, ніби з поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки». Ігор Віталійович — відкритий веселий чоловік, з яким легко спілкуватись. Військовий з великим досвідом. І саме йому випала нелегка місія бути першим командиром 18-го ОВЗ, приймати складні рішення, відповідати за життя підлеглих. А в таких місіях у командира перше і головне завдання — повернути всіх додому живими.

18-й ОВЗ відіграв велику роль у стабілізації обстановки в ДРК. Після того як почали застосовувати озброєння, всі заспокоїлись. Наші вертольоти тут потрібні, тому що повстанці, яких тут називають ребелами, розуміють і бояться тільки силу. «Ярема припинив тут третю африканську світову війну», — жартує один з його товаришів по службі, колишній військовий льотчик, а нині вже пілот цивільного Мі-8 тут в ДР Конго — Юрій Стороженко.

За словами самого командира, вперше зброю застосували приблизно через місяць після обстрілу нашого Мі-24, на початку травня. Командування сил ООН прийняло рішення про таку операцію, тому що повстанці напали на пакистанський табір у Південному Ківу. Там стояв невеликий чекпойнт з 30 осіб. 12 пакистанців поранили, і вертольоти мали відігнати від табору ребелів. Операція завершилася успішно.

«Потім у липні був великий наступ неурядових військ на Гому (про це багато писали зарубіжні ЗМІ), — розповідає Ігор Яременко. — Його здійснювало угрупування М-23, це колишні військові: офіцери і солдати, які втекли з конголезької армії. Річ у тім, що про військових місцева влада часто забуває. Вони по три-чотири місяці сидять, наче щось охороняють, а грошей їм не платять, не годують. Не знаю, як виживають. Тому військові стають дезертирами — переходять на бік ребелів. А там платять гроші і годують. Усі тікають, дисципліни немає. Погано, що зі зброєю. Практично 90% переходять на бік ребелів. Потім назад. Нам цього не зрозуміти. Вони захопили копальні, їх до певного часу не чіпали, а потім повстанці стали сміливішими, бачачи, що дисципліна в конголезькій армії слабка, і почали наступ — вирішили взяти Гому. Це велике місто на сході ДРК. У липні була дуже крупна операція, задіяли багато військ — сили ООН і урядову армію. БТРи і оонівські війська підтяглися зі всіх провінцій. Спільними зусиллями вдалося відстояти Гому, тому що місцева армія не могла сама впоратися. Командування дозволило саме нам застосовувати зброю, щоб утримати місто. У цьому районі близько 350—400 тисяч біженців. Вони прийшли з тих місць, де панують ребели. Якби повстанці захопили місто, то біженцям було б непереливки. З гордістю можу сказати, що саме завдяки роботі наших вертольотів  Гома залишилась під владою Конго».

Хоча місто миротворці захистили, але, за словами Ігоря Яременка, в ньому гнітюча атмосфера. Дев’ять місяців одні й ті самі обличчя, все одноманітне. Виїжджають лише в аеропорт. «Раніше ми могли виходити в місто, а зараз — зась. Комендантська година у Гомі з 19.00 до 6.00. І переважно це місто біженців, контрабандистів. Роботи немає. Вони в Уганді крадуть, а тут перепродують. Чіткого кордону теж немає, місцеві платять митникам якісь копійки, переходять кордон — і всі роблять купи-продай», — розповідає наш командир.

Є й позитивні моменти служби в Гомі — тут немає малярійних комарів. Місто розташоване на висоті 1560 м над рівнем моря. Вночі — +10, а при такій низькій температурі комар не виживе. «Наді мною підсміюються, бо вночі поблизу екватора виходжу покурити в осінній льотній куртці», — сміється командир. Отож, всеафриканської проблеми — малярії — тут не існує.

У Гомі стоять транспортні вертольоти росіян, південноафриканців, непальців, але без нас ніхто не літає — українці здійснюють прикриття. Це відбувається так. Хтось із них злітає — і наші вертольотчики одним чи парою Мі-24 супроводжують їх. Літають по точках, наприклад, у гори в індійську роту — там 100 чоловік. Привозять туди раз на тиждень їжу та воду — стратегічний продукт в Африці.

Наш табір розміщено за три кілометри від аеродрому. Пішки не пройти — тільки машиною, зі зброєю, супроводом і в бронежилетах. «А якщо трапляється більш серйозна ситуація, то приїздять уругвайці з машиною з кулеметом і супроводжують нас», — описує будні українських миротворців під Гомою командир.

— Стріляти зараз нам у принципі не доводиться. Бо щойно повстанці бачать Мі-24, одразу поводяться тихо. Ми злітаємо. А група наших авіанавідників зі спецназом висаджуються і прочісують територію, — веде далі Ігор Яременко. — Ми літаємо і, наприклад, бачимо, що загорілося поселення. Зазвичай ребели нападають на село, ґвалтують, вбивають, забирають усе (не знаю, щоправда, що можна там забирати) і підпалюють. Чоловіків вони примушують рити схованки в землі, потім їх розстрілюють. Жінок і дітей пізніше теж розстріляють — коли вже не потрібен буде живий щит. Зрозуміло, що в таких випадках зброя для демонстрації сили ООН не застосовується. Взагалі тут панує первісна, нічим не виправдана жорстокість. Живуть ребели з продажу колтанової руди. Кілограм на світовому ринку коштує тисячу доларів. Вона дуже важка, і кілограм — це десь банка з-під пепсі. Тонна — це невеликий ящик. У провінції Північне Ківу, в зоні нашої відповідальності (500 кілометрів зі сходу на захід та 1200 із півдня на північ) і знаходяться всі мінерали, саме в цих місцях, у цих горах. Такий собі еліпс багатств країни.

Остання, або, як кажуть льотчики, крайня повітряна операція наших миротворців була на Дунгу. Там ребели почали вирізати два селища, взяли заручників. Був задіяний гватемальський спецназ, наші два Мі-24 і чотири Мі-8 з Бангладеш. Вони переслідували в джунглях бандитів з заручниками, а ми супроводжували їх. Наші авіанавідники 5 днів провели в джунглях. Їх можна порівняти з героями фільмів про Другу світову війну, де багато сказано про коректувальників артилерійського вогню, які викликали вогонь на себе. У наших схожа робота. Із землі вони повинні надати льотчикам координати цілі, тобто навести Мі-24 на певне місце. Авіанавідники на чолі з начальником групи підполковником Володимиром Турянським працюють тут реально. До групи входять підполковники, майори, капітани. Це небезпечна робота. Вони ходять зі спецназом інших контингентів. Наводять по рації, телефону, супутнику, тому що обставини дуже швидко змінюються і повинна бути взаємодія. Виходять спецвійська індуські, чи південноафриканські, чи уругвайські, висаджуються в джунглі. Вони ніколи з вертольотами не працювали, тому ми їм даємо свою групу: перекладач та два авіанавідники. Вони в бронежилетах, касках, разом з ними спеціальне спорядження, намети. Все це забезпечує приймаюча сторона. Висаджують авіанавідників зазвичай чи парівці на вертольотах «Пума», чи індуси на своїх «Ламах». Група виходить у район, і потім ми взаємодіємо-приходимо, прикриваємо і працюємо. Ми можемо до трьох годин там висіти у повітрі. Одна пара прийшла, перелетіла. Друга пара прийшла. Вони ж не сидять на одному місці. Наприклад, роблять зачистку селища, і пішли далі, до 8—10 кілометрів проходять джунглями за день. Якщо починають стріляти, вони нас наводять і ми прикриваємо їх з повітря.

Ми вже розповідали, що на майданчику Ндромо був табір вертолітників-індусів. Їх відкликали після випадку, коли табір вночі захопили бандити. «Нас не захоплюють — бояться», — каже Ігор Яременко. Українців тут називають «музунгу-крейзі». Музунгу — так у Конго, Уганді та Руанді називають білих людей. Нічого образливого. Приблизний переклад із мови суахілі — «людина без шкіри».

Заради ж чого так ризикують наші військові? Ігор Віталійович розповідає, що 18-й ОВЗ зайшов до ДР Конго у лютому, а надбавку за тяжкі кліматичні умови почали платити з 29 травня. Тобто за три місяці по суті недоплатили 15%. Військовослужбовці втратили до двох тисяч доларів. Хоча за законом цю надбавку мають платити з дня перетину кордону. Юристи кажуть — ви можете виграти суд, але ми хочемо зробити все по-людськи, навіщо нам судитись, зазначає командир. Середня зарплата льотчика тут три з половиною тисячі доларів на місяць, на інших посадах менше 2 180 доларів немає. Так само і в Ліберії, хоча умови зовсім різні. Тут без бронежилета не поїздиш. Екіпажі теж літають у бронежилетах і з автоматами. Перед тим як прийти на борт, кожен член екіпажу перевіряє, чи є пайок, чи є аварійний запас (ножі, пилки, лопати, протимоскитні сітки). «Бо знаємо: якщо сядемо десь у джунглях, то нас витягатимуть звідти три-чотири дні. Отже, все повинно бути з собою», — пояснює командир.

Жартуючи, Ігор Віталійович каже, що в таборі не завадили б спортивні тренажери — може, який бізнесмен з України захоче подарувати їх миротворцям?

Дехто з політиків вважає, що не потрібно Україні посилати наших миротворців у гарячі точки планети — це ставить під загрозу їхні життя. Можна погодитись. Але з другого боку — вони військові, це їхній вибір, їхня служба. Бути на справжній військовій роботі в ДР Конго краще, ніж фарбувати восени листя в зелений колір у військовому містечку перед перевірками високих інстанцій. Вони льотчики — вони повинні літати.

 

ДР Конго, Букаву—Бені—Бунія—Ндромо.