Цю історію мені розповіла 75-річна бабуся-верховинка. Вона — мати трьох доньок і двох синів. І має вже десятьох онуків та трьох правнуків. Але те, що зробив наймолодший син, вона не просто по-материнськи осудила, а й не дозволила вигнати з хати невістку з двома малюками. І про це попросила розповісти зі сторінок «Голосу України». Газету нашу вона передплачує третій рік і вважає своєю. Їй до вподоби багато публікацій. Але розворот «Сім’я» читає постійно.

— Син менший — у Чехії вже років із п’ятнадцять. Приїхав з армії і зразу подався до Праги. Там у нас живуть вуйкові сини — великі панове й урядники, — зразу все видає жінка. — Вуйко — брат нашої баби — сорокового року навесні утік до Радянського Союзу — хотів до братів-слов’ян. А там його комуністи запхали на три роки в табори і відправили туди, де білі ведмеді... Голодували там тисячі закарпатців. Врятував їх лише Людвік Свобода, коли забрав до чехословацького військового легіону. Там, у Бузулуці, їх вишколили і відправили на фронт під Соколовим — десь біля Харкова... Не дивуйтеся, що я то все знаю, — Анна знімає старі округлі окуляри у бронзовій оправі, витирає сльозу й продовжує. — Я була невістка на цьому газдівстві, але вуйко мене дуже любив. Двічі щороку приїжджав до нас. Спочатку, щоб я не розуміла, говорили зі свекрухою (чоловіковою мамою) по-чеськи. А потім, як призвичаївся, то казав: якби можна, то він би мене удочерив і повіз з усіма дітьми до Чехії... Словом, вуйко як чеський легіонер у полку Свободи дійшов аж до Праги. Кілька разів був поранений і контужений. Але чоловік, прощений най буде, — дуже добрий. Після війни залишився і жив у Празі.

Показує знімки — їх небагато, але вони особливо цікаві, коли порівнювати 60—70-ті роки там і нашу тодішню радянську, наскрізь сіру й дефіцитну, дійсність.

Словом, Василь, як відслужив у армії, зателефонував родичам до Праги, і ті запросили хлопця погостювати. Їхав із наміром залишитися там працювати. Так і став клієнтом. Це слово на Закарпатті звучить досить гордо і означає успішну ділову людину, котра вміє знайти вигідну роботу і може організувати земляків у бригади.

За півтора року Василь, білявий статурний юнак з голубими очима і добродушною посмішкою, згуртував під своєю орудою дві сотні закарпатців. Бригади вручну у центрі старої Праги прокопували шанці під кабельний зв’язок. Робота така оплачується добре. Хлопець збив непоганий капітал і привіз додому крихітне біляве дівча родом із Кіровоградщини.

«Мамо, — сказав одразу ж, тільки-но вручив матері і малим племінникам дарунки, — це буде моя жона. Надя. То не біда, що така мала — ще виросте. Їй було лише до школи ходити, а вона захотіла подивитися, як живуть чехи, робила там, а потім закортіло в Карпати», — жартував.

— Якось воно було не по-нашому, — розповідає жінка. — Без її батьків... Ні сватанок, ні вінчання, ні навіть розпису на сільраді. Але раз так, то най уже буде. Я пристала й на таке. Дівча роботяще, слухняне, говірке.

Василь за місяць поїхав знову на роботу, а дружину залишив із матір’ю.

— Я дівча полюбила як свою дочку, — веде далі пані Анна. — Вона мене кликала «мамо», а я її «Надько». Навчила куховарити, вишивати, ткати покрівці й килими, пекти тісто, копати на городі й садити — усього, що сама знаю. На косовиці гребла й обертала сіно, як будь-котра наша. Народилася між ними дитинка. Василь приїхав і поремонтував увесь будинок. Ззовні і всередині. Провів тепло і воду. Завіз нові меблі. Тут народжується друга дочка. Бачу, що наступного разу Василь уже не каже мені, скільки заробив, що думає робити далі. І подарунки якісь мізерні привіз. Через день-другий приходить п’яний. Кажу: «Хлопче, у тебе вже сім’я — думай про дітей, а не про горлянку». І чую: «Немає в мене сім’ї. Я Надю вижену — най їде в степи. У горах їй уже тісно...»!

Господи, як ухопила я качалку, то так його била, що вже ня рука боліла. Він, правда, не сказав ні слова і стояв як укопаний. «Вас у мене з вітцьом було п’ятеро. І чи ти видів, щоб ми сварилися, щоб мене отець виганяв, бо я йому народила трьох дівок одну за одною?.. Ти чуже дівча в моїй хаті кривдити не будеш, не будеш нехтувати своїми дітьми, ти ганьбу на все село і на дві області мені чинити не будеш! Я тя втовчу!.. — Анна так розкричалася згадуючи, що, мабуть, і сусіди чули. — На другий день зібрався, лишив якісь гроші — і подався кудись. Думаю: все, більше його нога мої пороги не переступає... Так і було. За півроку — ні вісті, ні духу. Потім передав друзями велику передачу і тисячу доларів. Так тривало три роки: навесні і під Новий рік привозили передачу. Дівчата повиростали, питають мене: «Бабко, а де наш нянько?» — «Ваш нянько, діточки, заробляє гроші».

Аж на третій Великдень приїхав блудний син. Погладшав. Став важити далеко за центнер. «Мамо, — промовив уже без образи, — якби тоді не ваш крик, я би кинув Надю з дітьми. У мене вже була там чешка — красна, висока панія...» — «А що ти думав, коли Надьку сюди привіз!? То, сину, крок, який робиться один раз і на все життя!» — «Тепер я зрозумів, що був неправий».

— Живуть відтоді добре. Тихо й по-людськи. Діти ходять до школи. Вчаться на відмінно. Зростом вдалися в сина — високі, біляві, очі голубі, аж сині (такі були в мого чоловіка)... А ви про це напишіть-напишіть, може, мені й подякує якась чужа невістка або мати, що могли потрапити в такі тенета... У житті бувають усякі кривулі, — мудро сказала на прощання стара верховинка. — Та для того й батьки, щоб дітей спрямовувати. Хай навіть і качалкою...

Справді, у житті трапляються різні кривулі-повороти, але родина має бути понад усе.

Закарпатська область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.