Усі ми та­кі, яки­ми нас Бог cтворив, а іно­ді знач­но гір­ші.

(Сан­чо Панcа. Дон Кі­хот, т.2, гла­ва ІV).

У ві­до­мій каз­ці про Зо­ло­ту Риб­ку, якій уже двіс­ті ро­ків (каз­ці, а не Риб­ці), злоб­ли­ва Ба­ба, че­рез свою не­по­мір­ну жа­до­бу до ба­гат­ства й вла­ди (ам­бі­ції), опи­ни­ла­ся зно­ву в ста­рій зем­лян­ці й з роз­би­тим ко­ри­том. Бі­ля роз­би­то­го ко­ри­та.

Од­нак та­ке мо­же ста­ти­ся не ли­ше з яко­юсь Ба­бою з та­ким чес­то­люб­ством (лю­бов'ю не до чес­ті осо­бис­тої, а уша­но­ву­ван­ня сво­єї осо­би), але на­віть з Зо­ло­тою Риб­кою. Але не з ті­єю, ві­до­мою, як уже ска­за­но, ось уже двіс­ті ро­ків по­пу­ляр­ною, а яко­юсь ни­ніш­ньою, яка є Зо­ло­тою не від на­род­жен­ня (від на­род­жен­ня бу­ла во­на зви­чай­ні­сінь­кою сі­рою), а то­му що зго­дом от­ри­ма­ла мож­ли­вість пла­ва­ти в зо­ло­тій ван­ні!

За­по­віт­ною мрі­єю на­шої зо­ло­тої Риб­ки бу­ло ба­жан­ня ста­ти од­но­о­сіб­ною гос­по­дар­кою у всьо­му Синь­о­му мо­рі, од­нак та­ке не так-то прос­то на­віть для та­кої зо­ло­тої Риб­ки! Нас­тіль­ки зо­ло­тої.

Спо­чат­ку пла­ва­ла Риб­ка в не­ве­лич­ко­му став­ку, але ос­кіль­ки був він пов'я­за­ний зі струм­ком (те ж ме­ні -- стру­мок пов'я­за­ний зі став­ком), який ви­ті­кав із ньо­го і впа­дав у річ­ку, що су­сі­дить зі став­ком, вда­ло­ся Риб­ці пот­ра­пи­ти спо­чат­ку в стру­мок, а з ньо­го, по­тім, у річ­ку. То­му що, як зна­ла Риб­ка із са­мо­го по­чат­ку, річ­ка на­ба­га­то біль­ша не ли­ше від струм­ка, а й від став­ка. За кіль­кіс­тю во­ди.

Опи­нив­шись у річ­ці, Риб­ка та­кож до­ві­да­ла­ся, що річ­ка не прос­то те­че, а впа­дає в якесь озе­ро, ще біль­ше, ніж її рід­ний ста­вок, і яке ще біль­шою річ­кою пов'я­за­не із са­мим Си­нім мо­рем!

Як вва­жа­ла зо­ло­та Риб­ка, Си­нє мо­ре -- це са­ме та сти­хія, у якій є де не тіль­ки роз­гу­ля­ти­ся, а мож­на до ба­га­то чо­го діс­та­ти­ся. Об­за­вів­шись мок­ри­ми зв'яз­ка­ми й під­мо­че­ни­ми скар­ба­ми (не то­му під­мо­че­ні, що від­ми­ті, а то­му, що із за­то­ну­ло­го во­ни ко­раб­ля (за­то­ну­ло­го (спе­ці­аль­но по­топ­ле­но­го), ко­ли жи­ла во­на ще в став­ку), Риб­ка ду­ма­ла те­пер не так про те, щоб пот­ра­пи­ти в оке­ан (Си­нє мо­ре бу­ло час­ти­ною оке­а­ну (зе­ле­но­го оке­а­ну), як з'єд­на­не яки­мось ри­бо­ход­ним ка­на­лом), як про те, як ста­ти во­ло­дар­кою мор­ською (пріс­но­вод­ні ри­би не мо­жуть жи­ти в мор­ській во­ді, од­нак у каз­ці (на­шій) мо­жуть во­ни ще й не та­ке! І не тіль­ки во­ни, а і ра­ки, і жа­би. -- Авт.).

Як ві­до­мо на­віть не­ро­зум­ним ме­ду­зам, та­кі спра­ви не так-то прос­то роб­лять­ся: для цьо­го пот­ріб­ні зв'яз­ки ще більш мок­рі, як скар­би -- не тіль­ки з-під во­ди, а й з бе­ре­га; і Риб­ка про­дов­жу­ва­ла зби­ра­ти скар­би й об­за­во­ди­ти­ся зв'яз­ка­ми.

На­реш­ті, при­ки­нув­ши, що всьо­го дос­тат­ньо (і ро­зу­му -- та­кож, то­му що кож­на з та­ких риб (Ри­бок) вва­жає, що ро­зу­му в неї дос­тат­ньо на­сам­пе­ред. Дос­тат­ньо на­віть скар­бів і зв'яз­ків!), Риб­ка ви­рі­ши­ла взя­ти­ся до за­хоп­лен­ня Синь­о­го мо­ря. Точ­ні­ше, до за­хоп­лен­ня тро­ну Мор­сько­го ца­ря.

Вар­то ска­за­ти, що то­го ча­су си­дів на тро­ні Мор­ський Ко­ник, який, як усі зна­ють на­віть на бе­ре­зі -- ні ри­ба, ні рак, а Так, од­нак, як­що по­га­но вмів він си­ді­ти на тро­ні, три­ма­ти­ся за трон умів доб­ре! Отож, тіль­ки-но до­ві­дав­ся, що якась не­ві­до­ма Риб­ка (втім, ві­до­ма, і на­віть -- з яко­го во­на став­ка, і яко­го во­на сор­ту) пле­те ві­до­мі ін­три­ги й за­миш­ляє за­мор­ську змо­ву, по­ве­лів схо­пи­ти її й спро­ва­ди­ти в озе­ро, без пра­ва зап­ли­ву в мо­ре на­да­лі! І все. То­му що на дні мо­ря не­мож­ли­во ри­бу (кож­ну) -- ні зас­ма­жи­ти, ні зва­ри­ти, ні на­віть -- по­со­ли­ти! А тим па­че, по­то­пи­ти.

Опи­нив­шись в озе­рі, Риб­ка де­да­лі ак­тив­ні­ше взя­ла­ся до за­хоп­лен­ня вла­ди, не­хай на­віть озер­ної, хо­ча це вже не трон, а тіль­ки кріс­ло.

Але й в озе­рі на Риб­ку че­ка­ла та са­ма до­ля: її ще раз по­са­ди­ли в спе­ці­аль­ний са­чок і ви­пус­ти­ли в її рід­но­му став­ку!

Ус­ві­до­мив­ши, що не си­ді­ти їй -- ні на тро­ні, ні в кріс­лі, Риб­ка зми­ри­ла­ся з тим, щоб сіс­ти хо­ча б на та­бу­рет­ку, тіль­ки на якій і си­дить став­ко­ва вла­да...

Як ві­до­мо, швид­кість обер­тів чу­ток тим біль­ша, чим біль­ше об­ме­же­ний чи зам­кне­ний прос­тір. То­му вже на дру­гий день нав­ко­ло став­ка зіб­ра­ло­ся все се­ло, щоб пій­ма­ти Риб­ку, яка, за чут­ка­ми (сіль­ськи­ми), не прос­та, а зо­ло­та!

Пій­ма­ли Риб­ку, зви­чай­но, сіт­кою, але ті, хто пій­мав, бу­ли ду­же сер­ди­ті, то­му що по­ба­чи­ли, що Риб­ка не тіль­ки не су­ціль­но зо­ло­та, або хо­ча б по­зо­ло­че­на, а ціл­ком сі­ра!

У роз­па­чі за да­рем­ну пра­цю й зі злос­ті від не­вип­рав­да­них спо­ді­вань, Риб­ку прос­то ки­ну­ли в ку­щі...

Отож за­ли­ши­ла­ся Зо­ло­та на­ша Риб­ка не тіль­ки без Синь­о­го мо­ря із зо­ло­тою пі­ною, не тіль­ки без озе­ра, або хо­ча б став­ка, а на­віть без во­ди!

То­му що в роз­би­то­му ко­ри­ті жод­на во­да аніт­ро­хи не три­ма­єть­ся.