Сьогодні українські села, колиски нації, вимирають. Молодь виїжджає на заробітки в міста або за кордон, старі ж залишаються доживати віку у рідних краях, ледве зводячи кінці з кінцями. Роботи майже немає, тож живуть в основному за рахунок господарства, та й цей «бізнес» частіше виявляється для селянина збитковим. Читачка «Голосу України» — жителька села. Вона відверто ділиться своїми проблемами: без «зайвого цукру» описує сумне становище, в якому опинилась.
«Як і більшість людей, я рахувала роки до пенсії, думала, що, можливо, хоч тоді трохи легше стане. Та марно. Зараз мені 53, вже давно не працюю. П`ять років тому поховала чоловіка і забрала до себе недужу матір (73 роки). Вона хворіє на тяжку форму астми, зовсім сліпа і майже не ходить, отримує мінімальну пенсію, на яку ми з нею удвох і живемо.
Вона — дитина війни, але ніякими пільгами не користується, бо не прописана в мене. Я тримала корову, але та захворіла на лейкоз, тому довелось її здати. За отримані гроші змогла купити лише теличку з доплатою у 500 грн. Теличка зараз тільна, тому доходу з неї не маю, а годувати ж треба! Ще тримаю 15 курок, та й усе, бо грошей на корм не наберусь. З маминої пенсії кожного місяця витрачаю близько 350 грн. їй на ліки; 35 грн. — на світло; 80 грн. — на хліб, крупи, макарони; жир — 100 грн.; пральний порошок — 60 грн. (щодня доводиться прати пелюшки з-під хворої мами). Швидка допомога у разі необхідності — близько 50 грн. в залежності від витрат на бензин. Машина дров — ціла мамина пенсія, виорати 20 соток городу — ще 200 грн. Всюди потрібно викладати чималі гроші. Я в суцільних боргах, і нема чим їх віддавати. А не дай Боже, щось із мамою трапиться, то як тоді жити?
Моїй старшій доньці 32, а в неї — жодного року стажу, бо роботи в селі нема! Вона має чотирьох дітей, але отримує матеріальну допомогу тільки на найменшого, поки сидить у декреті. Молодша донька працює, бо живе в іншій області, однак постійно потрапляє під скорочення через те, що замалий досвід роботи. В неї теж двоє дітей і чоловік, що не має постійного заробітку, лише ходить на халтури. Тож ми з доньками не можемо навіть допомогти одна одній!
Про новий одяг не мрію, латаю старий. А мені ж усього лиш 53 роки. Що буде далі? Отаке нікчемне життя...»
Тетяна С.
Вінницька область.
Мал. Миколи КАПУСТИ (Донецьк).
