Щороку, коли цвітуть яблуні, коли сонце золотить повітря, а легкі хмаринки пливуть блакитним небом, я згадую двох Михайлів, двох українських імпресіоністів: Коцюбинського та Беркоса.
...у рядках
Я не можу без сліз читати новелу-голосіння Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні». Уявляю собі, як рветься душа між буденністю й світом мистецтва. Таке роздвоєння було у новеліста останні десять років життя. Відомо, що 30-річний Михайло зустрів друга по духу — 31-річну пані Віру. Жінка з досвідом, рішуча, сильна духом вийшла заміж за Коцюбинського, народила йому чотирьох дітей. Він працював, як каторжний, щоб забезпечити родину, що призвело до пороку серця й астми. Щоб не була терновою дорога, доля послала йому фатальне й пристрасне кохання — молодшу на 16 років Олександру Аплаксіну.
За десять років глибокого щирого почуття Михайло Михайлович написав їй 335 листів. Дружина знала про роман, старалася знайти й прочитати листи. Врешті влаштувала чоловікові сцену: просила не кидати родини, не ганьбити дітей. Так і тягнув лямку Михайло Коцюбинський: життя без життя...
Він — автор 44 новел, найсильніша з них — «Цвіт яблуні». Коли 48-річний імпресіоніст упокоївся, дружина заборонила пускати на похорон Олександру та приймати квіти від неї. Але цвіт яблуні переміг: у головах Коцюбинського лежав вінок із яблуневого цвіту, сплетений Олександрою.
...і на полотні
Одесит Михайло Беркос — співець світла й квітів. Художник-імпресіоніст мав, здавалося б, усе: талант, успіх, визнання, гроші й кохання. Після Імператорської академії мистецтв, чотирьох років у Європі повернувся в Україну, в Харків. У 33 Михайло зустрів гарненьку брюнетку Марію Рейніке, вдову генерала. Художник сватається до коханої, але отримує прозаїчну пропозицію — пов’язати себе цивільним шлюбом, бо інакше Марія втратить спадок від генерала. Михайло та Марія обмінялися обручками й обітницями. Жили на генеральській дачі в Малій Данилівці — мальовничому харківському передмісті. У них народилися дві донечки.
Михайло Беркос багато малював, викладав у Харківській міській школі малювання та живопису М. Раєвської. Та з роками дружина почала демонструвати напади патологічних ревнощів: стежила за чоловіком, перевіряла навіть його кишені. Від цього страждала пелюсткова душа митця, але ще більше квітів, сонця та неба залишав на полотнах Михайло Беркос. У свою останню весну він написав картину «Цвіт яблуні», на якій стара-престара яблуня буяє чи не останнім цвітом.
Після Михайлової смерті Марія знайшла на дачі велике сховище його картин. Ага! Він таки писав, ховався від неї і писав! Роздратована жінка спалила все. Сірим попелом кружляло над снігами Малої Данилівки те, що залишилося від більш як 350 полотен, незакінчених етюдів і нереалізованих творчих задумів Михайла Беркоса. А «Цвіт яблуні» таки вцілів!
Запоріжжя.
Фоторепродукції автора.
