27 вересня на 88-му році життя відійшов у Вічність Герой України, лауреат Шевченківської премії, заслужений працівник культури, творець і незмінний упродовж понад 57 років директор спочатку краєзнавчого музею, згодом Переяслав-Хмельницького державного історико-культурного і, врешті, Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Михайло Іванович Сікорський.

Державні мужі й установи, причетні до культури, скупо відгукнулися на цю сумну подію: відбулися повідомленням та некрологом — значно скромнішими, ніж, буває, удостоюють небіжчиків, маловідоміших своїми заслугами перед Україною.

Непідробна жалоба пройняла лише Переяслав-Хмельницький. У день похорону, здається, все місто зійшлося до Музею «Заповіту» Великого Кобзаря. Упродовж понад двох годин ішли і йшли цілі делегації і просто гурти людей, щоб віддати шану великій Людині, Творцеві-подвижнику, який в усі часи був для владних структур, ніби цвях у підошві їхніх скороходів, а поціновувачам рідної духовності й культури — зразком служіння своїй справі, справжнім сином України.

Траурна процесія затопила місто. Врочисто карбували крок воїни місцевого гарнізону, похнюплено брели за труною люди і гомоніли упродовж майже півторагодинної ходи до цвинтаря про пам’ятне спілкування з Михайлом Івановичем, його талант пошуку унікальних експонатів та дивовижну людську скромність і чемність. А ще — з тривогою заглядали в майбутнє, яке вже сьогодні туманом стелиться по рідній землі, не минаючи й Переяславщини.

Траурний мітинг, окроплений останнім вересневим дощем, бо, певно, й небо оплакувало небіжчика, був щемним і розставляв останні акценти того, що надбав за життя Михайло Іванович. Його «дівчата» — а саме так він щиро, по-доброму називав своїх співробітниць — дякували своєму Учителю за велику науку людяності й музейної справи, честі та порядності і щиро казали: прости, батьку, нас, нерозумних, що інколи не могли збагнути твоїх задумів, не вірили в те, що робив, закликаючи йти за собою...

Були й офіційні співчуття з Печерських пагорбів. Зрозуміло, й від міністра культури. На жаль, його представник спочатку кілька разів назвав Михайла Івановича Миколою, аж поки хтось поруч не поправив його. Звичайно, все те можна списати на хвилювання виступаючого, якби... Якби присутні не знали нинішнього прохолодного ставлення до проблем заповідника з боку тих, хто мав би захищати його честь і сприяти розвитку.

Академік П. Толочко дещо поправив ситуацію, поставивши М. Сікорського поряд з легендарним Д. Яворницьким. 

А люди подумки продовжили той ряд, згадавши першого авторитетного збирача української минувшини і культури 

О. Поля та ще одного сучасного подвижника української музейної справи — Героя України Б. Возницького зі Львова. Ось якого масштабу людину, громадянина і фахівця проводжали в останню путь у Переяславі під залпи дощу та з автоматів.

Переяслав-Хмельницький пам’ятає, як далекого 1951 року випускник історичного факультету Київського університету Михайло Сікорський, якому пропонували аспірантуру і кар’єру науковця, обрав шлях не до рідного славного Чигирина, де в голодному сирітстві провів своє дитинство, а саме до цього міста. 

На порожнє місце, де ще не було музею, а лише убога колекція вирізок з газет у дитячому будинку, в якому колись мешкав лікар А. Козачковський, в якого кілька разів гостював і плідно творив Т. Шевченко.

Михайло знав не лише про це. А й про Богданові муки тут напередодні січня 1654-го, і про «Сад божественних пісень» Г. Сковороди, і про кілька загадок місцевої історії ще не опального гетьмана І. Мазепи. Та хіба тільки це... А те, що Переяслав кілька разів садив своїх князів на київський престол. Та нібито християнство ішло до Києва через Переяслав. І вперше тут прозвучало слово «Україна»...

У нього в голові роїлися плани. А тут ще й нагода трапилася: 1954 рік, урочистості з нагоди 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією. До цієї події треба було створити музей. Тож заради того відкривалися двері до високих установ та музейних сховищ. І Михайло Іванович правдами і неправдами діставав звідти переяславські раритети: те, що підганяли під «возз’єднання», і далекі від того дійства речі — всю-всю історію Переяславщини, яка доповнювала й уточнювала вже знану минувшину рідного народу від Трипілля до нинішніх днів.

Так народився спочатку Історичний музей. І коли відшуміли урочистості з нагоди того 300-річчя, йому сказали: досить. Але він уже не міг зупинитися. 

Вивчав матеріали експедицій видатних радянських археологів (бо й сам археолог за освітою) Б. Рибакова та М. Каргера, які чимало «накопали» в Переяславі, сам копав зі своїми дівчатами і київськими колегами. Та розіслав експедиції по всіх усюдах не лише Середньої Наддніпрянщини. Знаходив час і можливість побувати, як правило, за власний кошт в архівах Москви, Ленінграда, Кракова і Чернігова. Дещо йому передавали, дещо «вициганив», і невдовзі запасники, а точніше комори кількох хат, вже тріщали від маси цікавих знахідок, часом таких, яких не було і в Києві.

Михайло Іванович прийшов до начальства і виклав свій план створення кількох нових музеїв, а на нього подивились, як на дивака, і сказали: зупинись. Не зупинився. Тоді йому запропонували взагалі піти на іншу роботу. Не пішов. Копав до підвалин Київської Русі, воював за нові музейні території та експозиції. За що й приписували йому всілякі «гріхи» і двічі виключали з партії та стільки само разів звільняли з роботи.

Але на той час слава про цікавого і впертого музейника вже ходила Києвом. На захист під-нялася громадськість. Урешті його «охоронною грамотою» став і тодішній заступник голови   Ради Міністрів УРСР П. Тронько.

Окрилений М. Сікорський зі своїм працьовитим колективом творить один за одним музеї Г. Сковороди, українського народного одягу, археології, українського рушника, древньоруської архітектури, музей-діораму «Битва за Дніпро в районі Переяслава-Хмельницького восени 1943 року».

У межах міста музейникам стає тісно, і директору вдається переконати високе начальство в необхідності створення музею під відкритим небом на горі за Трубежем. І там Михайло Іванович розвернувся на повну силу. Голий горб за кілька років став парком. Сюди переїхали не лише з навколишніх сіл пам’ятні хати, вітряки і забуті Богом та людьми церкви, скіфські баби і козацькі хрести, відомі чимось споруди, в яких народилися ще кілька музеїв — хліба, транспорту, космосу, народної медицини, козацький постій і сила-силенна всіляких пам’яток: від Добраничівської стоянки первісної людини до українського села на межі XІX—XX століть — села, в якому немає бутафорності київського Пирогова.

А ще Переяслав прикрасили пам’ятники, пам’ятні знаки і стели, які увічнили «Слово о полку Ігоревім», Тараса Федоровича (Трясила), давньоруського князя Ігоря Святославовича. Не кажу вже про експозиції нового Музею «Заповіту» Т. Шевченка та інші унікальні речі, яких немає в жодному музеї світу, а тому сюди їдуть поціновувачі нашої історії і мистецтв звідусіль і віншують творців цього дива, на чолі яких упродовж понад 57 років був легендарний подвижник музейної справи М. Сікорський.

Легендарний — бо його пошук унікальних експонатів оточений усілякими неймовірними історіями та легендами, про які Михайло Іванович, врешті, розповів мені аж на схилі літ і я переповів їх у книжці «Переяславський скарб Михайла Сікорського».

Подвижник — бо все його життя було на грані подвигу, відмови від власних благ, домашнього затишку і сімейного щастя. Понад 13 літ він прожив у музеї разом зі своїми експонатами. Багато літ я бачив його в одній картатій сорочці влітку і благенькому потертому пальті взимку. Йому не було коли створити сім’ю. У цьому він наслідував свого духовного батька — Григорія Сковороду. І як великий філософ відійшов у Вічність: удосвіта попросив водички і сказав: «А тепер я посплю...».

М. Сікорський залишив на згадку про себе 26 музеїв — цілий унікальний музейний заповідник. Він воістину відродив славу древнього Переяслава, славу якого нащадки Володимира Мономаха понесли на північ, породивши Москву і Переяслав-Залєський. Він відродив такі пласти слави України, яким не сумірні навіть державницькі потуги новоявлених президентів.

Михайло Іванович воістину став славою і совістю нашого народу. Ось чому на похороні звучало: заповідник «Переяслав» має носити його ім’я. І треба перевидати книжку про нього, бо в ній — наука життя і творчості людини високої честі і громадянина рідної землі.

Варто зазначити: на похороні люди з тривогою говорили про майбутнє заповідника «Переяслав». Надто руйнівні метастази вже торкнулися його експозицій. Зникають цінні експонати. Солідна колекція з історії не лише української філософської думки так і не стала музеєм. Церковники відібрали приміщення Музею українського рушника. І досі не добудовано приміщення нового Історичного музею, розпочате ще 1975 року. Десь серед можновладців визріває ідея потіснити Музей просто неба, обкласти його сучасним модерном, який, зрозуміло, принизить велич унікального і єдиного в Україні подібного скансена.

Ось усе це і хочеться донести до сердець широкої громадськості та розуму тих, від кого залежить збереження і примноження Переяславського скарбу — слави і гордості України, що стане найкращим пам’ятником великому сину рідної землі — Михайлу Івановичу Сікорському.

Микола МАХІНЧУК, автор книжки «Переяславський скарб Михайла Сікорського».