Дев’ята ранку. Майдан Незалежності. Під повстанські пісні біля стели з нашою калиновою Україночкою збираються люди. Зо двадцять тисяч людей, але натовп постійно збільшується. Хто у вишиванках, хто у камуфляжі — всі урочисті, стримані, патріотично налаштовані. Над головами — національні, повстанські та «свободівські» прапори.
Розпочали мітинг — як і годиться для поважного релігійного свята — загальнонародною молитвою за Україну, за загиблими воїнами УПА, а також за тих, хто у цю нелегку для держави годину захищає нашу незалежність.
Перше слово — голові ВО «Свобода» Олегу Тягнибоку:
«Героїзм наших батьків і дідів сьогодні є прикладом для тих, хто нині бореться проти споконвічного кремлівського ворога на східному фронті».
Палка промова народного депутата України Ірини Фаріон була щедрою на цитати великих українців:
«Олена Теліга у статті «Партачі життя» процитувала латинське прислів’я: «Велич нації і сила держави будується мистецтвом і війною». Ця війна була неминучою. А війни виграються ДО початку воєнних дій — тоді, коли поразки зазнав учитель і священик. Все в нашому житті починається з того, як ми мислимо, яку мету ставимо перед собою і скільки українського маємо в душі. Будьте пильними! Бо найбільший ворог — не той, що перетинає кордон, він — тут, усередині країні, це — яничари, пристосуванці, блюдолизи. Саме них Олена Теліга називала «партачами життя». Україні потрібна потужна мілітарна свідомість. Щоб не сталося так, як писала Олена Пчілка: «Яка краса — відродження країни! Яка печаль — надій сумні руїни», треба бути лютим до ворога. Господь сьогодні дарує нам стільки тепла, аби ми з того тепла сильніли. Песимізм — це сила розуму, оптимізм — це сила волі. Тож сили волі нам, певності, віри, любові до себе і ненависті до ворога!»
Коли офіційна частина завершилася, люди заспівали гімн, вишикувались у колони і рушили в напрямку до Верховної Ради. Роман Вовчанина з Рави-Руської, що на Львівщині, розповів:
«Починаючи з 1989 року я щороку на Покрову приїжджаю до столиці. І не тільки на цей мітинг, на інші теж. Уже більш як 35 разів був у Києві... Майже всі мої рідні у 1939-46 роках загинули в Сибіру. Тільки я лишився. Мене дуже не хотіли брати до УПА, бо був неповнолітнім. Але якусь користь я таки приніс нашій українській армії: здебільшого підносив патрони, харчі і навіть брав участь у бойових діях».
Коли я залишала вщерть заповнену площу перед Верховною Радою, нескінченна велелюдна ріка з прапорами і не думала всихати. Правоохоронці спокійно спостерігали за ходою. Ніщо не віщувало біди...
