На початку 80-х років минулого століття в програмах передач Українського радіо зазвучало ім’я журналіста Сергія Куліди. Тоді, в 1981 році, після закінчення філологічного факультету КДУ імені Тараса Шевченка, його прийняли на посаду редактора відділу прози Головної редакції літературно-драматичного мовлення.
Гроза авторитетів!
Для журналіста-початківця, а надто філолога за фахом, це була життєва удача.
Якось головний редактор «літдрами» Юрій Засенко доручив «молодому обдаруванню» підготувати до ефіру одне із нових оповідань Гончара. І Сергій не впав, як то кажуть, обличчям у багнюку... Попрацював над рукописом із усією пристрастю молодечої душі... В уяві малювалося: розчулений класик, утираючи сльозу, обіймає свого редактора і, тиснучи правицю, кличе до співавторства...
Наступного дня головний таки покликав молодого редактора до свого кабінету. Там сидів сам «майстер» — Олесь Терентійович, який не так часто дозволяв собі марнувати час у кабінетах головредів. Олесь Гончар суворо глянув на зніяковілого молодика і раптом щиро розсміявся: «Так ось який він — гроза авторитетів!.. А знаєте, Юрію Олексійовичу, — він озирнувся до Засенка, — Сергій мав рацію, коли поправив мене. Не скрізь, звичайно, але його редакторські зауваження я сприймаю. Дякую, друже». І простягнув руку...
У журналістській долі було всякого. Сергій Куліда об’їздив усю Україну, побував не тільки в обласних центрах, а й у маленьких містечках та селах. Саме після таких подорожей зародилась ідея — створити радіопередачу, яка розповідала б про пам’ятки культури та історії, про людей, які возвеличили рідну землю. Так в ефірі Українського радіо з’явилась щотижнева передача під назвою «Пам’ятки України». У той же час в Києві виходив щомісячник під такою назвою, який редагував Анатолій Сєриков. Якось хлопці познайомились і вирішили, що відтепер і радіопередача, і журнал співпрацюватимуть, доповнюючи одне одного. Так, мабуть, вперше в країні з’явився своєрідний «медіа-холдинг», об’єднаний спільною просвітницькою ідеєю...
А після того, як Україна виборола свою омріяну віками незалежність, на Українському радіо народилася ідея створення передачі, яка б йшла у «прямому ефірі», тобто не записувалася спочатку у студії. Її гостями мали стати провідні політики, науковці, митці, олігархи-«початківці»... Для реалізації задуму із різних редакцій радіо зібрали групу, як тоді вважалося, найталановитіших журналістів. До її складу потрапив і Сергій Куліда. Як розповідає Сергій Володимирович, то були чи не найщасливіші часи його журналістської біографії. В той час ще не існувало засилля, часом пустопорожніх, FM. Люди уважно, із задоволенням слухали «брехунці», як без злоби, іронічно-поблажливо називали в народі радіомовлення. І писали листи на адресу передачі, яку назвали «Незалежність». Передача мала неймовірний успіх та, як нині кажуть, рейтинги. Куди там Савіку Шустеру... «Незалежність» навіть висунули на здобуття Шевченківської премії. Але на той час Сергій Куліда опинився... за океаном, в Сполучених Штатах: трапилась нагода здобути американську освіту. Досвідчений «радійник» вступає до Університету штату Нью-Йорк, де спеціалізується на «туристичній» журналістиці. А для того, щоб «підтримати джинси», йде працювати в манхеттенське кафе — розносити каву на замовлення по офісах найближчих фірм. До речі, так само в той час працював в кафе «Веселка» на Другій авеню, в місці компактного проживання українців у Нью-Йорку, і відомий нині театральний та кіноартист, заслужений артист України Остап Ступка.
Пішов працювати до діаспорної газети
Якось Сергієві надійшло замовлення — віднести філіжанку кави з «бейглами» в музичну крамницю на 34-й вулиці, поблизу «Медісон Сквеа Гарден». Там якийсь чолов’яга бринькав на «Гібсонах» та «Фендерах», підбираючи гітару. Перед ним сидів славнозвісний «фронтмен» «Роллінг Стоунз» Майк Джеггер. «Ти звідки? — запитав Джеггер, почувши «пронаунс» свого візаві. — «From Ukraіne...» — «А знаю — Київ, Одеса... А що тобі зіграти?» — «Angel», please...» І Майк Джеггер «забацав» і «Angel», і ще кілька хітів з альбому «Stіcky Fіngers»...
Трохи призвичаївшись до «американського способу життя», Сергій пішов працювати до діаспорної газети «Національна трибуна», привнісши туди свіжий струмінь своїми репортажами, нарисами, інтерв’ю. В «Національній трибуні» основними героями статей київського журналіста стали давні знайомі та друзі — літературознавець Михайло Жулинський, письменники Володимир Яворівський, Олег Микитенко, Павло Мовчан, кінорежисер Олесь Янчук, актор Олександр Ігнатуша, художник Іван Марчук, співачка «сестричка Віка»... Одні — приїздили із України на «побачення» з співітчизниками, інші — вже деякий час проживали в Сполучених Штатах...
На той час припадає і знайомство з одним із літературних батьків уславленого Глєба Жеглова — російським письменником (нині покійним) Георгієм Вайнером. Тоді Вайнер редагував найавторитетнішу російськомовну емігрантську газету — «Новое русское слово». Георгій Олександрович спокусив Сергія Куліду пропозицією: писати для «НРС», і, що стало вирішальним, разом з ним та групою однодумців започаткувати новий часопис під назвою «Місце зустрічі змінити неможливо». Наперед скажемо, що із того задуму нічого не вийшло — на заваді став... брат Георгія Олександровича — Аркадій, що мешкав у Москві.
Але, як казав солдат Швейк, ще ніколи так не було, щоб якось не було... Пан Сергій писав и для згадуваного «Нового русского слова», і для «Вечернего Нью-Йорка», для «Київських новин», «Демократичної України» (чиїм кореспондентом був у США), його матеріали з’являлися і в «автентичній» американській пресі. Куліда зустрічався в той час і з американським президентом Біллом Клінтоном, ізраїльським прем’єром Шимоном Пересом (який здивував журналіста вигуком: «Добрий день!»), мером міста «Великого Яблука» Рудольфом Джуліані, колишнім вигнанцем-дисидентом із СРСР, а тепер міністром Ізраїлю Натаном Щаранським, голівудською «зіркою» Ерлом Джонсоном («Ігри патріотів», «Близька та реальна небезпека» тощо), автором бестселерів, «Володаркою упирів» Енн Райс, колишніми співвітчизниками — Нобелівським лауреатом, поетом Йосифом Бродським, співаком Михайлом Гулько, актором «Бубой Касторським, оригінальним куплетистом», генералом КДБ Олегом Калугіним та багатьма іншими.
І знову усталене життя змінилося. Якось Сергієві зателефонував невідомий і, назвавшись Павлом Гусєвим, запропонував перейти на роботу до нього в газету. Заінтригований і здивований журналіст запитав: «А ви, власне, хто?» — «Я?.. Я — власник газети «Московский комсомолец»...
Так Сергій Куліда опинився в газеті «В Новом Свете», саме так називався «МК» в Америці, і яку місцеві газетярі між собою прозивали «На том свете»...
Праця у «ВНС» додала чималого досвіду. Отож наприкінці 1990-х Сергій, накопивши коштів, вирішив реалізувати свою давню мрію — видання історичного часопису під назвою «Досьє таємних служб». Тим паче, що ще у 1989 році разом із письменником Михайлом Канюкою та знаним київським журналістом Микитою Василенком він брав участь у виданні першого в Україні незалежного видання — газети «Хто винен», яка друкувала на своїх шпальтах сенсаційні на той час історії із минулого Радянського Союзу.
«Досьє» почало виходити одночасно у двох країнах — у Києві та Нью-Йорку. Але сталося неймовірне... 11 вересня 2001 року прямо на очах журналіста два пасажирські «Боїнги» врізалися у вежі Всесвітнього торговельного центру. Разом із скоєним терактом, в силу різних причин, впала і фінансова спроможність видавців часопису. І тоді Сергій Куліда, який і без того частіше бував у Києві, ніж в Америці, вирішує повернутися ближче до рідної домівки. І їде на запрошення приятеля... до Санкт-Петербурга. Де поновлює видання свого часопису. Але в Росії журналіст протримався недовго. Далося взнаки якесь шовіністичне, навіть на побутовому рівні, ставлення російських колег, зомбованих власною «імперською» пресою, до усього українського. Навіть на дружніх посиденьках в редакції можна було почути щось «гадісне».
У 2003 році Сергій Куліда, зробивши «подорож навколо світу за десять років», повернувся на Батьківщину. Зняв квартиру в тоді ще селищі Буча, що під Києвом, і пішов працювати в газету, яка спеціалізувалася на медичній тематиці.
«Де наша не пропадала»?
Що вражає: людина, яка мала, без перебільшення, міжнародний досвід журналістики, нікого не зацікавила. Що ще раз доводить: немає пророка у власній Вітчизні...
А через рік відбулася «доленосна» зустріч із Бучанським селищним головою Анатолієм Федоруком, який і запросив очолити місцеву газету. Почухавши потилицю, Сергій дав згоду... А чому б і ні?.. Тим паче, що голова був (і до сьогодні є) натхненним будівничим Бучі.
Починав із «стабілізації» творчого колективу. На зароблені від реклами гроші зробили «євроремонт» у приміщенні, придбали меблі, із допомогою влади — необхідну техніку. А в 2007-му селище Буча, надзусиллями Анатолія Федорука, набуло статусу обласного міста. І тепер уже в ранзі головного редактора міської газети Сергій Куліда разом із подвижницьким колективом створює «журналістський продукт». Чи не найкращий в Київській області...
На запитання: «Як почувається у ранзі провінційного журналіста?», Сергій Володимирович посміхається: «Провінційності» у журналістському ремеслі не існує. Є самоповага та відчуття потрібності людям. І якщо газету читають, з нетерпінням чекають на її вихід («А що там пишуть цього разу?»), то це рівень майстерності, компетентності журналіста, його високий професіоналізм. А ще «провінційність», про яку ви питаєте, дуже часто проявляє себе у «столичних» журналістів, які відрізняються, скажімо, від наших, лише пихою, а самі не спроможні зв’язати і двох речень. Для прикладу подивіться хоча б репортажі у «виконанні» «молодих дарувань» з деяких центральних телеканалів. А в «малій пресі» працюють, повторюся, справжні подвижники і патріоти, які за смішні гроші творять літопис рідного краю... І тому хотілося, щоб «верховна влада» уважніше придивилася до нашої, часом нелегкої, праці.
Яків ЧЕРНЕНКО.
Фото надано С. КУЛІДОЮ.
