Чи можливе сьогодні відродження села? В Бобриковому на Луганщині стверджують: «Так!» Але за умов, що держава допоможе.

Два погляди: оптимістичний і песимістичний

Село Бобрикове Антрацитівського району розташоване на самому сході області, й населення цим дуже пишається. Бобриківці стверджують, що сонце України починає сходити саме на їхній землі і, мовляв, ця обставина надає населеному пункту певного статусу.

За радянських часів у Бобриковому працювало одне з найпотужніших колективних сільських господарств області. Люди тут жили заможно, дружньо, про що згадують і досі.

— У кожному селі, — розповідають, — у нас були школа, дитячий садочок, магазини, клуби. А зараз що? Молодь поїхала до міста, бо в селі немає роботи, дитсадочки та школи позакривали, а дітей нікому народжувати...

— Зате сьогодні у вас є земля, кожен із вас — господар, — само по собі вирвалося зауваження.

— Так, земля є, — погоджуються старожили, — тільки обробляти її нікому.

Голова Бобриківської сільради Наталія Чуприна такий песимізм не поділяє:

— Проблеми у селі є, але не все так безнадійно. Звичайно, коли ліквідували колгоспи, у нас тут була повна розруха, як, власне, і в усій країні. Землю поміж людей розділили, а вони не знали, що з нею робити. Хтось взявся за фермерство, прийнявши від односельців їхні паї, але виявився не готовим господарювати. Не витримав умов і конкуренції. У результаті на п’ять сіл у нас, по суті, залишилась одна агрофірма Миколи Кисельчука. Частина з 1142 людей, що мають паї, віддали їх Кисельчуку, а 700 селян вирішили обробляти землю самі, й більшість непогано з цим справляється. Я вам скажу так: хто хоче і може працювати, у того і результати хороші.

— Я б так не казала... У Вишневому збереглися тваринницькі приміщення колишнього колгоспу, і ми вже знайшли підприємця, який зацікавився цими будовами, хоче їх відремонтувати і відкрити ферму. Сільрада вже уклала з ним угоду про соціальне партнерство, отже, чекаємо весни, коли почнуться роботи з відновлення комплексу.

Можна сказати, що для Вишневого це буде значущою подією, оскільки з’явиться багато робочих місць, і люди, є така надія, повернуться додому. Сьогодні, на жаль, тут стоїть багато покинутих будинків. А село ж таке гарне, мальовниче, така чудова тут екологія! Словом, природа все зробила для того, щоб жити і насолоджуватись. Але роботи немає — і всі їдуть ковтати отруєне повітря обласного центру. Така ж картина і у Новокраснівці. Тваринницькі приміщення тут збереглися, але відновити їх нікому. А ось у Єгорівці — жодної покинутої оселі, і майже у кожному дворі стоять або трактор, або машина. У сільраді кажуть, що в Єгорівці живуть найзаможніші люди, бо всі вони досить підприємливі. Утримують, як правило, до 10 і більше корів, обробляють свою землю, намагаються відтворити соціальну сферу. Тут є і клуб, і ФАП, і магазин працює. До речі, нещодавно у селі народилося шестеро дітей, а це добрий показник.

— Сподіваюся, що Новокраснівка згодом теж відтвориться, — оптимістично зауважує Наталія Чуприна. — Недавно сюди переїхали з міста дві сім’ї. Будинки тут недорогі — всього 10—12 тисяч гривень, людям по кишені. У сільраді достатньо землі, отже, ми готові виділити її кожному, хто хоче на ній працювати. Всього торік у село повернулося 15 чоловік. Правда, частина з них пенсійного віку, але ми все одно раді. Дивись, за батьками і діти приїдуть.

«Я б залишився в селі, але...»

До речі, будинки на території Бобриківської сільради купують, а ось нового житла не будують. За минулий рік, наприклад, жодного нового помешкання не з’явилось. Зате бобриківці придбали 10 машин, чотири трактори і один комбайн, а це дуже хороший показник. У тих же 80-х роках, за якими сумує старше покоління, таких грошей у людей не було. У колгоспі вони отримували копійки, а домашнє господарство достатньо не розвивалось, чи не дозволялось через один із принципів комуністичного суспільства — усі повинні були рівними. Сьогодні з цим проблем немає. Були б руки роботящі та бажання трудитись. Існують інші проблеми: куди, як збути сільськогосподарську продукцію? Наприклад, молоко. У позаминулому році на території сільради почали створювати кооператив, який би приймав молоко від населення. Все йшло непогано, але після того, як у країні змінилася влада, державне сприяння припинилось. Сьогодні бобриківці мріють, щоб їм допомогли хоча б у придбанні молоковозки та охолоджувача. А ще знайти порозуміння з луганськими переробниками молочної продукції. Поки що молоко вдається збути сусіднім областям, хоча Луганщині своєї «молочки» не вистачає.

— Уявіть собі, всього наше населення тримає понад 500 корів — каже голова сільради. — Причому люди не утримують малопродуктивних тварин, а таких, що дають по 4—5 тис. кг молока на рік. Дехто тримає до 20 корів. Куди дівати молоко? Наші селяни їдуть продавати його до шахтарських міст. А якби продукцію забирали луганські молокозаводи, вони б тримали великі стада, розвивали своє господарство і дітей до цього б залучали.

Бобриківська сільрада, до речі, дотаційна. І вона не виняток у Антрацитівському районі. Дотаційними тут вважаються 80% усіх сільських територій. А все через дуже низьку податкову базу. У Бобриковому, зокрема, крім агрофірми «Схід», інших великих господарств немає. Покладаються надії на золотопромислове підприємство, яке тут недавно створене. (Так, в землі Бобрикового є золото. Але це окрема тема.) Однак виробничий процес на ТОВ «Донецький кряж» поки що віднесено в бік «найближчої перспективи». Хоча підприємство, як може, сьогодні допомагає підтримувати соціальну сферу села. Дірки у бюджеті вдається залатати, дякуючи співпраці з Програмою розвитку ООН (ПРООН). Вже реалізовано три спільних проекти. Зокрема, в усіх п’яти селах провели освітлення вулиць, а сьогодні розглядається програма «зеленого туризму».

— Якби не міжнародні програми, — констатує голова сільради, — у нас взагалі б нічого не було. Держава, на жаль, не сприяє відродженню села. У всякому випадку, значущої допомоги ми не бачимо. А зробити треба багато, причому не зволікати. Насамперед слід створювати робочі місця, щоб люди не покидали домівку у пошуках кращої долі. Уявіть собі, що колись наше КСП «Росія» утримувало 7,5 тис. голів корів, і скільки людей мали роботу. А сьогодні немає жодної тваринницької ферми. Щоб люди повернулись у село, треба створити для них соціальні умови. Газ, наприклад, ми провели, а ось на ремонт доріг грошей немає. Щороку просимо кошти у нашого районного керівництва і щоразу чуємо у відповідь: грошей немає, зачекайте. Бідний бюджет сільради, але ми намагаємось знайти кошти, щоб підтримати свою інфраструктуру. Є у нас чудова амбулаторія, в якій є сучасне медичне обладнання. За європейськими стандартами відремонтували Бобриківський клуб, школу, дитсадок. Є у нас і чудовий торгівельний центр. Ось тільки роботи для людей немає.

Ще одна важлива умова — це створення в рідній області дієвого ринку сільськогосподарської продукції. Поки що зерно та соняшник бобриківці здають підприємцям Харківської та Донецької областей. Причому пшениця у бобриківців хороша: по 40 і більше центнерів з гектара дає. Сусіди і ціну їй дають непогану. А от порозуміння з луганськими переробниками сільгосппродукції немає. Прикро.

— Село має перспективу, і все буде добре... — ставить крапку у нашій розмові Наталія Чуприна. — Якщо держава повернеться до нас обличчям.

Луганська область.

На знімку: у сільській амбулаторії.

Фото автора.