Як новомиргородці зробили собі спільний подарунок
Новомиргород — невелике, але багате славною історією містечко на Кіровоградщині — відсвяткував 270-ту річницю свого заснування. До цієї дати місцева громада зробила собі подарунок — урочисто відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку. Він постав не звичним літнім чоловіком із зажурою на чолі. Новомиргородський Тарас — молодий, у нього багато надій і сподівань. А в руках палітра і «Кобзар».
Наше місто, яке навпіл розділяє річка Велика Вись, є одним цілим. А в часи Шевченка по обидва боки Висі було два різних міста — Новомиргород і Гуляйполе (пізніше перейменоване в Златопіль). Ось як напише поет у біографічній повісті «Наймичка»: «Во времена самой нежной моей юности (мне было тогда 13 лет) я чумаковал... с покойником отцом. Выезжали мы из Гуляйполя. Я сидел на возе и смотрел не на Новомиргород, лежащий в долине над Тикичем, а на степь, лежащую за Тикичем».
Ця цитата давала право новомиргородцям (гуляйпільцям-златопільцям) ще у радянські часи подавати клопотання про встановлення тут пам’ятника.
Та не все так просто. Про перипетії, пов’язані з цією справою, повідав Степан Демидович Кожем’якін — наш земляк, особистість легендарна. Через любов свою до України пройшов «Сибирь неисходимую», а після відсидки в сталінських таборах як інженер-мостобудівник залишив по собі чимало мостів і місточків та добру пам’ять серед сучасників і нащадків.
Ось кілька цитат зі спогадів Степана Кожем’якіна (за книгою Юрія Колісника «Планида Степана Кожум’яки» — пан Юрій вважає, що прізвище нашого земляка зросійщене й має бути українізованим. — Авт.): «...Головний інженер ШЕД (шляхово-експлуатаційної дільниці) - 722, що дислокована в містечку Новомиргороді на Кіровоградщині, Степан Кожум’яка, проїжджаючи у службових справах через Шполу, помітив, що монумента (Шевченкові. — Авт.) на площі нема і запитав..., де він дівся. Йому сказали, що його знято і завезено в міську раду, а на те місце буде встановлено другого спомника (пам’ятника. — Авт.).
Повернувшись з відрядження, Степан Кожум’яка розповів цю історію своїм робітникам. Тут виникла думка: а що як взяти цього спомника і встановити в Новомиргороді!..»
...Голова Новомиргородського райвиконкому Григорій Гуліда радо підтримав цю ініціативу. Звернулися до голови міської ради містечка Шполи, щоб він віддав спомника Новомиргороду...
...Коли звернулися знову до голови райвиконкому Григорія Гуліди, то він із сумом повідомив, що райком КПУ не погоджується, перший секретар райкому КПУ Захар Присяжний не дав згоди...
...Спомник лишався стояти в гаражі виробничого двору ШЕД-722. Інженер шляхової дільниці вирішив установити його на своїй садибі, в квітнику. Робітники обіцяли допомогти йому. Але начальник міліції району Коган, дізнавшись про такий намір, порадив Кожум’яці не робити цього, бо буде мати великі неприємності.
Через деякий час Міністерство культури УРСР надіслало розпорядження музею Тараса Шевченка в Каневі забрати спомник поету із Новомиргорода.
З канівського музею приїхав представник з робітниками і забрали скульптуру. Представник музею невпевнено твердив, що скульптуру Т. Г. Шевченка буде встановлено в якомусь селі неподалік від Канева. Мандата на право реквізувати спомник ніхто не бачив — ніхто нічого подібного не пред’являв.
Так і скінчилася справа.
Спомника Т. Г. Шевченку в Новомиргороді до цього дня немає...
Отаке трапляється на нашій славній Україні...»
м. Новомиргород, 1978 р. С. Д. Кожем’якін»
Степан Демидович багато зробив для популяризації творчості Кобзаря. Доки дозволяло здоров’я, з молодшими товаришами у березневі дні їздив за 12 кілометрів до черкаської Лип’янки з віночком до пам’ятника Шевченкові (ближче не було!), надсилав за раз по 200 листівок з вітаннями друзям і знайомим у всі куточки СРСР, купував «Кобзарі» і дарував робітникам своєї організації.
Але здійснення мрії — щоб рідне місто, де він прожив до 1989 року, мало пам’ятника Шевченкові — Степан Демидович не дочекався...
Справді, виходило якось дивно. Мав Новомиргород пам’ятники Олександру ІІ, Сталіну, Леніну (останній і нині на центральному майдані), є постамент з танком «ІС-3», є пам’ятники жертвам Голодомору, чорнобильцям, інтернаціоналістам, декабристові Оболенському, а Шевченкові — немає.
...Починаючи з 2002 року, ця думка то виринала, то потопала в пресі, серед місцевої інтелігенції. Лише у 2006 році місцеві «просвітяни» на чолі з головою районного літоб’єднання «Вись» Миколою Суржком та журналісти районної телестудії (вона була ще й видавцем районної газети «Новомиргородщина») розпочали акцію «На спомник Кобзареві. Ми — за!»
Першими на спеціальний рахунок у банку перерахували гроші жителі міста, пенсіонери, колишні вчителі Микола Суржок, Любов Колісник, Федір Лабунський, подружжя Микола та Олена Барченкови, колишня працівниця консервного заводу Зінаїда Хлиніна, телестудійники-газетярі.
І пішло! Відгукнулися вчителі та учні трьох міських шкіл, потім — сільських, Златопільської гімназії, пенсіонери, безробітні. Останні здали по 25-50 копійок, працівники райдержадміністрації — по 5 гривень, народний депутат Едуард Зейналов — 5 тисяч гривень, представники Компартії і ВО «Свобода» — по 1000 гривень, пенсіонери — по 10, 20, 50 гривень.
Щономера «Новомиргородщина» (у місті дві газети з такою назвою — офіційна і незалежна) на першій шпальті протягом чотирьох років публікувала списки благодійників і розпочала своєрідні громадські слухання на тему: де і якому стояти Шевченкові у Новомиргороді?
Оргкомітет — міський голова Яків Немировський, Микола Суржок, голова районної громадської організації «Відродження» Віра Семенюк та Володимир Пісковий після схвалення ескізів пам’ятника, запропонованого черкаським скульптором Владиславом Димйоном, бували в його майстерні.
— Це буде гарний витвір, — обіцяв черкащанин. — Такого Шевченка немає ніде у світі!
Так і вийшло. На нас дивився, ніби з відомого автопортрета, юний Шевченко. Він — у русі. Погляд, звернений у майбутнє. Тут і символи — крило для польоту, кетяги калини. І навіть є маршрут: з Моринців до Єлисаветграда.
Не вистачало постамента. Допоміг місцевий підприємець, директор фірми «Будсервіс-А» Віктор Панченко — майже 18-тонна сіра гранітна брила стала і фундаментом, і п’єдесталом водночас. Віктор Валентинович посприяв, аби брила була перевезена й встановлена у скверику поблизу міськради.
Та раптом виникла нова «дискусія». Група товаришів розгорнула кампанію в офіційній «Новомиргородщині» проти встановлення пам’ятника в північній частині міста. Мовляв, Шевченко має постати в центрі Новомиргорода, а не на околиці (?). Навіть збір підписів розпочали. Але на тому все і завершилося...
Розповідає міський голова Яків Немировський:
— Наші фахівці розробили план скверу, подбали про благоустрій, освітлення. Я такого ентузіазму давно не бачив. Понад дві тисячі жителів району проголосували своєю гривнею за пам’ятник Кобзареві. Зауважте, ця ідея об’єднала і лівих, і правих, у тому числі й народних депутатів. За кошти «нашоукраїнця» Едуарда Зейналова виконано роботи з підготовки та обробки постаменту, депутат Верховної Ради від Компартії Вікторія Дем’янчук профінансувала гранітну табличку, де вигравійовано Шевченкові слова:
«Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою».
Отак, без лукавости, всі разом — громадськість, влада, бізнес — «просто йшли» до першої за останні роки серйозної справи в місті, пов’язаної не з нищенням, а з творенням. Це знакова перемога, що вже надихнула «просвітян» та інші громадські організації на збір коштів для реставрації славетної Златопільської гімназії.
Не обійшлося й без ложки дьогтю. Якийсь негідник уночі, напередодні відкриття пам’ятника, обкидав його яйцями. Обуренню новомиргородців не було меж!.. Наступного дня вони прийшли на урочисту подію, що переросла у справжній тріумф любові до України, до Тараса. Люди декламували його вірші, разом із гуртом «Гуляйполе» міського будинку культури проспівали «Заповіт». Настоятель Свято-Миколаївського храму отець Віктор освятив пам’ятник, а міський голова Яків Немировський вручив грамоти та цінні подарунки активістам, серед яких приємно назвати лікаря Андрія Матушека, дільничного інспектора міліції Вадима Бестаченка, вчительку Ольгу Лопанчук, енергетика Миколу Бондаренка, музиканта Валентина Снісаренка та багатьох інших шанованих наших земляків.
Отак через три з лишком десятиліття збулася мрія Степана Кожем’якіна, якого вже одинадцять років немає разом з нами. Отакий спільний подарунок зробили собі новомиргородці до 270-річчя рідного міста.
Кіровоградська область.
