Про Державний Гімн України

Як відомо, гімн кожної держави є одним із головних її символів, одна із цеглинок, з яких складається держава. Він у словах і музиці розкриває зміст держави, її суть і устремління. Це фактично своєрідна програма, ідеологія та цілі нації. Це код держави, її візитна картка. Майже кожне суспільство через гімн намагається передати свої пріоритети в політиці. Наприклад, в авторитарній державі прославляються її вожді та провідна політична сила. Підтвердженням тому є гімн Радянського Союзу. Гімн націоналістичної держави підкреслює особливу зверхність своєї нації над іншими. Прикладом може слугувати гімн фашистської Німеччини. В монархічних державах люди просять Бога про те, щоб він беріг їх царя, короля тощо. Думаю, гімн «Боже, царя храни» ще не всі забули.

Окремі народи в ранг гімну возвели пісню, з якою вони йшли на злам ненависного їм владного режиму. Наприклад, Марсельєза у Франції.

Кожний гімн повинен відповідати вимогам часу та обставинам, в яких живе той чи інший народ. Не можна співати про те, щоб Господь беріг царя чи короля, якщо їх немає. Але й не можна без кінця намагатися змінювати герб, гімн та прапор услід за еволюцією обставин життя. Символи мають бути довготривалими, з якими жили діди й прадіди, а тому більшість народів, з урахуванням своєї історії, своїх традицій та ментальності, намагаються створити такі гімни, які підходять для будь-яких часів, владних утворень та обставин життя.

Гімн покликаний об’єднувати націю. В ньому мають бути слова, які зачіпають душу кожного окремо й усього народу разом. Він повинен спонукати поважати людину, її права та основні свободи.

Гімн держави має бути оригінальним національним продуктом. Він не повинен мати ніяких запозичень, чогось чужого, не притаманного її національному колориту, історії, ментальності.

На жаль, гімн України важко назвати оригінальним. Достатньо прочитати «Ще не вмерла Чорногора», «Ще Польща не згинула», «Ще Угорщина не вмерла», щоб переконатись у тому, що він написаний під впливом цих творів.

Гімн України має і багато інших вад. Як стверджують спеціалісти, наш гімн, відповідно до музичних правил, практично не може заспівати пересічний українець, оскільки не може взяти надто високі ноти. Тому народ його й не співає, бо не в змозі легко та розкуто це зробити.

Значна частина України не сприймає чинний гімн із політичних міркувань. Я не зустрічав жодної поміркованої людини, яка б у приватній розмові схвально говорила про наш гімн. У кращому разі, думка є стриманою, й особливо люди єдині в неприємному сприйнятті його перших слів...

За визначенням, гімн — це урочиста пісня програмного характеру. Мимоволі замислюємося: а яку ж програму нашої держави реалізує гімн? «Ще не вмерла...». Які виникають асоціації, коли ми чуємо першу фразу? На наш погляд, ці слова в сполученні з мінорною мелодією створюють суміш відчуття суму та пригніченості!

Майже щодня, транслюючи перебіг певних офіційних заходів, нам урочисто повідомляють, що вона ще не вмерла, ще жива, ще існує, ще дихає.

Але люди кажуть, що радості від того ніхто не відчуває, бо ніхто й ніколи не повідомляє про молоду, повну сил і здоров’я, успішну і щасливу особу словами, що вона чи її якості ще не вмерли. Це можуть говорити лише не надто освічені й виховані люди щодо особи старої, немічної, безнадійно хворої. Асоціювати країну, в якій ти живеш, з такою віртуальною особою не хочеться. Тим паче співати про її віддалену чи станом на сьогодні поки що недоконану смерть.

Слова про те, що Україна ще не вмерла, або про те, що певні її якості поки що живі, не відповідають вимогам часу в плані реалізації програми державотворення. Це можна було б, і то з певною натяжкою, казати лише тоді, коли Україна була територіально пошматована, коли вона була поневолена й обездолена. Такі слова, за названих обставин, кликали б до боротьби, до реанімації України як акту разової дії. Сьогодні ж, коли Україна дев’ятнадцять років є незалежною державою, коли всі її землі об’єднані, а на їх відторгнення немає реального посягання, системно наголошувати на урочистому рівні, що вона ще не вмерла, просто нерозумно!

Раніше співали про те, що Україна ще не вмерла. Але потім збагнули, що це дурниця, і почали співати, що ще не вмерла України і слава, і воля. Але що таке слава України? В чому вона полягає?

Давайте розкриємо енциклопедію світової історії війн. На жаль, ми не знайдемо там жодної згадки про те, що Україна отримала якусь відому у світі славетну перемогу у війнах, окрім окремих епізодів визвольних баталій. Україна не мала ні цезарів, ні македонських, ні велінгтонів, ні вашингтонів, ні суворових, ні кутузових. Єдиний, кого з великою натяжкою можна поставити з ними в ряд, — це Хмельницький. Але результат його перемог дуже сумний. Руїна XVІІ століття в Україні почалася саме завдяки його діям. Ця руїна відкинула Україну на багато століть назад. Україна не відкривала америк, австралій та антарктид. Вона не відкривала морських та космічних шляхів, ніколи не мала особливих підйомів в економіці та культурі. Україна, на жаль, ніколи не була багатою (заможною), успішною та авторитетною. За основними показниками нині займає одне з останніх місць серед країн світу і лише мріє про те, щоб увійти у двадцятку найвпливовіших країн. У світі про Україну мало хто знає. Школярі в європах і америках інколи шукають її в Африці та Азії. Навіть не всі президенти країн світу знають, де вона знаходиться. Про яку ж славу тоді йдеться?

Ми співаємо про те, що ще не вмерла не тільки слава України, а й воля. Так, воля до свободи не зникне, поки триватиме життя. Наші люди впродовж віків, кожний розуміючи волю по-своєму, боролися за неї. Але біда нашого народу полягала в тому, що, здобувши так тяжко волю, він не вмів ніколи нею розпорядитись. Характеризуючи наш народ, саме про це кажуть мудреці впродовж багатьох століть.

До речі, якщо глибоко проаналізувати, то волі Україна, в сучасному розумінні, ніколи й не мала. Вона славна вольницею, яка історичною пам’яттю сьогодні проявляється в ігноруванні закону, анархізмі, небажанні підкорятися обраним керівникам, відсутності елементарного порядку, а, відтак, просто є базовими складовими суспільного хаосу. Тому вважати вольницю позитивним явищем та прославляти її в піснях і державному гімні надто спрощено й небезпечно.

Слова гімну про те, що «ще нам, браття молодії, усміхнеться доля», доречно було б співати тоді, коли не було української державності, коли ці слова сприймались, як мрія про неї. Сьогодні ж ці слова за своїм змістом провокативні й асоціюються з обіцянками царства небесного, приходу «комунізму» чи чогось подібного. Крім того, чому доля має усміхнутись лише молодим? А немолодим що, годі уже на щось і сподіватися?! Навряд чи такі слова вселяють оптимізм та спонукають до позитивних емоцій.

Особливо шокуючими є слова гімну про те, що «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Тобто добре будемо жити тоді, коли «здохнуть» усі вороги України. Ой, довго доведеться чекати. Та й навряд чи можна дочекатись. Постає закономірне запитання, а хто ці воріженьки? На наш погляд, саме в цих словах розкривається одвічна логіка українця про те, що в його бідах винен хто завгодно, тільки не він сам. Свого часу ними були поляки, євреї, росіяни, татари, турки тощо. Але за останні двадцять років дедалі виразніше простежується, що коріння бід нашого народу, отих «воріженьок», треба шукати не у Варшаві, Москві чи Вашингтоні, а у себе вдома, «в святій та божій Україні», бо ніхто ззовні не спонукає до гризні та конфліктності в органах влади, зловживань та розкрадань, дачі та отримання хабарів, тотальної корупції в усіх державних структурах, бездіяльності щодо наведення елементарного порядку в країні.

Саме свої «воріженьки» не бажають бути законослухняними та виконувати норми і правила, саме вони «загаджували» ліси і річки, поля й повітря, перетворювали Україну на небезпечну для життя зону, саме вони довели країну «до ручки». Але чи можна вимагати їх фізичного знищення і на рівні символу ставити це однією із програмних цілей держави? На наш погляд, заклик до знищення «воріженьок» протизаконний, бо за законами України навіть найжахливіший маніяк-вбивця має право на життя у довічному ув’язненні. Бажання, щоб згинули всі наші «воріженьки» всередині, чи поза кордоном України, суперечить елементарній людській та християнській моралі. Бажати смерті іншій людині великий гріх, а ми піднесли ці слова до рангу державного гімну і співаємо про це, приклавши руку до серця!

За Конституцією, Україна миролюбна держава, яка не бажає нікому зла.

Але державний гімн, в якому висловлюється бажання, щоб загинули всі віртуальні вороги України, вносить певний сумнів у правдивість конституційних норм, він фактично пропагує агресивні настрої й тому істотно шкодить іміджу України.

У XІX столітті, коли писався вірш «Ще не вмерла Україна», під словами «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» малося на меті мати свою незалежну державу, бути господарем у своєму домі. Але сьогодні, після отримання незалежності, ці слова сприймаються зовсім інакше. Під пануванням вбачається домінування, зверхність. А оскільки всі не можуть панувати, то ці слова простими людьми сприймаються як важка праця народу на створення благ для «обраних». Слід пам’ятати, що історично панування у нашій свідомості нерозривно пов’язано з панами та кріпаками. Це небезпечні асоціації, адже вони пропагують нерівність, зверхність одних і меншовартість інших. До чого призводить розкол суспільства за такими ознаками, Україна уже знає з минулого й окремих тенденцій сьогодення.

Пісня, в якій за невеликої кількості слів тричі згадується смерть, зокрема: «вмерла», «згинуть», «душу й тіло ми положим», мало схожа на гімн, на оду життю, успіху та процвітанню, а нагадує скоріше ознаки панахиди. Це скоріше реквієм, тобто поминальна пісня. Вона за своїм змістом, духом фактично є сумом за гіперболізованим минулим, за тим, що пройшло, за козацькою сваволею. При цьому майбутнє вимальовується умовою «положити душу й тіло», та ще й якщо всі недруги згинуть... Сумна перспектива.

До речі, слова, що «ми положим душу й тіло», асоціюються зі словами відомої радянської пісні «Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за это». Протягом багатьох десятиліть народ сміявся з абсурдності цих слів, бо якщо «мы как один умрем», то хто ж буде здійснювати «власть советов» і кому вона буде потрібна?

Аналогічним є твердження про те, що ми «положим душу й тіло за нашу свободу». Якщо ми положим животи свої, то свобода буде уже не для нас, а для звірів і птахів у Дикому полі.

По-різному сприймаються слова, що ми «козацького роду». Думка про те, що ці слова будуть об’єднувати Україну, що вони мають консолідувати діяння нині живущих зі славними діяннями предків, надто наївна і провокативна. Справа в тому, що Україну населяють багато народів, які не мають ніякого відношення до козацтва. Окремі з них мають надто складні історичні асоціації від згадування про козацтво.

Навряд чи кому вдасться переконати кримських татар і взагалі населення Криму, що вони мають козацьке коріння і повинні гордитися ним. Важко переконати одеситів, цих напівболгар, напівгреків, напіврумун, напівєвреїв, напівросіян, напівукраїнців, що вони «козацького роду». Населення Буковини та Закарпаття в часи козацтва перебувало в складі країн, в яких не було навіть натяків на козаччину.

Треба знати, що лише у другій половині XVІІІ століття пуста або напівпуста південна, східна і частково центральна Україна, включаючи Черкащину і Кіровоградщину, заселена переселенцями з різних країн світу, в тому числі з Росії, Польщі, Німеччини, Сербії, Словенії тощо. А це був той час, коли залишилася тільки згадка про козацький рух.

Сьогодні слова про козацький рід можуть бути схвально сприйняті лише окремими українцями, та, хіба що, на Кубані, куди після ліквідації Запорозької Січі були переселені козаки з їхніми сім’ями, та липовани в Румунії.

Спитайте громадян України, освічених євреїв та поляків, предків яких тисячами вирізали козаки за часів Хмельниччини та Коліївщини, і ви отримаєте надто оригінальну відповідь щодо їх ставлення до «козацького роду». А щодо слів «і покажем...», то їх вони сприймають з великим острахом як погрозу.

Важко сподіватися на те, що козацькій славі радіють католики та уніати, особливо якщо згадують історію стосунків із православним козацтвом.

Отже, слова гімну про козацьку славу та те, що їх нащадки ще можуть щось «показати», для багатьох верств населення в Україні звучать провокативно і свідчать про те, що це гімн для дуже малого прошарку населення, а не всієї України.

Автор вірша «Ще не вмерла Україна» козаків бачив в образі благосного козака Мамая на лубочній картині. Але він зобов’язаний був бачити і зворотний бік цієї картини. А він не однозначний. Для того щоб збагнути суть козацтва в Україні, треба багато прочитати, але не легенд, не міфів, не казок, не пісень про козаченька, а історичну правду. На цей предмет треба читати історію Польщі, історію Росії, Туреччини, Кримського ханату, а також дослідження науково об’єктивних українців, особливо дисертаційні, в яких дисертант зобов’язаний відсіювати політичні плевели від пшениці. Треба вивчати історичні дослідження Савельєва, Гордєєва, Яворницького, Брайчевського та багатьох інших дослідників козацтва.

Для того, щоб збагнути суть козацтва в Україні, треба пізнати світову історію піратства й зрозуміти, що майже кожна країна світу, яка примикає до морів та океанів, у роки існування Запорозької Січі мала піратство, діяння якого мало чим відрізнялося від діянь наших козаків. Апологети козацтва повинні знати, що на острові Тортуга в Карибському басейні, в столиці піратів, були майже такі само порядки, як і в Запорозькій Січі. Був той само спосіб здійснення набігів і розподілу здобичі. Навіть оселедці на головах були такі самі. Тобто це було світове явище.

Різниця між Україною та іншими країнами полягає в тому, що там не героїзують, не поетизують піратство в гімнах. Росія, незважаючи на те, що донські, гребенські, кубанські, терські, яїцькі та інші козацькі формування багато зробили для становлення держави, не вписала їх у свій гімн, бо козацтво не однозначно сприймається як явище. Воно не завжди було позитивним, таким, яким можна гордитися.

Так, українське, зокрема запорозьке та реєстрове козацтво, чимало зробило для становлення української держави. Але разом із тим і негативу залишило по собі не менше.

Слід пам’ятати, що українське козацтво не завжди було єдине і не завжди спрямоване на позитив. Упродовж 250-літньої історії козацького руху у XVІ, XVІІ та XVІІІ століттях козацьких угрупувань було безліч. Кожен пан для захисту своїх володінь намагався мати саме своїх козаків. Час від часу на допомогу вони кликали кримських татар, а ті на свій лад плюндрували українські міста й села.

Дослідники нараховують за цей час близько трьохсот лише гетьманів усіляких мастей. Саме звідси росте вислів про те, що де два українці, там три гетьмани. Ці угрупування безкінечно воювали між собою за сфери впливу та здобич. У ході сутичок вони спалювали підконтрольні супротивнику міста й села, вирізали населення, інколи продавали його татарам.

Рядові козаки, або чернь, як їх називала старшина, це степові орли, котрі, як відомо, «не пашут и не сеют, но хлеб свой имеют». Вони кормилися в основному «здобиччю». А орел, коли хоче їсти, не переймається дилемою: хто перед ним — щур чи кролик?

Навіть сьогодні в Україні серед сотень козацьких організацій немає взаєморозуміння, адже майже кожен їхній козак бажає бачити себе якщо не гетьманом, то хоча б отаманом.

Козаки наймитували «допомогою» у війнах усім, хто платив за це гроші: полякам, московітам, шведам, туркам тощо. За гроші вони не гребували сприяти відвертим очевидним негідникам, зокрема Григорію Отрепьєву, «тушинському вору», «псковському вору» тощо. Навіть «необачний» Петро Конашевич-Сагайдачний за гроші «підсобляв» королевичу Владиславу «залізти» на Московський трон.

Як стверджує Михайло Брайчевський, протокозаки, так звані бродники, на чолі з отаманом Плоскинею, допомагали монголам у захваті Київської Русі.

Характерно, що в ході бойових дій, залежно від величини гонорару, козаки переходили на бік то одного, то другого супротивника, у зв’язку з чим завоювали стійке звання зрадників. І, навіть при укладанні договорів, завбачливо просили, щоб їх не називали зрадниками.

Тобто в багатьох випадках це були типові найманці, дикі гуси, як би їх сьогодні назвали.

Вивчаючи історію української козаччини, важко знайти постать, про яку однозначно можна було б сказати: «Так, це — гетьман!», тому що передусім дбав про Україну, а не про власний інтерес. Лівобережні й правобережні гетьмани безкінечно воювали між собою за сфери впливу і за близькість до царя чи короля. Але ж ці усобиці не відбувалися в пустелі. Вони топталися по своїй батьківщині та нищили на ній живих людей.

Юрій Хмельницький, син великого батька, неодноразово «відвойовував» Україну або полякам, або московітам. А Дорошенко взагалі дійшов висновку, що для України найкраще бути під Османською імперією, і таки віддав значну її частину на ряд років.

Як відомо, в ході Полтавських баталій частина запорозьких козаків діяла на боці Карла, інша — на боці Петра. При цьому історія одного з них називає загарбником, а другого — жорстоким тираном. Проте спільним у них була байдужість до інтересів України. Прочитайте щоденник Даніеля Крмана, словацького письменника, що йшов у обозі Карла, і ви дізнаєтесь, який вигляд мала Україна після її «захисту» карлами й петрами та їх сподвижниками — козаками.

То яких козаків ми героїзуємо, шановні громадяни України? Лівобережних чи правобережних? Тих, що були з Петром, чи тих, що з Карлом? Тих, на провокативні витівки яких Україну спустошували турки і татари? Чи тих, хто називав Катерину ІІ «мамою»?

Поетизувати всіх козаків без розбору не можна. Бо вони, як і всі люди на світі, були різними і діяли за обставинами. Як казав класик, «історія — це не Невський проспект».

Для розуміння тенденцій еволюції нашого суспільства варто поміркувати, а чи суттєво змінилася психологія українця від XVІІ ст.? Як упродовж років вплинули на неї різні чинники? Стверджувати однозначно складно. Проте, не варто й драматизувати. Крізь складні часи пройшли більшість сучасних держав. І від того, чи правильно і чесно розуміється власний історичний шлях, залежить вірність програмних засобів на майбутнє.

І насамкінець. На наш погляд, аналіз наведених аргументів дає підставу стверджувати, що Державний Гімн України недосконалий. Він зберігає в собі багато негативних якостей. Це бачать сьогодні як спеціалісти, так і звичайні громадяни. Але простою заміною окремих слів чи букв не вирішити проблему. Від нього слід відмовитися!

Враховуючи досвід інших держав, ми маємо стратегічно та швидко забезпечити перекодування одного із державних символів України, наблизити його до демократичних ідей та загальнолюдських цінностей. І преамбулою для такого програмного коду мають бути такі слова гімну, що формуватимуть у серці кожного небайдужого громадянина України психологічне, морально-етичне, позитивне, урочисто-піднесене сприйняття національного майбутнього держави.

На нашу думку, найкращим буде гімн, який давно із задоволенням співає український народ, а саме: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!». Бо цей гімн — ода життю, успіху, процвітанню, а не спогад про сумнівне минуле...