"Попри німецьке громадянство мої сини — українці"

В український парламент Тарас Чорновіл потрапив у 2000-му — через рік після трагічної загибелі свого батька — засновника Народного руху України, відомого журналіста та дисидента В’ячеслава Чорновола. Про спадковість характеру та ідеалів у родині революціонера — наша розмова з депутатом.

— Почну з того, що в дитинстві батька я бачив мало. Він же був і шістдесятником, і дисидентом, і політв’язнем. У роки мого дитинства він рідко бував на волі: весь у вирі подій, постійно задіяний у створенні підпільних національних і творчих об’єднань... Тому дитинство в мене було з таким дещо міфологізованим образом батька. Народився я у Львові, але жив під Києвом, у Вишгороді. Батько працював на Київській ГЕС. Тоді, під прикриттям комсомольської роботи, фактично і зароджувалося українське дисидентство. З маминих розповідей знаю і про свою «участь» у підпільній діяльності. Коли я ще був у пелюшках, наша родина вже пережила перші кадебістські обшуки. Шукали самвидав. Тільки-но грюкали у двері бараку, мама ховала батьківські рукописи, відцокані на друкарській машинці, у пелюшки і збиралася зі мною на прогулянку. Звісно, за пару годин частина аркушів поверталася вже «підмоченою». Їх сушили, такими жовтими вони й рушали у світ.

— Пам’ятаю, коли я вже трохи сп’явся на ноги, батько вичитував якусь статтю. Доки він переймався українським майбутнім, я примудрився собі кусок пальця відрізати розбитою пляшкою... Пам’ятаю, як його перший раз ув’язнили за ч. 2 ст. 187 «наклепи на радянський державний лад». Тоді це було найм’якіше покарання для політичних. Українців ще не відвозили в Мордовію, а відправляли до наших концтаборів на Вінниччині. Пригадую побачення з батьком. Видно, він сказав щось пов’язане з політикою, бо за мить до кімнати увірвався опер КДБ і побачення скінчилося. У пам’яті лишилась картинка, наче ілюстрація до твору Грінченка «Шкільна бібліотека»: коли здоровезний жандарм душить за горло революціонера-народника. Отакі мої ранні спогади. 

— Було інше. Мама виховувала мене на сприйнятті батька. Я чітко знав, що для мене існують певні табу. Коли всі мої однокласники вже спробували цигарки, мені й на думку не спадало, що я можу собі це дозволити. Логіка була така: от ти зараз закуриш, тебе спіймають, будуть чихвостити на зборах, а тоді кадебісти знущатимуться над батьком (мовляв, син у тебе — хуліган). Я уявляв, як йому це пережити в тюрмі. Діяло беззаперечно. Я навіть свій почерк і грамотність, які з молодших класів кульгали, почав виправляти, щоб батьку мною не дорікали.  

— Батько майже постійно був то на підпільній роботі, то у тюрмі — ми його майже й не бачили. В дитинстві я навіть уявлення не мав, що формально вони вже були розлучені...

— У мене троє синів. Кажуть: Чорноволи хоч і не ювеліри, але брак не гонять. Старші двоє, Максим і Богдан, — від першого шлюбу. Їм по 22 роки. Двійнята, але абсолютно різні. Один — класичний гуцул, копія свого діда Богдана по маминій лінії. Його, власне, й назвали на честь діда Богдана. Такий само розважливий, нікуди не квапиться, дуже принциповий. Другого назвали на честь мого діда — Максима Йосиповича. То цей — вилитий В’ячеслав Чорновіл. Той само темперамент, цілеспрямовані, але трохи незграбні рухи. Батько ж завжди був такий швидкісний: єдиний вид спорту, яким батько серйозно займався, — була спортивна ходьба.

— Так, з мамою, у Німеччині. Але бачимося часто, вони намагаються за найменшої нагоди приїхати в Україну. І я, коли буваю в Європі, їх провідую. Попри німецьке громадянство, і за характером, і за поведінкою мої хлопці — українці. Рідна мова для них — святе. І те, що для багатьох — формалізм: українська минувшина, поезія, націоналізм, — для них дуже важливі речі. В Україні ж відтоді, як з’явились «професійні» українці, стало навіть незручно розказувати, як ти зачитуєшся Стусом.

— Так, один — на економіста, а другий вивчає прикладну математику і комп’ютерні технології.

— Фактично з трьох років, виросли там. Вдома спілкуються тільки українською, але їхня мова трохи зашвидка для нас, іноді ковтають слова, бо ж живуть в іншомовному середовищі.

— Молодший — Маркіян, поки що — це викапаний я в дитинстві. Мої і принципи, і жорстка вимога поваги до себе, і впевненість, що з ним повинні рахуватись. Йому 12 років. Якраз перехідний вік, але мені здається, що він у нього почався ще з дитячого садка — з демонстрації, що він особистість і зневажати його ніхто не має права. У школі він не задоволений, що діти бігають, шумлять, вчитися не хочуть, на уроці через них вчительку не почути. А він вимагає порядку. Хоча іноді в хаті може й безлад влаштувати.

— Покарати Маркіяна — це себе покарати: стільки образ, дуття і зневажливих поглядів!.. Примусу він не терпить. Та це не стільки неслухняність, скільки принципова позиція. Йому не можна, як у нас прийнято, сказати: «Куди ти, дурню, поліз». Йому треба пояснити, що ці дії є... контрпродуктивними і не дають оточенню сприйняття, що ти розумний. Такі речі діють.

— Це не для нас, я б заснув з вудкою. Але у нас завжди були сімейні виїзди на природу. Я затятий турист. Хоча з того часу, як заліз у політику, розумію, що в Україні для мене відпочинку немає. Куди б не приїхав, одразу ж відпочинок перетворюється на безперервний прийом громадян. Колись, можливо, й відпочиватиму у Карпатах, а зараз сідаю у машину і їду туди, де є гори і море. Переважно — за кордон...