На Сумській вулиці Харкова городяни добре знають будинок № 52 — особняк кінця ХІХ ст. До 2008 р. тут містився протитуберкульозний диспансер. Побудований у псевдоготичному стилі, в 1910 р. він зазнав перебудови за проектом архітекторів І. Загоскіна та В. Кричевського — знаменитого майстра українського модерну і автора малого герба України. Харкі’вяни завжди любили цей будиночок. 1992 року його було включено до переліку пам’яток архітектури місцевого значення. Він і зараз повністю відповідає своєму статусу.

...До візиту президентів України і Росії будинок терміново побілили і підфарбували — негоже показувати високим гостям обшарпаність і занедбаність споруд центральної вулиці «першої столиці». Але долю цієї архітектурної памСятки майже вирішено новим господарем — ТОВ Регіональна компанія «Делла», яке  «замовило» його експертизу київському  «УкрНДІпроектреставрація». Фахівці навіть не поцікавилися історичною цінністю споруди та нинішнім її станом, але констатували втрату архітектурної автентичності, рекомендували будівлю вилучити з реєстру пам’яток і розібрати. Що їм обличчя і історія міста?

Будинок міцно стоїть, прикриваючи ознаки безпорадності й безгосподарності віттям лип. А ще болять йому і харків’янам свіжі рани від знятої без підстав і сорому меморіальної дошки. У серпневі дні 2009 р., коли Харків святкував річницю визволення, щезла дошка на честь лікаря Ксенії Іліаді, яка працювала в протитуберкульозному диспансері в 1930-60-і роки. Ця тендітна жінка через своїх хворих батьків залишилася в окупованому Харкові і продовжила працювати лікарем. Щодня стикаючись з горем людей, Ксенія Олександрівна рятувала мешканців Харкова. Вона видавала фіктивні довідки про відкриту форму туберкульозу молоді, яку очікувала відправка до Німеччини, лікувала хворих і знесилених городян, допомагала пораненим партизанам. Вона щоденно ризикувала власним життям. Життям і свободою лікарю завдячували майже сотня людей. Більшість із них після визволення Харкова стали до лав Червоної Армії.

Коли Ксенії Іліаді довелося відповідати за «співпрацю з окупантами», на її захист стали врятовані нею. Вони надсилали свідчення звідусіль! А вона, незвичайна людина, продовжувала працювати звичайним лікарем, а 1967 року отримала солдатську медаль «За відвагу».

У 2003 році вдячні харків’яни разом з громадянином Греції, колишнім харківським студентом Нікосом Богоніколосом, встановили меморіальну дошку Ксенії Іліаді.

Тепер, коли майже не залишилося врятованих нею, хто спитає в міської влади,  чому Харкову не потрібна пам’ять про таких людей? І чи впевнені вони, що серед тих, хто стукав у двері лікаря в розтерзаному місті, не було їхніх рідних?