Володимирові Юрійовичу ніколи: газетний день. І так — усі шістнадцять років, щопонеділка, середи й п’ятниці. Суть «газетного дня» можуть зрозуміти тільки газетярі. У цей день редактор сам собі не належить. Двері в його кабінет практично не зачиняються.
Живе у твердому режимі «дім-редакція—дім». А коли він пише вірші? Гарні, що хвилюють і душу, і серце, й розум? І взагалі, як живеться йому, російськомовному поетові з українським паспортом у рідній Україні, де російська класика в шкільних програмах тепер вважається закордонною літературою, а молоде покоління практично не знає Пушкіна?
Володимир Пучков на ці запитання відповідає в кінці робочого дня.
Показуючи призову пушкінську статуетку, мій співрозмовник розповідає про осінню поїздку до Одеси, де відбувався турнір поетів, і про те, навіщо потрібні поетичні фестивалі й турніри. Всеукраїнський фестиваль російської поезії й культури «Пушкинская осень в Одессе» організований поетом і меценатом, що проживає в Британії, Олегом Борушком у рамках його проекту «Пушкин в Британии». У цьому фестивалі претенденти (а їх у заочному першому турі, проведеному в Інтернеті, набралося до двохсот) повинні були запропонувати свої кращі здобутки й написати вірші на вільну тему з обов’язковим використанням заданих пушкінських рядків — «Украйна глухо волновалась» (з поеми «Полтава») і «В году недель пять-шесть Одесса» (з «Путешествия Онегина»). За підсумками першого туру було відібрано 15 фіналістів.
— Володимире Юрійовичу, турніри — для молодих, їм сам Бог велить доводити своє право на існування в літературі. А вам це навіщо? Ви давно вже увінчані різними літературними регаліями, ваші вірші увійшли до антологій...
— По-перше, мені цікаво, що і як пишуть молоді. І я був радий познайомитися з яскравими поетами нової хвилі. Наприклад, Євгенія Красноярова, Ольга Єршова, Олена Тищенко з Одеси, кияни Оксана Боровець, Євгенія Більченко, Юрій Крижанівський, Людмила Гонтарєва з Краснодона, Дмитро Авер’янов із Севастополя. Що стосується участі в турнірі... В поезії не можна спочивати на лаврах. Майстерність треба підтверджувати. Поезія — не спорт. Але й Маяковський, Блок, Єсенін не вважали для себе за сором брати участь у публічних двобоях поетів.
— Кажуть, рукою поета керує Бог. Але коли? Вранці, увечері, вночі?
Володимир Пучков посміхається:
— Тільки увечері. І то не завжди. Раніше вдавалося частіше. Я в житті жодного дня не був «вільним художником». Завжди на газетній службі, при обов’язках. Після інституту викладав у школі, потім — комсомол, а далі — в обласній «молодіжці», «Южной правде», «Вечернем Николаеве»... Без щоденної редакційної суєти життя не уявляю, хоча поєднувати посаду редактора й поета-лірика — непросто. Адже журналістика й поезія — різні, а багато в чому далекі одна від одної стихії. Як вдається сполучати їх, сам не знаю.
Мені завжди добре писалося на Кінбурнській косі, на стику моря й лиману. Взагалі люблю наш Причорноморський край з його лиманами, виноградниками, руїнами античної Ольвії й рибацьким духом — все узбережжя від Миколаєва до Очакова. Ця земля неймовірно своєрідна, для поетичного освоєння невичерпна.
А ще відмінно писалося, коли ми з дружиною — журналісткою Катериною і донькою Анею тулилися в «гостинці». Коли мої жінки вкладалися спати, я усамітнювався в кухоньці... Боже, як тоді писалося! Потім переїхали в нову квартиру, з’явився робочий кабінет. Але якби кабінети надихали поетів! На жаль, натхнення не з’являється на замовлення. Чому й навіщо пишуться вірші? Йосип Бродський якось сказав, що поезія — це найбільш сконцентроване втілення людського досвіду. Тому люди читають і читатимуть поезію.
«Російськомовному» таланту Володимира Пучкова не надто комфортно в культурних реаліях сучасної України. Поет відчуває й болісно переживає відчуженість деяких українських колег, котрі ще вчора браталися, вірші яких він охоче перекладав російською. Доводиться миритися з несправедливим замовчуванням, а часом і ворожістю: мовляв, час визначитися, з ким ти — з Україною чи як? При цьому багато хто вже не пам’ятає, що саме «російськомовний» Володимир Пучков був одним із творців і редактором першої в регіоні україномовної газети «Щотижня», яка благополучно виходить досі.
А в 2008 році в миколаївському видавництві Ірини Гудим побачив світ унікальний збірник «Два берега» — талановито виконаний творчий дует взаємних перекладів двох літературних побратимів: російського поета Володимира Пучкова і українського — Дмитра Креміня. У збірнику (про нього вже писав «Голос України») органічно переплелися причорноморська географія, ностальгійний пошук «степової Еллади» і гармонії людського буття. Коли політики в корисливих цілях давлять на чуйні «мовні клавіші», поети Кремінь і Пучков пропонують конструктивний підхід до мовної проблеми, даючи можливість насолодитися поезією на вибір — те саме надбання в українському, російському й англійському варіантах. Якщо у віршах є часточка серця, а думкою править любов — політичні атрибути й умовності недоречні. Це всього лишень бутафорія.
Книгу «Два берега» було успішно представлено в Миколаєві й у Москві — в Бібліотеці української літератури, у Солженіцинському центрі «Русское зарубежье». А в офіціозному Києві цей оригінальний проект інтересу чомусь не викликав.
— Нам, як і зазвичай, нагадують: визначайтеся, які ви поети, — українські чи російські. Якщо російські — ви нам не потрібні, і перспективи у вас в Україні немає. Рекомендував молоду миколаївську поетесу для участі у творчому семінарі в Ірпені, так «метри» із НСПУ мало не «п’ятою колоною» її обізвали, тільки за те, що пише рідною російською. А я часом і сам не знаю, яким поетом себе вважати, — зізнається Володимир Пучков. — По мові, культурі, складу мислення — звичайно, росіянин. Але я й у Росії бував лишень кілька раз. Я — тутешній, тут народився, виріс і живу. А головне — чи пишу я про Рязанщину чи Тамбовщину? Ні, пишу про цю землю, вона живить мою поезію. І люди цієї землі її розуміють. Виходить, українська в мене й біографія, і географія. То який я — російський чи український?.. Важливіше, по-моєму, інше — поет чи не поет.
Долі багатьох людей у радянську епоху перемішалися. Батько поета, романтик із приволзької Росії, з Ульяновської області, зі студентської лави пішов на фронт, а демобілізувався вже в 1950 році, в рік народження сина. Закінчивши вчительський інститут, отримав направлення на Миколаївщину. Мама — українка з Донбасу, трудівниця, що пережила німецьку окупацію й концтабір. Вона дуже любила співати. Зірвані з рідних місць, вони вкоренилися на Миколаївщині, що для Володимира Пучкова стала рідною.
— Сполучні нитки поколінь обірвано, — розмірковує він. — І так у багатьох, і не з вини людей, бо держава й історія так розпорядилися їхніми долями. Дуже ображає, коли тобі раптом дають зрозуміти, що ти на цій землі — не корінний, а значить: другосортний. І повинен чомусь виправдовуватися. І визначатися, до кого примкнути: до тата чи до мами. Мене однаково нудить від таких «патріотів» — як від «квасних» російських, так і від «шароварних» українських. Це ті самі отруйні ягоди, що виростають на різних слов’янських полях.
 
Миколаїв.