Що мені, як чужих дітей ти
За гіркий доглядаєш гріш,
Боже рідний, у синім небі,
Чим, скажи, я їх гірш?!
Такими пронизливими рядками звертається до своєї матусі, яка змушена була поїхати за кордон доглядати чужих дітей, Ольга Додик із Тернопільської області — учасниця Міжнародного конкурсу української творчої молоді «Діти емігрантів про себе».
Зовсім не дитячі переживання у цих дитячих творах, виданих двотомною збіркою «Діти емігрантів про себе. Сповіді. Думки. Судження... Біль» львівським Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків із діаспорою. Та мрія у них у всіх одна: скоріше б повернулись додому мама чи тато! І одне-єдине запитання: чому? Чому так сталося, що ці діти позбавлені батьківського тепла при живих батьках?У збірці вміщено 157 творів учасників конкурсу різних жанрів: новела, казка, вірш, п’єса, інтерв’ю, коломийка, малюнок. Це щира сповідь дітей українських заробітчан про своє вимушене самотнє дорослішання за відсутності материнської ласки та батьківської сили, бо батьки змушені заробляти своїм родинам на хліб на чужині.
Збірка порушує проблему «соціального сирітства» — явища, на жаль, добре відомого в Карпатах (тут на заробітки їздили і за Австрії, і за СРСР), однак саме в новітній історії України це стало загрозою моральному здоров’ю всієї нації.
А ще звідси дізнаємось про так званих «національних сиріт» — дітей, які виїхали за кордон разом із батьками і тому позбавлені можливості чути слово рідною мовою. Напевне, багато хто з них і справді буде втрачений для української нації...
Та повернімось до дітей, до їх надто дорослих думок. Ось що вони пишуть: «Ти назавжди лишила все яскраве і чисте на моїй Україні» (про бабусю, Олександр Аксьонов з Росії); «Мамо моя, не від’їжджай!.. не залишай ніколи мене» (Світлана Гомечко з Закарпаття); «Мамо... Ще й зараз мені пахнуть ті квіти, які ти садила» (Ірина Грицюк з Івано-Франківська); «... а чи моя мама у далекому краї слухає спів птахів? Може й так, але та пісня вже зовсім не така, як у рідному краї» (Дмитро Добродій з Хмельниччини).
І ще одне: діти ці не обізлилися на Україну, що не дала змоги їх батькам працювати вдома; навпаки — в більшості творів надія, що, як і в родині, в Україні теж усе буде добре.
А поки... «Україна — це все, що є, що може бути, це все найкраще, найрідніше, найчудовіше і... найнещасніше!» (Катерина Реброва, Рівне).
Анапа (Росія).
