Суд був схожим на двобій. Мати так затято боролася з батьком за доньку, ніби з нею мали відійти всі скарби світу. І хоча Лариса завжди була «татусева», її залишили після розлучення батьків жити з мамою.

Кілька місяців мати Ларису ніби не помічала, й семирічна дитина, як могла, давала собі раду. Якось мати зайшла в кухню, коли дівчинка тягнулася до тарілки і та вислизнула в неї з рук.

— Незграбна, як твій батько, — рвонула дівчинку від столу. — Вся у їхній проклятий рід. Чого вилупила очиська, — ніби шмагала доньку, — йди пожалійся татусеві! А через кілька годин обіймала Ларису, примовляла: ось який він, її тато, негідник, покинув їх...

Лариса боялася розгнівати матір навіть словом. Спалахи гніву могли закінчитися ляпасом, докорами про «чортовий рід», до якого тільки й міг належати «такий виродок», як Лариса. Найгірше було тоді, коли доводилося щось просити.

— Мамо, ми збираємося виставу ставити, мені потрібен капелюшок...

— Та як ти смієш, — розгнівалася та. — Виростаєш хвойдою, як твій батько. Йди до нього і проси!

І мати виштовхала дівчинку на східці в халаті та капцях. Вийшла сусідка.

— Що, знову, — запитала. — Заходь, погрійся, чаю попий. Ти зла на матір не тримай, самотність озлобить кого хочеш... Хоча мститися на дитині, — проказала, немов сама до себе.

Мати знову просила пробачити, купила торт і все примовляла: «Ну що це ти у чужих людей чай п’єш?! Я ось тістечка купила і тортик, а завтра підемо обновки справимо. Треба тобі на Новий рік платтячко і черевички на каблучках...

У виставі Лариса участі не брала, сиділа в залі та з сумом дивилася на дівчинку в гарному капелюшку в обрамленні квітів. Саме про такий вона і мріяла. Не радували нові черевички, а платтячко, яке вибрала мама, здавалося важким і колючим.

— На випускний не підеш, — категорично заявила мати. — Атестат одержиш і додому. Нічого до ранку швендяти містом, хвостом мести. Знаю я ці «випуски», а потім у пелені «додаток» до атестата.

— Але ж увесь клас ітиме... — спробувала протестувати.

— Нема мені діла до всіх. Тільки гульки в голові, як у татуся.

Коли мати прийшла з роботи, Лариса стояла на порозі з валізою.

— Прощай, мамо. — Я взяла трохи грошей на дорогу, віддам з першої зарплати. Сюди я більше ніколи не повернуся, не буду тобі тягарем, не можу більше розплачуватися за те, що я з проклятого тобою роду.

Закінчила училище, технікум. Вийшла заміж і нарешті відчула себе щасливою. 3 усією силою недолюбленої дитини віддавала любов чоловікові та двом дітям. І вже багато років тому затямила: матері в неї немає.

Лист від сусідки повернув у минуле. Та писала, що мати дуже хвора і просить її приїхати... Ніч спогадів і роздумів була чи не найтяжчою у її житті, а ранком потяг мчав до міста, яке намагалася забути. Коли зайшла до палати, жахнулася. Маленьке личко в обрамленні сивого волосся.

— Доню, доню, — ти приїхала. Пробач мені, — благала.

Сльози збиралися в кутиках очей і прокладали доріжки по зморщених щоках.

— І ти мені, мамо, прости. Прости, що не відчула твій біль, не зрозуміла.

— Прийдеш завтра? — запитала мати з надією. — Я чекатиму...

...Ті, хто приходив на кладовище, часто бачили жінку, що схилилася біля могили й тихо говорила. То донька розповідала матері все, що не змогла сказати впродовж довгих двох десятиліть...

Знам’янка

Кіровоградської області.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.