«Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією України.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

(Стаття 13 Конституції України).

Особливості національного природокористування

Про те, що Україна є країною зі значними запасами природних ресурсів, усі ми пам’ятаємо ще зі шкільної лави. Займаючи 0,4% суші, наша країна, за оцінками багатьох експертів, володіє 5% світових запасів корисних копалин. Значна кількість природних ресурсів території України має неперевершені економічні та природні якісні характеристики.

Насамперед йдеться про унікальний масив чорноземних ґрунтів (більш як 20% світових ресурсів), запаси залізних, марганцевих, уранових руд, облицювального каменю, мінеральні води та численні інші природні ресурси. При цьому запаси залізних руд становлять понад 14% загальносвітових, марганцевих — більше 43%. Україна займає також провідні місця за запасами титану, цирконію, літію, графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей.

За новітніми даними Національного інституту стратегічних досліджень, мінерально-сировинна база України включає близько 20 010 родовищ і проявів 113 корисних копалин, із яких 7 829 родовищ 97 видів мінеральної сировини мають промислове значення. У вартісному виразі розвідані протягом другої половини XX століття запаси родовищ корисних копалин оцінюються в 7—7,5 трлн. дол. США.

На даний час до промислового освоєння залучено від 40% до 75% розвіданих запасів основних видів корисних копалин. Створений на основі ресурсної бази мінерально-сировинний комплекс нашої країни став однією з найвагоміших складових національної економіки. В Україні виробляється близько 5% світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів, а щороку гірничодобувна промисловість випускає продукції на 25—28 млрд. дол. США (у цінах світового ринку).

Отже, без жодного сумніву, природні ресурси України — наше найцінніше національне багатство, наша гордість і наш головний спадок нащадкам. Тому і дбати про нього ми маємо по-батьківськи, по-хазяйськи. Втім, реальне життя свідчить, що наше ставлення до власних надр та інших природних ресурсів інакше, як варварським, не назвеш.

За аналізом уже згадуваного Національного інституту стратегічних досліджень нині Україна тільки-но приступає до масштабного вирішення складних проблем екологічної рекультивації більшості гірничодобувних районів, сформованих унаслідок попереднього екстенсивного розвитку промислових галузей та ресурсомістких технологій. Застарілі технології, критично зношені основні фонди призводять до накопичення величезних обсягів виробничих відходів, які вже стали одним із основних факторів впливу на навколишнє природне середовище, причиною значних втрат мінеральної сировини (в надрах залишається до 70% запасів нафти, до 50% — солей, до 28% — вугілля, до 25% — металів). Розвивається ерозія родючих грунтів, інші несприятливі процеси, порушується стійкість геологічного середовища, катастрофічно погіршуються гідрогеологічні та гідрологічні умови, і це за того, що Україна в розрахунку на одного жителя є однією з найменш забезпечених водними ресурсами на Європейському континенті.

За повідомленнями Держпромгірнагляду, протягом минулого року його органами було виявлено 56 582 порушення нормативних актів з охорони надр, зупинено 2 132 об’єкти, притягнено до адміністративної відповідальності 1 861 посадову особу. В поточному році, згідно з останніми неповними даними цього державного органу, статистика виявлених порушень продовжує залишатися не менш тривожною. На цьому фоні видаються якимись дивними і не зрозумілими заяви наших окремих можновладців про необхідність якнайшвидшого залучення на будь-яких умовах іноземних компаній до видобування корисних копалин в Україні, готовність блискавично передати в користування закордонних власників багатства наших надр. Мотивація одна: прийде дбайливий і культурний користувач із-за кордону і швидко модернізує нашу занедбану гірничодобувну галузь. Заодно і нас зробить цивілізованими господарями власних надр.

Яскравим свідченням таких настроїв в українському владному олімпі став Міжнародний енергетичний інвестиційний форум (МЕІФ), що відбувся в Києві в квітні 2007 року. Відомі іноземні інвестиційні банки та консалтингові компанії, зокрема, Holtec Іnternatіonal, Cardіnal, Shell Exploratіon, Marathon Oіl Company, TNK-BP Management, Barclays Capіtal, AES були приємно здивовані багатообіцяючими пропозиціями наших чиновників. Що тільки не пропонувалося потенційним надрокориcтувачам: і спільна діяльність на глибоководному шельфі Чорного моря, куди Україна має намір до 2011 року вкласти близько 1 млрд. дол., і участь в нарощуванні видобутку газу до 15 млрд. кубометрів в найближчі 5 років, і корпоративна реалізація програми видобутку українського урану. Що стосується останньої пропозиції, то вона особливо зацікавила європейських інвесторів, адже згідно з оцінками експертів уже в 2020—2030 роках провідні країни Євросоюзу можуть залишитися без ядерного палива, а тут — приходь і видобувай.

Не минуло й трьох тижнів після закриття форуму, як НАК «Надра України» оголосила відкритий конкурс із залучення інвесторів для проведення геологічного вивчення надр та дослідницько-промислової розробки дев’яти площ та родовищ дочірніх підприємств компанії. Як повідомляла компанія в пресі, на конкурс виставляються Кінашевсько-Ядутовська площа Державного підприємства «Чернігівнафтогазгеологія», Південностинавське та Чернівецьке родовища, Східно-Луквінська, Ортиницька та Північнояворівська площі Державного підприємства «Західукргеологія», Ковильненська площа, Джанкойська ділянка Північно-Сиваського родовища Державного підприємства «Кримгеологія». Втім, про можливі прибутки, які отримає Україна внаслідок такого широкого жесту, не було сказано і слова. Як і про ті екологічні ризики, до яких може призвести така, на мій погляд, нічим не виправдана щедрість. І найголовніше: в кураторів вітчизняної гірничодобувної галузі не виникло жодного сумніву стосовно правомірності своїх дій.

Законодавцю є над чим поміркувати

Така ситуація з користуванням природними ресурсами України, і особливо надрами, викликала в мене та моїх колег — 59 народних депутатів України з різних фракцій — сумнів щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 13 та частини другої статті 16 Кодексу України «Про надра», а також частини третьої статті 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Тому, як суб’єкти права на конституційне подання, ми звернулися до єдиного органу конституційної юрисдикції в державі — Конституційного Суду з проханням визначити відповідність вищезазначених положень нормативних актів Основному Закону. Щоб читачеві було зрозуміло, поясню, про що йде мова.

За змістом статті 13 Кодексу України «Про надра» користувачами надр можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також іноземні юридичні особи та громадяни. Згідно з частиною другою статті 16 цього Кодексу спеціальні дозволи на користування надрами в межах конкретних ділянок надаються спеціалізованим підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для користування надрами.

Частиною третьою статті 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачено, що в порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах.

Суть справи полягає в тому, що за статтею 13 Основного Закону України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Згідно з частиною другою цієї статті кожний громадянин України має право користуватись природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону. А за частиною четвертою цієї ж статті саме держава має забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності, а отже, і Українського народу, соціальну спрямованість економіки.

Вважаємо, що зазначена конституційна норма є визнанням виняткової ролі природних ресурсів у забезпеченні гідних умов життя наших громадян, економічного та й політичного суверенітету держави. Така позиція законодавця, який від імені Українського народу ухвалив Конституцію України, реалізується й у статті 14 Основного Закону України, де додатково стосовно землі визначено, що вона є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави.

Оскільки відповідно до частини другої статті 13 Конституції України користування громадянами природними ресурсами має здійснюватись відповідно до закону, то саме в законах і мала би бути реалізована повною мірою конституційна вимога щодо особливого статусу природних ресурсів, насамперед землі, необхідності їх особливої охорони, запроваджено адекватні вимоги та ефективні законодавчі механізми регулювання їх охорони та використання. Однак, на нашу думку, без урахування зазначеного, встановленого Конституцією України правового припису та пов’язаної з цим необхідності особливого режиму володіння, користування та розпорядження природними ресурсами, якого вимагає Основний Закон України, статтею 13 Кодексу України «Про надра» не тільки не встановлено дієвих механізмів реалізації та захисту прав власності Українського народу, а й передбачено, що без будь-яких застережень право користування ресурсами надр нарівні з українськими суб’єктами може бути надано іноземним юридичним особам та громадянам.

Окрім цього, доводиться констатувати й те, що й у частині другій статті 16 Кодексу відсутні застереження та адекватні механізми законодавчого регулювання, які відповідали б Конституції України. Тут йдеться лише про такі мінімально необхідні, але зовсім недостатні вимоги до користувачів надрами, як наявність відповідної кваліфікації, необхідних матеріально-технічних та економічних можливостей.

Аналогічно, без визначення дієвих механізмів забезпечення задоволення конституційного права Українського народу, і до того ж щодо всіх природних ресурсів, визначений порядок користування ними і вищенаведеною частиною третьою статті 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Таким чином, зазначеними нормами Кодексу та закону всупереч Конституції України не забезпечено, на наше переконання, спеціальне, адекватне вимогам Конституції України законодавче врегулювання порядку користування природними ресурсами. І це особливо неприпустимо в даному випадку, адже йдеться не про звичайне майно, а про об’єкти, які згідно з Конституцією України є єдиними об’єктами права власності Українського народу.

Саме з огляду на це вважаємо, що зазначені норми Кодексу України «Про надра» та Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» не тільки не відповідають згаданим положенням статей 13 та 14 Основного Закону України, тобто не реалізують норми прямої дії Конституції України, за якою природні ресурси є об’єктами права власності Українського народу, а й допускають можливість надання надр та інших природних ресурсів, більшість з яких є невідновлюваними, в користування, а фактично — у власність і до того ж — без будь-яких обмежень, будь-яким суб’єктам, включаючи й осіб, які не є громадянами України, а також іноземним юридичним особам та юридичним особам за участі іноземних юридичних та фізичних осіб.

Наша правова позиція і рішення звернутися до Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що за такого законодавчого регулювання ставиться під загрозу не тільки реалізація Українським народом конституційного права власності на природні ресурси, а й створюються умови для обмеження прав нинішнього та майбутніх поколінь нашого народу, прав усіх громадян України навіть користуватися природними ресурсами. На підтвердження обґрунтованості цієї позиції вважаємо за необхідне наголосити й на тому, що Законом «Про економічну самостійність», прийнятим ще в серпні 1990 року, прямо визначається, що основу економічної самостійності України становить власність її народу на національне багатство. При цьому до об’єктів права власності Українського народу закон відносить природні ресурси, що й закріплено пізніше, як уже зазначалося, у Конституції України.

Мотивуючи свою правову позицію, висловлену в конституційному поданні, вважаємо за необхідне наголосити й на тому, що, оцінюючи положення Кодексу про надра та Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», ми спираємось і на норму статті 8 Основного Закону України, за якою Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Таким чином, якщо в законах не реалізовано один з найважливіших конституційних приписів стосовно належності природних ресурсів до об’єктів права власності Українського народу, законодавчо не визначено спеціальні, достатньо ефективні механізми забезпечення реалізації цього права, а навпаки — з допомогою передбачених чинними законами норм забезпечується право не Українського народу, а господарюючих суб’єктів, і до того ж нарівні з українськими й іноземними суб’єктами, то є всі підстави кваліфікувати таку ситуацію як порушення основоположних засад державного устрою, прав єдиного джерела влади в Україні, носія її суверенітету, а також держави, яка згідно з частиною другою статті 3 Конституції України несе відповідальність перед людиною, як найвищою соціальною цінністю, за задоволення її прав і свобод.

Аналізуючи дану правову ситуацію, не можна не звернути увагу на той факт, що зазначені норми Кодексу України «Про надра» та Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачають можливість надання природних ресурсів, зокрема й іноземним суб’єктам, у користування, а не у власність, що, з формальної точки зору, на думку деяких експертів-правознавців, є одним із елементів права власності й не може ототожнюватись з цим правом. Однак, розглядаючи це питання і виходячи з його суті, не можна не ураховувати, що ресурси надр та значна частина інших природних ресурсів є невідновлюваними. Для відновлення, наприклад, грунтового покриву, потрібні тисячі років, не говорячи вже про ресурси надр, які формувалися протягом сотень тисяч і мільйонів років. А надання таких невідновлюваних ресурсів навіть у користування фактично передбачає виникнення усіх ознак відомої тріади сутності власності — володіти, користуватися та розпоряджатися — і призводить до їх безповоротного вилучення з числа об’єктів права власності Українського народу, виключає можливість забезпечення їх використання для задоволення довгострокових національних інтересів виключно в інтересах не тільки майбутніх, а й уже нинішнього покоління Українського народу. Використовуючи невідновлювані природні ресурси, відповідні суб’єкти фактично реалізовують за усіма ознаками саме права власника, а не тільки користувача, оскільки, використавши надані в користування відповідні природні ресурси за чинним законодавством, суб’єкт господарювання одержує усі права власника щодо добутих чи одержаних у інший спосіб природних ресурсів, і може розпоряджатися ними на власний розсуд.

Нам, як авторам конституційного подання, звичайно ж, відомі норми Конституції України, що, на думку деяких юристів, які висловили свою позицію стосовно підготовленого нами документа, нібито не підтверджують нашу позицію. Йдеться, зокрема, про посилання на пункт 5 частини першої статті 92, за яким засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу визначаються виключно законами. У зв’язку з цим деякі автори вважають, що реалізацією вимог Конституції України є вже сам факт прийняття закону з певного питання незалежно від його змісту.

Одним із аргументів, які начебто не підтверджують нашу позицію, є і посилання на частину першу статті 26 Конституції України, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Але при цьому абсолютизується рівність прав громадян України та іноземців, а також осіб без громадянства і повністю ігнорується необхідність встановлення законом для іноземців, а також осіб без громадянства винятків (тобто різного роду обмежень), необхідних для реалізації прямого припису Конституції України щодо забезпечення права власності Українського народу на природні ресурси.

Світовий досвід переконливо демонструє, що за відсутності таких винятків та обмежень чимало держав з величезними запасами найцінніших корисних копалин (Ангола, Конго, Мозамбік та багато інших) в ситуації, коли їх народи не реалізують або не мають реальної можливості реалізовувати свої права стосовно такого найважливішого свого надбання, як природні ресурси, залишаються і залишаться у майбутньому одними з найбідніших у сучасному світі. Ми не хочемо такої долі ні для України, ні для Українського народу.

Високо оцінюючи роль іноземних інвесторів у розвитку нашої держави, необхідність прискорення її входження до світового економічного простору, не можна не враховувати, що часто діяльність іноземного капіталу в країнах, багатих на корисні копалини та інші природні ресурси, призводить до хижацького викачування, виснаження природних ресурсів, подальшого зубожіння населення і перетворення цих країн на сировинні придатки економічно розвинутих країн, в яких природні ресурси часто близькі до вичерпання. Всі ми розуміємо, що в недалекому майбутньому природні ресурси не тільки на національному, а й на міжнародному рівні стануть (а деякі вже стали) ще більш стратегічним ресурсом особливого значення, вагомим, а часто — визначальним фактором геополітики. В цьому контексті наша правова позиція стосовно необхідності вирішення питань природокористування в інтересах Українського народу ще більше набуває особливої актуальності.

Міжнародне право та міжнародний досвід підтверджують наші аргументи

Як відомо, міжнародне право визнає суверенне право народів на природні ресурси, як один з визначальних факторів державного будівництва, світового правопорядку. В статті 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 року) визначено, що всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатись своїми природними багатствами й ресурсами без шкоди будь-яким зобов’язанням, що випливають з міжнародного економічного співробітництва. В Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1962 року «Про невід’ємний суверенітет над природними ресурсами» чітко зазначено, що право народів і націй на невід’ємний суверенітет над їх природними багатствами і ресурсами повинне здійснюватися на користь їх національного розвитку і добробуту населення відповідних держав.

Розвідка і експлуатація таких ресурсів і розпорядження ними, так само як і ввезення потрібного для цих цілей іноземного капіталу, повинні проводитися відповідно до правил і умов, які народи і нації за своїм вільно ухваленим рішенням вважають за необхідні або бажані для дозволу, обмеження або заборони таких видів діяльності. В разі надання дозволу використання ввезеного капіталу і доходів з цього капіталу регулюється умовами цього дозволу, національними законами, що діють, і міжнародним правом. Отримані прибутки повинні в усіх випадках розподілятися у вільно узгодженій пропорції між інвесторами і державою, в якій проводяться інвестиції. При цьому мають прийматися належні заходи для того, щоб суверенітет цієї держави над її природними багатствами і ресурсами в жодному разі не порушувався. При цьому допускаються навіть націоналізація, експропріація або реквізиція. Однак, встановлено, що рішення про це повинні грунтуватися на міркуваннях або мотивах суспільної користі, безпеки або національних інтересів, які визнаються важливішими, ніж суто особисті або приватні інтереси як громадян, так і іноземців. У цих випадках власникові сплачується відповідна компенсація згідно з правилами, що діють в державі, яка приймає ці заходи на реалізацію свого суверенітету, і відповідно до міжнародного права. В усіх випадках, коли питання про компенсацію викликає спір, мають використовуватися всі можливості його розв’язання в національних судових інстанціях держави, що приймає ці заходи. Проте, за угодою зацікавлених суверенних держав та інших зацікавлених сторін, спір має бути врегульований в арбітражному порядку або міжнародним судовим рішенням.

В іншому важливому документі — Хартії економічних прав та обов’язків держав, затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3281(XXІX) від 12 грудня 1974 року наголошується на особливому статусі іноземців в державах. При цьому визначаються і загальні засади таких особливостей. Зокрема зазначено, що кожна держава має і повинна вільно здійснювати повний постійний суверенітет над всіма своїми багатствами, природними ресурсами і економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання і експлуатацію. Кожна держава має право регулювати і контролювати іноземні інвестиції в межах дії своєї національної юрисдикції згідно зі своїми законами і ухвалами і відповідно до своїх національних цілей і першочергових завдань. Жодна держава не повинна примушуватися до надання пільгового режиму іноземним інвестиціям.

Держава має також право регулювати і контролювати діяльність транснаціональних корпорацій в межах дії своєї національної юрисдикції і вживати заходів із забезпечення того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам і ухвалам і відповідала її економічній і соціальній політиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручатися у внутрішні справи приймаючої держави. Кожна держава, з повним урахуванням своїх суверенних прав, повинна співробітничати з іншими державами в справі здійснення положення, викладеного в цьому підпункті. За державами, як це вже зазначалося під час аналізу й іншого міжнародного документа, закріплено навіть право націоналізувати, експропріювати або передавати іноземну власність. У цьому випадку держава, що вживає таких заходів, повинна виплачувати відповідну компенсацію з урахуванням її відповідних законів і ухвал та всіх обставин, які ця держава вважає за доречні.

Знову ж таки наголошуємо, що за будь-яких обставин, коли питання про компенсацію викликає спір, його мають врегульовувати згідно з внутрішнім правом націоналізуючої держави та її судами, якщо тільки всі зацікавлені держави добровільно і за взаємної згоди не досягнуть домовленості стосовно пошуків інших мирних засобів врегулювання на основі суверенної рівності держав і відповідно до принципу вільного вибору засобів.

На Всесвітній конференції з правових питань миру, розвитку і прав людини у Нью-Делі в лютому 1988 року, в роботі якої взяли участь більшість провідних юристів світу, було ухвалено Азійсько-Тихоокеанську декларацію прав індивідів і народів. У декларації також чітко визначено, що на основі права на самовизначення усі народи мають право на невід’ємний суверенітет над своїми природними багатствами і ресурсами.

Готуючи конституційне подання, ми проаналізували законодавство багатьох держав світу, зокрема, США, Великої Британії, Росії, Китаю, Норвегії, Японії, інших країн. Національне законодавство держав є різним за своїм змістом, механізмами регулювання відповідних правовідносин. Однак у всіх випадках, коли держава реально дбає про визначальні права своїх народів, в національних інтересах з додержанням вимог міжнародного права запроваджується досить дієве регулювання питань природокористування для забезпечення національних інтересів.

Позиція Конституційного Суду набуває особливого значення

З огляду на викладене, включаючи й міжнародний досвід, а також спираючись на позицію провідних українських правознавців, викладену, зокрема, в науково-практичних коментарях Конституції України, виданих Верховною Радою України та Академією правових наук, деяких дисертаційних наукових дослідженнях, опублікованих за їх результатами монографіях та статтях, у нас є всі підстави вважати, що стосовно природних ресурсів, насамперед невідновлюваних, реалізація вимог частини першої статті 13 Основного Закону України про належність землі, її надр та інших природних ресурсів до об’єктів права власності українського народу, конституційним може бути визнано запровадження лише такого законодавчого регулювання, яке забезпечило б реальне виконання цього важливого конституційного припису. Відсутність такого регулювання або наявність у законодавстві норм, які не забезпечують чіткої реалізації однієї з найважливіших конституційних вимог (стаття 13 входить до розділу І «Загальні засади» Конституції України, навіть зміна якої потребує особливої процедури), є неприпустимою і не узгоджується з положеннями статті 8 Конституції України, за якими закони та інші нормативно-правові акти, як уже зазначалося, приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Так говорить Основний Закон України, який має найвищу юридичну силу.

Тому, на думку багатьох фахівців і на наше переконання, в Україні досягнення зазначених цілей, реалізація вимог, передбачених Конституцією України, можливі лише за умови системного осмислення положень Основного Закону України та запровадження законом ефективного правового механізму забезпечення прав та інтересів Українського народу незалежно від того, в якій формі власності перебуває той чи інший природний ресурс. Держава в особі уповноважених на те державних органів відповідно до законів, зокрема, про охорону навколишнього природного середовища, Кодексу про надра, кодексів та законів про охорону та використання інших природних ресурсів, про розподіл продукції, з урахуванням інтересів інвесторів мала б залучати їх до розвідки і розроблення ресурсів надр та інших природних ресурсів, надавати відповідні дозволи, ліцензії (вартість надання яких до того ж має бути економічно вмотивована), а потім — забезпечувати продаж добутих природних ресурсів, які до цього моменту все ще мають залишатись у власності українського народу, заінтересованим суб’єктам господарювання на конкурсних засадах (аукціони, біржі тощо). Інвестори при цьому мають одержувати дохід від своєї діяльності відповідно до частки їх інвестицій у загальному обсязі витрат на розвідку та видобування корисних копалин, а також реальної економічної оцінки вартості природних ресурсів, які є об’єктом права власності Українського народу.

Ми вважаємо, що позиція Конституційного Суду України набуває особливого значення з огляду на активізацію розроблення проекту нової редакції Кодексу України про надра. У процесі розроблення та попереднього обговорення даного законопроекту ведуться гострі дискусії з питань, що є предметом конституційного подання. Тому позиція єдиного органу конституційної юрисдикції має стати основою для врегулювання відповідних питань у новому законопроекті в повній відповідності з вимогами Основного Закону України, виходячи з обов’язку держави, передбаченого частиною четвертою статті 13 нашої Конституції, стосовно захисту прав власності всіх суб’єктів права власності, а, отже, й Українського народу.

Сподіваємося, що Конституційний Суд України зважить на обставину, що, хоча в нашому конституційному поданні й особливо наголошується на питаннях надр, однак фактично йдеться про усі природні ресурси, включаючи земельні, водні та інші природні ресурси, які є в межах території України, а також природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, в яких права України щодо регулювання використання природних ресурсів мають здійснюватись з урахуванням Конвенції ООН з морського права (1982 року) та інших міжнародних нормативно-правових актів.

Вирішення питання щодо конституційності зазначених у конституційному поданні норм Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та Кодексу України про надра спонукатиме законодавців до серйозного перегляду законодавства стосовно регулювання використання та охорони земель, вод, лісів, усіх інших природних ресурсів, внесення змін до відповідних законодавчих актів, стане вагомим аргументом для цього.

Особливе значення має забезпечення відповідності Конституції України земельного законодавства, яке значною мірою є основою регулювання правовідносин і стосовно інших природних ресурсів, суттєво впливає на соціально-економічну та й політичну ситуацію в державі. Ми переконані, що Конституційний Суд України, як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, сказавши своє вагоме слово, зробить важливий внесок у забезпечення гідного майбутнього як всього Українського народу, так і кожного громадянина нашої держави.

Ще раз наголошу на тому, що під зазначеним поданням поставили підписи 59 народних депутатів незалежно від своїх політичних переконань та симпатій. Підписали, тому що для всіх нас, народних обранців, незважаючи на розбіжності в поглядах стосовно найбільш ефективних шляхів вирішення нагальних проблем розвитку суспільства, головним в нашій діяльності є й назавжди залишиться служіння інтересам Українського народу.

Григорій СМІТЮХ,народний депутат України від Партії регіонів.