Лібералізм і демократичний соціалізм — чи є різниця?

Для ліберала держава є необхідне зло, похідне від суспільства, де суспільство — постійна величина. Водночас ліберали визнають ідею обов’язку держави захистити права і свободу окремої людини. Ліберали визнають і відповідальність держави за матеріальне забезпечення незаможних верств населення. Ще І. Кант говорив про необхідність державної допомоги бідним і навіть пропонував обкладати багатих спеціальним податком, «призначеним для підтримки тих членів суспільства, які не в змозі жити своїм коштом», щоб вони мали можливість здійснювати свої права.

Коли йшлося про матеріальну підтримку незаможних і знедолених верств населення, засновник ліберальної політекономії і ліберальної концепції держави А. Сміт також стояв на тому, що тут беззастережно має бути позитивна роль держави. Тому стосовно незаможних і знедолених верств населення, то ліберали набагато раніше від прихильників демократичного соціалізму відстоювали необхідність державної участі в їхній долі. Ще однією характерною рисою лібералізму є його відчуження від радикалізму і революційного світогляду. Ліберальний світогляд антиреволюційний за своїм змістом і спрямованістю, що ще більше ріднить його з ідеологією демократичного соціалізму.

Основною ідеєю ліберального світогляду як універсальної мети є ідеал індивідуальної свободи. Цьому ідеалу надається самодостатня значимість, він затверджується як головний принцип життя буржуазного суспільства. Лібералізм затверджує образ індивідуаліста як умисно відособлюваної людини, котра не зважає на інтереси колективу або інших індивідуалістів. Індивідуалізм лежить також в основі плюралізму думок і переконань, у стимулюванні підприємливості й агресивної активності особистості. Самостійність і опора на свої власні сили, вільна конкуренція і вимога невтручання держави в економічне життя суспільства, протиставлення інтересів окремої особистості інтересам суспільства, визначення особистих інтересів вище за колективні суспільні підносяться в лібералізмі до рівня стандартів способу життя суспільства та окремої людини.

У лібералізмі приватна власність розглядається як гарант і міра свободи. Втіленням індивідуалізму і права приватної власності є засади вільного ринку і вільної конкуренції. З економічної свободи виводяться основи політичної і цивільних свобод. На основі утвердження індивідуалізму формується проблема відносин держави й окремої людини, а також проблема втручання держави в справи індивідів. «Війна всіх проти всіх», «людина людині вовк» — ось логічно завершені формули з ідеї індивідуалізму та права приватної власності як головних передумов ліберальної свободи. Лібералізм просочений лицемірством і облудністю своїх цінностей, гасел, постулатів. Таємниця його доктрини полягає саме в тому, що, проголошуючи принципи рівності, свободи, права приватної власності, економічного і політичного плюралізму, загальної демократії, правової держави, загальнолюдських цінностей, прав людини, парламентаризму і т. д., лібералізм приховує, що весь цей набір надбаних цивілізацією цінностей служить передусім імущим класам населення, багатим власникам засобів виробництва.

На цю обставину слід звертати особливу увагу. Саме проголошення загальних, абстрактних, формальних прав і свобод, без їх забезпечення і їх матеріальної гарантії вводить в оману більшість громадян України. Прийнята в 1996 році ліберальна Конституція України за активної наполегливої участі соціалістів проголосила всі основні права і свободи людини, однак не гарантувала реального забезпечення жодного з цих конституційних прав. Якщо говорити відверто і чесно, то це підлий і підступний обман народу, навіть глибший і брудніший, аніж горезвісна приватизація загальнонародної власності. Не кожен громадянин здатний осмислити і зрозуміти, чому в Конституції проголошено безплатну освіту і медичну допомогу, а в реальному житті вони платні, чому кожен громадянин має право на відпочинок, а фактично мільйони громадян України позбавлені можливості відпочивати, чому є конституційне право на працю, а 40% працездатних громадян реально безробітні, і цих чому можна перелічувати ще дуже і дуже багато.

Але така сутність лицемірства лібералізму: видавати вузькоегоїстичні інтереси великої буржуазії за інтереси всього суспільства. Ліберали, котрі ще називають себе демократами, зокрема й соціалістичними, стверджують, що вони виступають за свободу, справедливість, солідарність для всіх громадян України. А насправді, якщо придивитися і вдуматися в реальні відносини, що складаються в процесі реформ в Україні, стає очевидним, що всі свободи і права дістаються тільки тим, хто має великі гроші. А це 10—15% населення. Решта 85—90% стали жертвами фактичного збагачення жменьки реформаторів — ліберал-демократів.

Ідеологічним виправданням цього грабежу народу стали постулати і цінності лібералізму. Реалізація засад вільної конкуренції, що служили виправданням придушення і поглинання слабких сильнішими, спричинила різке зростання значення та впливу промислових і фінансових магнатів олігархії. У результаті найважливіші положення лібералізму набули функції захисту інтересів привілейованих верств населення. З’ясовується, неконтрольована і неорганічна гра ринкових сил аж ніяк не забезпечує соціальної гармонії, справедливості та свободи. З цього можна зробити висновок, що, зігравши свою роль у боротьбі з феодалізмом, лібералізм виродився у вчення, що протистоїть соціальному прогресу розвитку суспільства. Але саме лібералізм з його збанкрутілими засадами індивідуалізму, вільної конкуренції та вільного ринку українські помаранчеві, включаючи і соціалістів, і біло-блакитні демократи-реформатори, захопивши в 1991 році державну владу, намагаються запровадити в Україні.

Є всі підстави вважати, що реалізація ліберального проекту має згубні наслідки для нашої країни. Сумно і те, що цей проект наполегливо і насильно впроваджується, хоча й очевидно, що він не має корисного майбутнього. Ще в першій половині XІX століття теорію лібералізму було розкритиковано найвизначнішими західними економістами. Так, Ф. Ліст експериментально, помістивши ліберальну теорію в конкретний історичний і національний контекст, дійшов найважливішого висновку: всупереч претензіям цієї теорії на універсальність, вона насправді аж ніяк не наукова і геть не неупереджена. Ринок — інструмент, що функціонує за принципом збагачення багатого і розорення бідного, посилення сильного й ослаблення слабкого.

Ф. Ліст запропонував ставити питання в такий спосіб: ми не повинні вирішувати «ринок чи не ринок», «свобода торгівлі чи несвобода торгівлі». Ми повинні з’ясувати, якими шляхами розвинути ринкові відносини в конкретній країні і конкретній державі так, щоб при зіткненні з більш розвиненим у ринковому розумінні світом не втратити політичної могутності, господарського і промислового суверенітету, національної незалежності. Так міркував безсумнівний патріот своєї країни. Якби нашим націонал-лібералам, які перебувають біля штурвала влади, таке розуміння ринку, ми б не поспішали в СОТ і на Захід, а спрямували зусилля до зміцнення національної економіки національного виробника, щоб не бути жертвою глобалізації, а повноправним суверенним суб’єктом цих процесів. Ліберали Заходу давно усвідомили, що ринок сам по собі не в змозі перебороти ні безробіття, ні інфляцію, ні бідність, ні корупцію, що тільки державне втручання і реалізація соціальних програм дають змогу захистити буржуазне суспільство від революційних потрясінь. А наші доморощені українські ліберали, захопивши за допомогою напівправди і прямої брехні державну владу в Україні, відповідно до принципів лібералізму грабують власний народ задля особистого збагачення, лицемірно і підло закликаючи до свободи, солідарності та справедливості. Сутність ліберальних ідей і цінностей полягає, якщо називати речі своїми іменами, в тому, що всі блага життя повинні дістатися тільки сильному, нахабному, нахрапистому, жорстокому, злому, лицемірному, підлому, а сумлінному, законослухняному, справедливому, чесному, благородному, порядному, співчутливому, співчуваючому залишається тільки гірка доля бідності та приниження. Саме до цього стану привели суспільство ліберал-демократи, реалізувавши ліберальні ідеї в Україні. Така загальна характеристика лібералізму в Україні. Тепер розглянемо в порівняльному плані характерні риси демократичного соціалізму.

Насамперед зазначимо, що демократичний соціалізм як соціально-економічна і політична концепція, проголошуючи можливість перетворення капіталізму в соціалізм за допомогою реформ, демократичних інститутів і використання буржуазної парламентської системи, виник наприкінці XІX століття. Поняття «демократичний соціалізм» було використано 1888 року Д. Б. Шоу для позначення соціал-демократичного реформізму. Теоретики демократичного соціалізму —Е. Бернштейн, Б. Каутський, Г. Гейтекелл, Дж. Коул, А. Кросленд, Г. Ласкі, Г. Морртсон, Дж. Стейгі, М. Філліпс, М. Томас, Ф. Штенберг, тлумачать соціалізм як соціально-моральний ідеал, що складається як результат реформістських заходів, покликаних забезпечити класову гармонію, загальне благоденство і справедливий розподіл доходів у рамках капіталістичного виробництва і буржуазного ладу. Замість суспільної державної власності базових галузей промисловості як загального надбання народу, що становить матеріальну базу соціалізму, прихильники демократичного соціалізму пропонують як таку базу державний контроль, який полягає у частковому і непрямому регулюванні економічного розвитку шляхом програмування, оподаткування, участі в прибутках, залучення працівників до управління виробництвом і т. д.

З погляду теоретиків демократичного соціалізму, контроль буржуазної держави за економікою — це вже соціалістичний захід, якщо дотримано необхідних демократичних процедур. Для ідеологів демократичного соціалізму головною проблемою соціального устрою суспільства є демократія, а не власність і влада, як про це говорять марксисти. Відповідно до концепції демократичного соціалізму, соціалізм — це загальнодемократична течія, яка заснована на соціальному партнерстві, співробітництві всіх класів і шарів і має на меті «етичне оновлення» суспільства за допомогою перманентних постійних реформ, соціальних покращень та культурно-виховних заходів, здійснюваних у рамках буржуазної держави. Дуже важливий момент: прихильники демократичного соціалізму не ставлять за мету ліквідацію буржуазної держави і буржуазного соціального ладу, за що ліберали тиснуть їм руку і поплескують по плечу, вважаючи своїми партнерами і навіть колегами, котрі роблять одну справу —захищають інтереси буржуазних класів. Еволюція поглядів прихильників демократичного соціалізму досить цікава, це, по суті, історія розвитку зрадництва соціал-демократії стосовно інтересів найманих робітників. Соціал-демократія виникла як альтернатива капіталізму. Спочатку вона в принципі розділяла найважливіші установки марксизму на ліквідацію капіталізму і корінну перебудову суспільства шляхом установлення диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, загальної рівності і досягнення соціальної справедливості. Навіть визнавався революційний шлях ліквідації капіталізму. Але це на папері, в програмах, а в реальному житті лідери соціал-демократії загалом і в цілому відкинули ці установки, визнавали існуючі порядки і, як тільки стали парламентськими партіями, інтегрували, запровадили робітничий рух у панівну систему.

Уся наступна історія соціал-демократії свідчить про поступовий відхід від марксизму. Лідери соціал-демократії почали пропагувати і переконувати трудящих у безперспективності революційного переходу від старої суспільної системи до нової, стали переконувати трудящих у необхідності трансформувати, вдосконалювати капіталістичну систему, приймаючи її цінності, норми, принципи, установки тощо. Почали доводити, що багато які вимоги робітничого класу можуть бути реалізовані мирними засобами в процесі повсякденних поступових змін. Лукавство і лицемірство — характерні риси всієї еволюції соціал-демократії, що сповідує т. зв. демократичний соціалізм. Парадокс цього руху в тому, що майже всі соціалістичні й соціал-демократичні партії декларували мету: «розрив з капіталізмом», а реально їхні програми не були революційними, хоча й містили відомий набір радикальних гасел. Поєднання революційних гасел з опортуністичною прагматичною політичною практикою — характерна риса соціалістів і соціал-демократів.

Однак поступово опортунізм, реформізм і прагматизм цілком витіснили революційний дух цих партій, і сьогодні вони практично являють собою той само лібералізм, тільки припудрений соціалістичною риторикою. Нинішні соціалісти і соціал-демократи — це ідейні діти й онуки Е. Бернштейна, який вніс головну лепту в розробку основоположних настанов демократичного соціалізму. Саме в розумінні визнання ідей інтеграції робітничого клас в існуючу систему, відмови від опору існуючої капіталістичній системі, сучасні соціалісти і соціал-демократи є прямими спадкоємцями Е. Бернштейна. Адже він обґрунтовував необхідність переходу соціал-демократії «на ґрунт парламентської діяльності, числового народного представництва і народного законодавства», що суперечить ідеї диктатури пролетаріату, але прекрасно допомагає реалізувати диктатуру буржуазії. Він вважав, що соціалізм не тільки за часом, а й за внутрішньою своєю суттю є законним спадкоємцем лібералізму.

Обидві політичні течії — лібералізм і демократичний соціалізм — мають однакові погляди на розв’язання питань про свободу особи, про економічну самостійність окремого індивіда, його відповідальність перед суспільством та інших. Свобода, поєднана з відповідальністю, казав Е. Бернштейн, можлива лише за наявності відповідної організації і «в цьому розумінні соціалізм можна було б назвати організаторським лібералізмом». Куди вже йти далі, шукати розходження між лібералізмом і демократичним соціалізмом, якщо соціалізм — це організаторський лібералізм?

Соціалісти і соціал-демократи, як прихильники демократичного соціалізму, декларують мету побудови справедливого суспільства, ліквідації експлуатації людини людиною, але при цьому наполягають на необхідності залишити в недоторканності основні ліберальні інституції й цінності. Безперечно, це — вершина демагогії, маніпуляція свідомістю, обманювання людей. Останні два-три десятиліття західні прихильники демократичного соціалізму цілком звільнилися від марксистської спадщини, в їхньому середовищі посилилися настрої на користь відмови від гасел націоналізації, усуспільнення, соціалізації і рішучої підтримки інституцій, цінностей і норм ліберальної демократії.

Перебуваючи при владі, партії демократичного соціалізму здійснюють політику денаціоналізації, роздержавлення, децентралізації. Це вже навіть не політика лібералів, а політика консерваторів. Давно помічено легкість і готовність, з якими соціалісти і соціал-демократи йдуть на компроміси і поступки як всередині, так і поза своїми партіями. Оцінюючи цю особливість Французької соціалістичної партії, у публіцистичній літературі її характеризують як принципово безпринципну. Відомий публіцист Ж. Ревель відзначав з цього приводу, що за певних умов соціалістична партія була здатна на розв’язання всіх суперечностей: бути одночасно марксистською і немарксистською; обстоювати єдність з комуністами і винятковість своєї ролі; дотримуватися проєвропейської й антиєвропейської позиції; виступати проти соціал-демократії у Франції і за соціал-демократію в Європі. Такі характеристики прихильників демократичного соціалізму.

Варто додати, що у програмах багатьох партій Соцінтерну поняття «соціалістичне суспільство» вже замінено терміном «соціальна демократія». Взагалі вся класова боротьба в суспільстві прихильниками демократичного соціалізму зводиться до боротьби за плюралістичну демократію. Водночас можливості здійснення демократії і прав людини прихильники демократичного соціалізму не зв’язують з характером існуючих соціально-економічних відносин у суспільстві, з формами власності, з усуспільненням засобів виробництва.

Відзначена двоїстість соціал-демократії, її прагнення видати себе за представника робітничого класу і разом з тим лакейське спілкування з лібералами і консерваторами дало підстави деяким авторам назвати соціал-демократів зрадниками. Так, Андрій Паршев у книзі «Чому Америка наступає» пише: «... будь-якою країною, якщо при владі соціал-демократи, США легко керують. Адже це своєрідні люди, соціал-демократи. Вони, якщо не за особистими рисами, то, так би мовити, функціонально — зрадники. Найчастіше вони вихідці з робітників і покликані керувати робітничим класом так, щоб він жертвував власними інтересами на користь капіталістів». Це дуже вірне і точне спостереження. А висновок із порівняльного аналізу ідеології і цінностей лібералізму і демократичного соціалізму, як на мене, може бути такий: еволюція поглядів і дій прихильників лібералізму і демократичного соціалізму призвела до того, що в наш час дуже важко знайти чіткі відмінності між соціалістичними, соціал-демократичними партіями і партіями ліберальної орієнтації. Багато принципів, установок, цінностей, норм політичної демократії, які раніше були предметом запеклої боротьби між ними, стали їхнім спільним надбанням. Тому ліберали, соціалісти і соціал-демократи — природні союзники. У них спільні цінності, спільне прагнення зберегти й увічнити капіталістичний лад, надавши йому дуже поступово видимість людяності. Соціальна демагогія, маніпуляція свідомістю мас, постійна обіцянка нових реформ, парламентська метушня, рекламування своїх «малих справ» з поліпшення побуту населення, весь арсенал обману трудящих, яким досконало володіють прихильники т. зв. демократичного соціалізму, дуже потрібні лібералам для зміцнення влади правлячої буржуазної меншості. Влада може без політичного ризику з гарантією незмінності передаватися від соціалістів до лібералів і навпаки, залишаючись незмінною у своій соціальній суті. Така правда історії двох провідних політичних ідеологій сучасності.

Мене особисто не дивує ця правда. Будь-яка ідеологія може і повинна змінюватися під впливом життєвих відносин. І прихильники тієї чи іншої ідеології вільні змінювати свої погляди. Але є одне табу, яке не можна порушувати, — це чесність. Не можна називати себе лівими, марксистами, соціалістами, поділяючи й у теорії, і на практиці ліберальні погляди.

В Україні вже більш як 15 років триває ліберальний експеримент, установлено ліберальне ярмо над українським народом. І той факт, що в останні роки в ньому активно бере участь Соціалістична партія України (СПУ), підтверджує загальний висновок про відсутність різниці між лібералізмом і прихильниками демократичного соціалізму. Створена як марксистська, ліва партія, за півтора десятиліття СПУ швиденько пройшла шлях перелицьовування в опортуністичну, ревізіоністську, прагматичну партію прихильників демократичного соціалізму, шлях, який західні прихильники цього т. зв. соціалізму проходили більше ста років. З цього випливає, що прихильники демократичного соціалізму зрікаються необхідності усуспільнення засобів виробництва, тобто націоналізації базових галузей господарства, як головної ознаки соціалізму, не визнають класового розшарування суспільства і класового характеру олігархічної влади, встановленої в Україні, а отже, і класової боротьби за цю владу. Не визнають класового характеру буржуазної демократії і необхідності встановлення справжнього народовладдя у формі рад народних депутатів знизу доверху, не визнають необхідності пріоритету трудової приватної власності над іншими формами приватного привласнення тощо. Свобода, справедливість, солідарність — головні принципи прихильників демократичного соціалізму. Ці само принципи поділяють і ліберали. Але ні ті, ні інші не уточнюють — для якого класу. Але ж у цій відповіді і вся різниця між марксистами і демократичними соціалістами. Марксист не може і не повинен брати участь у ліберальному олігархічному уряді, прихильники демократичного соціалізму можуть і повинні входити в ліберальні коаліції, обіймати посади міністрів в уряді лібералів -це нормально, тому що між ідеологією лібералізму і демократичного соціалізму вже давно немає жодної різниці. Обидві ці ідеології справно і по-лакейски слиняво, з присіданням і реверансами служать великому капіталу, зраджуючи інтереси людей чесної праці.

Однак недалеко той час, коли ліберальне ярмо буде скинуто народом в історичне минуле. Туди ж із небажанням, але доведеться йти й ідеології демократичного соціалізму як ідеології обману, неправди, лицемірства, із принадою і зашморгом для робочої людини. Свобода, солідарність, справедливість, рівність для абсолютної більшості народу — от ідеали справжнього марксистського соціалізму. Ці само принципи утверджують і прихильники лібералізму та демократичного соціалізму, але тільки для багатої меншості великих власників — в цьому вся різниця. Тому високі «хлібні» посади чекають на верхівку соціалістів за будь-яких коаліцій помаранчевих і біло-блакитних лібералів, адже вони — єдинокровники, рідні по вірі, а отже, і по історичній долі. Їх спільний похід у владу зупинить тільки доведений до розпачу ліберальними демократами обурений народ. Чекати залишилося недовго. Запаси, створені реальним соціалізмом і радянською владою, закінчуються, тож відповідати лібералам перед народом за свої реформи доведеться по всій строгості й у найближчій історичній перспективі. А поки що нехай тусуються, створюють коаліції, називають себе елітою, демократами, вождями всенародно обраними і т. д. Але не забувають, що ціни ростуть, життя людини в Україні погіршується і критична енергія невдоволення зробить зі слухняного українця справжнього пасіонарія, перед яким доведеться відповідати і лібералу, і демократичному соціалісту як подільникам жорстокого експерименту над благополучною країною, її народом.

Василь СІРЕНКО,доктор юридичних наук, професор,головний науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, безпартійний.