Станіслав ЛУЦЕНКО родом із Горобіївки Канівського району на Черкащині. Живе і працює водночас у Львові, Черкасах, Каневі. Він — директор приватної будівельної компанії «Кремінь-Центр». Споруджує житлові будинки у місті Лева та в Каневі. Як депутат облради — бере активну участь у суспільному житті Черкаського краю. Як людина — замислюється про духовне, шукає стежку до істини. Нижче подаємо нотатки Станіслава Луценка, присвячені Кобзареві.
Біля підніжжя. Ми всі біля підніжжя. І старе, і мале, з квітами і без, з урядовим почтом, з весільним кортежем, зі шкільною екскурсією. Ми завжди біля підніжжя. А він на вершині. Чому так? Та хіба він про таке мріяв — щоб його нащадки все життя ниділи внизу?
Кобзар — наш батько й поводир. Усе правильно. Але батько не вчить дітей потуплювати погляд. Так і Шевченко. Думаю, він чекає, аби ми, його діти, піднялися щаблями самосвідомості й стали врівні з ним. І подивилися очі в очі не лише на нього — на цілий світ.
Стояти біля підніжжя й чекати — марна річ. Вивищуватися духом, утверджуватися в боротьбі за власну гідність — ось наша доля. Не цураймося свого призначення.
Негламурний погляд Кобзаря. Нема автопортрета Тараса, де він би відкрито посміхався. А сьогодні всі ЗМІ заповнені білозубими посмішками зірок шоу-бізнесу, спортсменів, політиків. Що б не коїлося в країні — гламурним персонажам байдуже, знай собі посміхаються на всі тридцять два.
Чи дано нинішнім вершителям доль аж так перейнятися болем свого народу, його віковічним прагненням до свободи, як переймався Тарас? Доки на обличчях вершителів будуть посмішки з приводу й без — навряд. Думайте, творіть добро, ставайте пліч-о-пліч з простим людом — і народ піде за вами. Як іде за Ним. Нехай і погляд у нього не вельми ласкавий...
Творити націю. Творити для однієї нації — занадто вбогий ідеал. Із цією відомою фразою Шиллера я б посперечався. Бо навряд чи знайдеться на планеті поет, котрий би втілив у своїй творчості сподівання усіх відразу народів. Найвищими майстрами я вважаю митців, які творять не для нації, а націю. Такий — Шевченко. У своїх віршах він дав українцям абетку національної самосвідомості. І ми повірили йому і пішли за ним як за Батьком. Не було б Шевченка, не було б України і нас нинішніх. Це правда.
Книга, яка завжди з тобою. Я не ношу її в кишені. Вона не лежить у моїм домі біля ікон. Я не гортаю її щовечора перед сном. Не цитую де треба, де не треба. Але вона завжди зі мною.
Там є практично всі відповіді на запитання, які мене хвилювали в житті й на які подеколи не міг відповісти навіть мій батько.
Ця книжка дещо пошарпана, зачитана. Вона без глянцю, без яскравих ілюстрацій. Назва її проста — «Кобзар». Як узяв її до рук у третьому класі — з того часу вона завше зі мною. Напоумлює, дає поради, слугує розрадою, стає в пригоді тоді, коли просто зле на душі. Наснажуюся нею, лікуюсь. Оживаю нею.
Із сьомого неба. Сьогодні був на Чернечій. Весняна негода — не краща пора для візитів. Зате немає велелюддя, лицемірства. В такі дні люди йдуть до Тараса за велінням серця. Мовчать, думають. Їх небагато. Жменя. Постоять, підуть. Інші прийдуть. По двоє-троє. Ніби родичі його.
А вони й є родичі. Їх не везуть на замовлених автобусах. Не вручають прапорів. Все це не для них. Вони приходять пом’янути. Незлим тихим словом. Мікрофони тут недоречні. Потрібна тиша та злагода.
Коли навчимося тиші та злагоди — бозна. Чую в ці пронизливі дні, десь аж із сьомого неба, крізь низькі хмари: Він би хотів миру для нас. Миру треба!
Хіба Він промовляє це лише мені одному? Ні. Але тих, хто чує, мало. Навчимося слухати — буде садок вишневий коло хати і все решта. Не навчимося — брат на брата далі йтиме. І не буде тому упину. І шлях той до прірви.
Може, варто навідатися на Чернечу саме сьогодні, без метушні й велелюддя, коли Його добре чути через сьоме небо, крізь низькі хмари...
Канів.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).
