Феномен Хартії Вольностей

Доля цього історичного документа особлива. І досі вражає майже непоясненна, ота «вседолаюча» енергія, закладена в ньому 790 років тому. Більшість пунктів Magna Charta Lіbertatum (таке його друге, латинське, ім’я) — не що інше, як зобов’язання короля перед землевласниками. Але, незважаючи на оцю доволі обмежену мотивацію його «укладачів», Велика Хартія Вольностей стає потужним «генератором» демократичних імпульсів для багатьох країн протягом століть.

Утім, як кажуть англійці, step-by-step, — про все по порядку.

В англійському суспільстві на початку XІІІ сторіччя були свої правила гри, що визначалися загальним характером феодального устрою. Жоден із королів і не сподівався, що йому вдасться розхитати невиразні, проте суворі умови феодальної угоди зі своїми васалами, в якій втілилося співвідношення сил усередині тогочасного феодального суспільства. Король був зобов’язаний пильнувати мир у державі, бути полководцем під час війни, забезпечувати васалам недоторканність їхніх володінь, а також збирати податки та приймати від підлеглих феодальну присягу на вірність. А землевласники за виконання зобов’язань отримували натомість право безперешкодного переходу землі до спадкоємця після сплати встановленого внеску.

У разі невиконання феодальної угоди королем за баронами (барон — неспадковий васал короля. — 

І. Ш.) як крайній засіб зберігалося право повстати. Однак це була справа ризикована і безнадійна, адже в Англії влада корони була надзвичайно сильною, а барони заслабкі.

І ось 1199 року на політичній арені Англії після короткого правління короля Річарда І Левове Серце з’являється його брат — король Іоанн, на прізвисько Безземельний. Історики дають йому несподівану характеристику: безпринципний, загребущий, здібний, слабкий, марнотратник, самодур, не переймався законами й звичаями, не церемонився у стосунках із церквою. Додайте до цього провал зовнішньої політики: втрата провінцій, включно із графствами Анжу, Мен і Турень та герцогством Нормандським, що належало його батьку.

Останнє сприймалося лендлордами (великими землевласниками. — І. Ш.) як серйозне застереження —вони теж втратили свої родові маєтки за кордоном. Стало зрозуміло: їхні землі в Англії — так само під загрозою, а на короля, який не виконує покладеного на нього головного обов’язку — збереження володінь, покластися не можна. Барони, що очолили боротьбу із королівською владою, заручилися підтримкою лицарства, городян і вільних селян. Перед королем було висунуто низку вимог, викладених у т. зв. «баронських статтях». Вони й стали основою Великої Хартії Вольностей, яку Іоанн, захоплений баронами на острові Раннімед, що на Темзі, підписав під примусом 15 червня 1215 року.

Очевидно: Хартія — перш за все, феодальний документ. Поширюючись виключно на вільних людей, вона не торкалася інтересів віланів (в Англії вілан — кріпак. — І. Ш.). Складається Хартія із 63 статей, розташованих безсистемно. Вона містить опис здійснених Іоанном порушень і вимогу припинити це беззаконня. Питання обмеження королівської влади, а також надання деяких прав лицарям і міському населенню, зокрема Лондону, знаходимо у статтях 12-й, 14-й, 39-й, 61-й. Про захист матеріальних інтересів різних верств населення йдеться у статтях 1-й, 13-й, 15-й, 16-й; стаття 17-та має судово-адміністративне застосування.

Найвідоміший 39-й параграф проголошував: «Жодна вільна людина не буде арештована і ув’язнена, або позбавлена майна, або оголошена поза законом, або вигнана, чи в якийсь інший спосіб знедолена, і ми не підемо на неї і не пошлемо на неї інакше, як за законним присудом рівних їй і згідно до законів країни». Зрозуміло, що на той час слова «вільна людина» не стосувалися всього загалу, і тільки набагато пізніше, коли кріпосний лад занепав, цей параграф набув нового змісту і нового звучання. До речі, стосовно «присуду рівних» — то це і є власне система судів присяжних, згідно до якої суд здійснюють особи, за становищем рівні підсудному.

Важливість статті 12-ї полягала у поновленні старофеодального права: обкладання податками слід було попередньо узгоджувати із васалами (за винятком трьох випадків: викуп із полону, посвячення в лицарі первородного сина та видача заміж первородної дочки першим шлюбом).

Стаття 14-а сповіщала про т. зв. загальну раду королівства, яка складалася в основному з великих феодалів; саме вона визначала і розмір податків (а це вже прообраз податкової служби, чи не так?). Лицарі і міське населення (за винятком Лондона) не мали права посилати своїх представників до цієї ради.

...В історії багато що зникає безслідно. Але деякі її фрагменти дивним чином стають передумовою до появи інших форм соціального устрою. Так трапилося і з цією статтею: рада королівства стала прототипом майбутнього парламенту, хай навіть і в «зародковому» стані.

Таким чином було визначено місце «The Great Charter» у становленні британського парламенту.

А 20-а стаття Хартії — у випадку штрафу гарантувала власнику недоторканність основного майна навіть кріпакам. (До речі, це — єдина стаття, в якій вони згадуються). Хоча, зрозуміло, за цим крилися лише побоювання феодалів щодо зв’язку між розоренням віланів і несплатою ними повинностей.

Але не тільки проблема податків турбувала баронів—укладачів Хартії. У ній знайшлося місце і, сказали б сучасною мовою, питанню держстандартизації, а це відповідало інтересам не тільки мешканців міст, а й інтересам всього населення країни: «Одна мірка вина нехай буде по всьому нашому королівству, і одна мірка пива, і одна мірка хліба, а саме лондонська чверть (англійська кварта, quart, дорівнювала 1,1361 дм3. — 

І. Ш.), і одна ширина фарбованого сукна і нефарбованого для обладунку, а саме два лікті (лікоть — міра довжини в X—XVІ ст., дорівнювала 38—46 см. — І. Ш.) поміж краями; те саме, що про мірки, нехай стосується і ваги...»

Що ж до судово-адміністративних розпоряджень, то вони мали на меті боротьбу із зловживаннями королівських чиновників, з одного боку, і повинні були сприяти зміцненню нової системи судочинства — з другого: «Загальні позови не має розглядати наша курія (за середньовіччя — рада і суд при сеньйорі з його найближчих васалів. — І. Ш.), але вони повинні розглядатися в якомусь визначеному місці» (стаття 17-та). Послуговуючись звичною для нас термінологією, можна зазначити, що ця стаття мала прямий стосунок до судово-адміністративної реформи.

Майже натхненно звучить 13-й параграф: «І місто Лондон повинне мати всі древні вольності та вільні свої звичаї як на суходолі, так і на воді. Окрім того, ми прагнемо і зізволюємо, щоб усі інші міста, і бурги (укріплений замок у Західній Європі за середньовіччя. — І. Ш.), і містечка, і порти мали всі свої вольності і вільні свої звичаї».

Співголосно до сьогоднішніх проблем малого та середнього бізнесу, товаровиробників і переробників звучать положення 41-ї статті стосовно права купецтва вільно й безпечно пересуватися країною та поза її межами, платити лише законне мито, враховувати при цьому стосунки із воюючою з Англією державою, поводитися із затриманими так, як поводяться в тій країні з англійцями. Зверніть увагу: в цьому параграфі не обійдено увагою і питання дипломатичних стосунків з іншими державами.

Остання стаття передає контроль над дотриманням Великої Хартії Вольностей спеціальному комітету 25 баронів, який був зобов’язаний боронити всі привілеї феодалів. У разі порушення їх королем і непокори його комітетові барони мали право повстати проти короля «громадою всієї землі».

Заснування «баронського комітету» стало поштовхом до створення урядового апарату, який був би здатний усувати причини повстань (ось вам і прообраз майбутніх міністерств — внутрішніх справ, соціального захисту та ін.). На перший погляд то не видавалося ефективним, але бачимо (вже вкотре!), як від цього першопочаткового формування проростають у майбутнє своєрідні паростки демократії. А там, у далекій середньовічній Англії, саме барони фактично вперше вибороли собі право вести свою політичну боротьбу як суспільний клас, а не як одинаки.

Кого-кого, а Іоанна Безземельного Хартія так нічого й не навчила: щойно барони роз’їхалися, він почав збирати військо. Барони у відповідь на це оголосили короля поваленим. Невблаганний причинно-наслідковий зв’язок у перебігові історичних подій обумовив і подальше. Отже, — громадянська війна як наслідок політики короля-дурисвіта. Вона була перервана його смертю у жовтні 1216 року.

Подальша доля Хартії також непроста. За часів занепаду феодалізму зникла практична потреба в ній. Про неї забули.

Англійський історик і публіцист Артур Леслі Мортон стверджував: «Шекспір у своїй драмі «Король Іоанн» жодного разу не згадує про Велику Хартію, цілком можливо, ніколи про неї і не чув». Коли за часів правління Стюартів буржуазія увійшла в революційну смугу свого розвитку, Хартію витягли на світ божий і, неправильно витлумачивши її, використали як засіб претензії від парламенту. Аж до XІX ст. цей документ вважали наріжним каменем демократичних прав.

Ми ж мусимо, відчувши отой її імпульс «уседолаючої» енергії, зрозуміти: Хартія є найвищою точкою, що позначила кульмінацію феодальних суспільних відносин і вихід тогочасного суспільства за рамки тих відносин, а водночас спричинила і потребу випрацювання спільних стандартів поведінки для цивілізованих націй.

Під впливом Великої Хартії Вольностей англійський філософ-матеріаліст Джон Локк і французький письменник і філософ Жан Жак Руссо почали вчити: керманичі мусять захищати права громадян або ж забиратися геть із політичної арени; її опосередкованого впливу зазнали і Конституції майже всіх європейських країн. Видатний політичний і державний діяч Індії, соратник Магатми Ганді — Джавахарлал Неру писав про значення Хартії: «Це було першим кроком у тривалій боротьбі за свободу в Англії».

Magna C(h) arta — таке ще одне, сучасне ймення Великої Хартії Вольностей — недарма вважають поворотним пунктом в англійській історії. Це твердження справедливе лише до певної міри, адже Хартія вже й тоді, 790 років тому, належала майбутньому. А вже згадуваний причинно-наслідковий зв’язок укотре «породив» іще один історичний факт. Коли 1948 року ООН ухвалювала Декларацію Прав Людини, один із її співавторів — Елеонора Рузвельт — назвала її, за аналогією, — «Великою Хартією Вольностей усього людства».