Сьогодні Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка святкує своє 85-річчя
Цей ювілей припав на нелегкі часи. Франківці в останні роки, особливо після смерті свого керівника Сергія Данченка, переживають ніби кризу довіри до самих себе. Через те вистави останніх кількох сезонів часто здаються могутніми й водночас неповороткими — немов морські кити на мілководді. Але франківці не були б самі собою, якби розучилися дивувати нас!
жуть маленьке диво — свою недавню прем’єру “Solo mea” — виставу легку, світлу й цілісну. Зрозуміло, чому “під ювілей” показують саме її — вона про біографію акторської душі. А в тому, що ця вистава майже без слів, теж є сенс: театр втомився говорити, сперечатися й скаржитися, слова нікого не переконують. Тож нехай сьогодні на сцені, до чи після вистави, говорять гості, які прийдуть з квітами й привітаннями. А ми —помовчимо. Отак це можна пояснити.
Але є й одна велика несподіванка, яку пояснити важче. У цій виставі зайняті переважно актори не “зоряного” складу, а чимало є й зовсім молодих, чиїх імен публіка навіть ще не встигла запам’ятати й полюбити. Мабуть, від Богдана Ступки, як від художнього керівника театру, ніхто не чекав такого сюрпризу — що він “під ювілей” покаже не якусь славнозвісну стару виставу, і що він виведе на сцену не себе самого, не Олексенка, Хостікоєва, Бенюка чи Задніпровських — а оцих, переважно молодих, артистів.
Зрештою, хтось скаже: справді, вистава світла, хороша, таких давно не було. Але ж для солідного театру звітувати отакою, мало не студійною, постановкою, та ще й без слів — як це?
Резонно, але важливіше інше: старий театр нагадує нам і собі про свою славну молодість — не ту, яка була, а ту, яка буде.
Після таких вистав, як оця, про акторів кажуть: вони прокинулися знаменитими. Дивно, але саме це хочеться тепер сказати — хоч дехто з тих, хто тут грає, вже пізнав смак слави. Але саме таке враження від їхньої гри тут: немов вони вперше вийшли на сцену, всі, старші, молодші, заслужені й ще без звань та регалій.
Таке трапляється рідко.
У цій виставі дивують усі: й ті, кого ми майже не знали (скажімо, чудовий молодий актор Олександр Форманчук), й ті, кого ми, здається, знали добре — Поліна Лазова, Тетяна Олексенко, Володимир Горобей, Олексій Пєтухов, Анатолій Чумаченко... Або от Лариса Руснак — вона грає так, ніби вперше отримала велику роль на великій сцені! У відчайдушно-тривожній пластиці — можливо, вся драма акторської душі. Це вихор героїчної самотності, сміливої пристрасті, віри й розпачу!
Виставу поставив Олександр Білозуб, сценографія Андрія Александровича-Дочевського. “Solo mea” — сценічна історія життєвої драми великої співачки Соломії Крушельницької. Її грає Поліна Лазова. Як сказано вище, вистава майже без слів. Це хореодрама. Отже, як у балеті, разом з програмкою вам дають своєрідне лібрето. Але, заради Бога, не читайте оте лібрето перед виставою! Прийдете додому й почитаєте, нікуди воно від вас не подінеться. Просто дивіться те, що вам показують. А лібрето чи будь-яка інша підказка звузить вашу фантазію. У лібрето, скажімо, можна вичитати, що Лариса Руснак грає Нусю, молодшу сестру Соломії. Але те, що ми бачимо, зовсім інше і цікавіше: скидається на те, що Руснак грає саму Соломію — ту, якої ще не знав світ — юну, нікому невідому дівчинку з Тернопілля. А Поліна Лазова грає ту саму Соломію, але обтяжену славою. Це так, ніби Офелія не загинула молодою, а стала королевою. Але вони обидві — тут, перед нами. От як корисно буває не читати лібрето.
Зі святом вас!
