Її легенда — це тільки її легенда

Акторські ювілеї — що кругліші, то сумніші. Якщо вам сто — виходить, людей, котрі бачили вас на вершині слави, майже не залишилося. Колись Осмяловську називали Прекрасною Дамою, Принцесою франковців — але як уявити, що це значило тоді! Та з Осмяловською нам пощастило: майже сім десятиліть тому вона зіграла Наталку Полтавку у фільмі Івана Кавалерідзе, і тепер можна взяти відеокасету, подивитися.

І ще: нещодавно вийшла книга «Тіні незабутих предків», автор — професор Костянтин Липківський, син акторки. Він народився тої самої осені, коли на екрани вийшла «Наталка Полтавка».

К. Липківський (до речі, доктор технічних наук, фахівець з електродинаміки) грунтовно досліджував родовід матері і батька до середини ХІХ століття. Зупинимося на самому початку 20-х років століття

XX-го, коли юна Катя Осмяловська ввійшла до родини свого чоловіка Леся Липківського. Здається, це повинна була бути вибухова суміш! Адже Осмяловська з родини нехай і не богемної, та всі там пристрасно любили театр, усі грали, а її батько, полтавський земський статистик, був дуже колоритною постаттю — гравець, картяр, курець (у Дніпрі купався з димлячою цигаркою!). І зовсім інша людина стояла на чолі родини Липківських — аскет з вогненними очима, непримиренний перший автокефальний Митрополит Київський і всієї України Василь Липківський, розстріляний 1937 року.

Утім, жодної «вибухової суміші» — навпаки, гармонія. Митрополит Липківський був живою, відкритою світові людиною, він навіть пропонував театральним друзям свого сина Леся поставити божественну літургію — це їм-то, курбасівцям, авангардистам!

Епіграф до книги — пушкінський рядок «Бывают странные сближенья...» Їх тут чимало. Ось: пам’ятник Шевченка роботи Кавалерідзе стояв у Полтаві навпроти будинку Осмяловських. А через роки Катя Осмяловська грала у фільмі того самого Кавалерідзе. Або ось: Василь Липківський навчався в Київській духовній академії, де викладав Афанасій Булгаков, чий знаменитий син згодом писав, що не було страшнішого в Києві року, ніж 1919-й від Різдва Христового — а саме в тому році доля вела Катю Осмяловську і Леся Липківського назустріч одне одному.

Узимку 1919/20 року Катю, недавню київську гімназистку, третьокурсницю театрального інституту, запросили до київського (тепер дніпропетровського) театру ім. Т. Шевченка — в знамениту виставу Курбаса «Гайдамаки» (і через 70 років вона знала напам’ять увесь текст тої вистави). Лесь Липківський ввійшов до вистави трохи пізніше. Більше вони не розлучалися. Театр два роки гастролював Україною, на гастролях Лесь і Катя повінчалися. До Києва повернулися майже через десять років.

З 1926-го вони працювали в Одеській Держдрамі. Популярність Катерина Осмяловська здобула саме там. Як тільки вона з’явилася в Одесі, рецензенти відзначили «приємну м’якість тону, ліризм, які пом’якшували навіть ролі авантюристок». А зоряною роллю стала Есмеральда («Собор Паризької Богоматері»). У виставі було живе цапеня, з яким акторка іноді гуляла вулицями, і вся Одеса влаштовувала їм овації.

Але вже в 1930-му Катерина і Лесь перейшли до київського театру імені І. Франка. Що сталося? Не виключено, що «трудовий колектив» у Одесі вимагав відректися від батька і свекра — опального митрополита Липківського. Вони не відреклися. У Києві могли зажадати того самого, але керівник франковців Гнат Юра сказав своїм комсомольцям: «Не чіпайте їх. Вони тихі...»

Що означало тоді — бути тихим?

Майже відразу в театрі імені І. Франка Осмяловська зіграла один зі своїх шедеврів — Юлю в «Кадрах» І. Микитенка. Щоб зрозуміти час і обставини, заглянемо в тодішню газету: «Кадри» бачили 150000 чоловік — майже половина трудящої людності м. Києва. Усі 100 вистав п’єси «Кадри» були закриті; отже, клясово-ворожий глядач не потрапляє до театру».

Кому потрібен був шедевр? Здається, театр тих часів був пропащим для живої публіки, як і забуті нині п’єси Микитенка, Корнійчука. Але... В архіві акторки зберігся лист, отриманий нею після одного класово-правильної вистави:

«Дорога товариш Осмяловська!

Третя година ночі. Дві години тому повернувся з театру, де йшов «Платон Кречет». Схвильований побаченим, не можу заснути... Нікому розповісти про побачене, ні з ким поділитися думками...

Ви не знаєте мене, я не знаю Вас. І ніколи ми не будемо знати одне одного близько... Така воля обставин. ... щире спасибі за образ Ліди, винятково милий, такий зрозумілий і близький всім. Ви чудово талановита людина.

Прощавайте. Постараюся бачити Вас якомога частіше з глибини глядацької зали...»

Восени 1936-го вийшов на екрани фільм Кавалерідзе «Наталка Полтавка» з Осмяловською у головній ролі.

Газета київської кіностудії «За більшовицький фільм» від 11 жовтня 1936 року на першій полосі повідомляла: режисер-орденоносець Довженко вніс 100 карбованців у допомогу іспанським жінкам і дітям, режисер Пир’єв — 300 карбованців, режисер-комсомолець Луков — 200 карбованців.

Увесь розворот газети присвячений «Наталці Полтавці». Заголовки — «Правдивий фільм», «Вірний шлях». Згадано і проблеми: перешкоди студійного керівництва (вже, звичайно, колишнього), а оператор скаржиться, що важко було знайти гарну натуру стародавнього села, адже колгоспне село так змінилося!

Та ось наступна сторінка. Там шпетять дружину того самого Лукова, котрий віддав 200 карбованців іспанським дітям:

«Молодому талановитому режисеру Лукову не пощастило. Його дружина Шершньова не годиться на головні ролі... Ось вже років 5-6 Шершньова вважається «хорошою актрисою», але крім режисера Лукова її ніхто не запрошує зніматись. Та вже й сам режисер Луков перевів її на виконання далеко не першорядних ролів. У фільмі «Я люблю» на Шершньову витрачено багато плівки, навіть більше, ніж на деяких провідних персонажів, але її місце у фільмі незначне. Штатна актриса Шершньова, яка має 10-15 знімальних днів на рік, одержує 600 крб на місяць зарплатні та ще сотню на квартиру. Актрису Шершньову ніхто в студії ніколи не бачить, нічого вона тут не робить, жде невідомо якої ролі... Дуже вигідне становище — за одні жданики одержувати гроші!»

Ще газета сигналізує про витрати народних грошей на реквізит у знімальній групі «Том Сойєр» (за дві бутафорські гілки, які можна зірвати з дерева, заплачено 15 карбованців)! А кожен знімальний день кіногрупи «Справжній товариш» «рясніє наслідками адмінбездарності й безпорадності». А начальник цеху тов. Бродський взяв у групі «Тома Сойєра» мікрофон і віддав групі «Багата наречена», де мікрофон зіпсований. І: потрібно обговорювати проект сталінської Конституції, і що собі думає фабком студії?

Як бачимо, коли знімалася «Наталка», студія жила в режимі особливої пильності.

Уже в грудні 1936-го в Нью-Йорку картина йшла три тижні, щодня її дивилися 8-10 тисяч осіб.

З американцями ясно: фільм з хепі-ендом! Але подивіться: немає там хепі-енду! Наталка-Осмяловська жодного разу не посміхається. Узагалі, фільм ось про що: замість смішного недоумка Возного приходить товстомордий тенор Петро, і раптом здається, що Наталка чекала не його і... залишається чекати. Осмяловська не дає забути про фатальну обставину: вже чотири роки як Він зник, і вона на нього чекає. Для тих часів — зрозуміло. Інше неважливо. Вона «тихо» зіграла те, чим жила: Василь Липківський чекає арешту, його сина Івана вже розстріляли, багато родичів сидять.

Та фільм хвалили: село-те «не наше»!

То був найплідніший її рік у кіно і театрі. Хоча успіх був і пізніше. Скажімо, після війни вона грала Анну в «Украденому щасті», по черзі з Ужвій.

...1963-го відправлено на пенсію групу акторів-франковців. Одні пішли до інших театрів, інші слізно попросилися назад. Осмяловська — ні. Живучи за два кроки від театру, вона з тих пір 30 років не переступала його порога. «Так зробили колись Грета Гарбо і Марлен Дітріх. Але Осмяловська не рівнялася ні на кого, її легенда — це її легенда», — сказано в некролозі від театру восени 1997-го. І ще: «Франковські глядачі після Осмяловської, напевно, і не знали настільки гармонійного злиття краси, жіночності і витонченої духовності».

На надгробному пам’ятнику Осмяловській — вона у ролі Наталки.