З художником Володимиром Зебеком я познайомилася випадково. Відпочивала на Кінбурнській косі у приятельки Світлани. Погода була не вельми, сиділи на ґаночку, розмовляли. Раптом у двір зайшов бородатий, кошлатий сивий чоловік. З’ясувалося, відомий художник — Зебек. Заочних знайомих у нього — пів-України. Адже знамениту картину «Ленін на суботнику» написав саме він.
Говорили спочатку про той шедевр. Свою розповідь Володимир Євгенович щедро пересипав міцними слівцями. Леніна він називає Лукичем. Що ж, з пісні слів не викинеш.
— Коли писав Лукича на замовлення — дуже старався. Малював з душею, — згадує співрозмовник, — виклався до кінця. Я не можу байдуже ставитися до жодного образу. І до Лукича в тому числі. Писав його, тому що платили добре.
Цікаву історію почула я і від місцевих мешканців, а художник підтвердив її правдивість. Одна з картин Зебека є у колекції Президента Кучми. А подарував її Філіп Кіркоров. До нього вона потрапила через Анастасію Стоцьку, родич якої, теж художник, живе на Кінбурнській косі. Утім, картини Зебека є й у президентів усіх мастей, і в банкірів-бізнесменів, і інших знаменитих. Роботи художника розійшлися по сорока країнах світу. Кажуть, що немає такого цінителя живопису, який не хотів би роздобути твір майстра.
Дивно, але живе успішний живописець не в хоромах, а в скромній хатинці. Тут і майстерня, і спальня, і вітальня —три в одному. Сорок років тому купив цей будиночок за 500 карбованців. Усе господарство Зебека — улюблена корова Маринка й городик. Щоправда, у дворі ще будівлі для родини.
А сімейство чимале. За 73 роки нажив двох дружин і сімох дітей. Велике сімейство потребує і грошей. Але про матеріальне художник говорити не любить. А от «за життя і творчість» —згоден.
— Коли я почав писати? У дитинстві. Так склалося, що у 10 років погнали мене в Німеччину. Сам я наполовину німець. Працював у одній родині, добре вивчив німецьку мову. Взагалі я на Німеччину не ображаюся. Навіть воєнна вона мені подобалася. Люди порядні. Там я і написав перші роботи. А коли назад у Союз потрапив, заслали мене в архангельську колонію. Справу пришили — за зраду Батьківщини. Хоча яка зрада? Я ж хлопчиськом був. Потім звільнили. Але з такою біографією влаштуватися в житті було ой як складно.
Та перша дитяча робота дотепер зберігається в художника. «Гуси-лебеді» — картина трохи наївна і сумна. Але й у зрілих роботах автора прозирають сум і романтика, мрія і казка, загадковість і захват. Зебек малює море. Його приваблює стихія води. Найтонші відтінки променів сходу і заходу, місячного сяйва, що відбивається у воді, гармонія води і неба — все оживає під магічним пензлем художника. Він каже, що головна його мета — написати небо.
— Ще жодного разу не вдавалося мені написати небо так, як хочу. Адже земля — це плоть, море — кров, а небо —душа. Як ти душу намалюєш? Море писати легше, там є форма. А в неба форми немає. Ще малюю коней. Уяви: море і білий кінь, що входить в нього. Самітність, романтика, краса... Люблю красу в усіх проявах. Шукаю її в усьому — у травинці, мурасі, краплі води. Від краси я вагітнію. Якщо не розроджуся — лопну.
До цієї краси і втік Володимир Зебек від суєти 40 років тому. Захотілося гармонії, єднання з природою. Коли почув про Кінбурнську косу, зразу вирішив: його місце. Каже, щось вабило його сюди, вела невідома сила. Незайманість і чистота вразили художника. На Кінбурні він знайшов усе, що шукав.
Життя потріпало художника чималенько. Але він образ не пам’ятає, адже зустрічалися йому люди тямущі, що зуміли розкрити і зрозуміти справжній талант. Відправив колись свої роботи у художнє училище в Москву. Прийшла відповідь: до іспитів допущений. А училище було елітне, шансів вступити мало. На екзаменах з фаху молодий художник вирізнився одразу. Але завалився на творі. Написав на двійку.
— Я і сьогодні неграмотний, — зізнається Володимир Євгенович. — Коли не побачив свого прізвища у списках, зітхнув з полегшенням. Набридла мені Москва і метушливість. Хотів виїхати. Але не вийшло: викликали в деканат. Змусили переписати твір. До училища прийняли.
Обдарованого молодого художника примітили. Від загальної маси його відрізняли наївність і дитячість.
— Я — як дитина. Пишу те, що бачу. Нічого не видумую. Цінність роботи в тому, що ти її спочатку побачиш і відчуєш, а потім перенесеш на полотно.
На п’ятому курсі училища Володимир Зебек став кандидатом до Спілки художників, пізніше був прийнятий.
— Тоді, — каже він, — стати в Москві членом спілки було складніше, ніж нині президентом!
Поки учився, оформляв ескізи до спектаклів, писав картини, роботи виставлялися в престижних галереях. На одну з московських виставок взяли кілька робіт. У день відкриття прийшов він подивитися, як розташували його картини, і не знайшов жодної. З’ясувалося, ще вранці усі картини продали. Причому кожну наступну купували за нечуваною ціною.
Інший на його місці загордився б, а Зебек замислився. І зробив для себе висновок: якщо Господь Бог дав талант, треба бути мудрим і обережним, не розтрачувати його на дрібниці.
Після училища Володимир вступив до поліграфічного інституту. Вступив випадково, за компанію. Декан училища попросив Володимира, щоб той складав вступні іспити разом з його зятем. Зять був хлопцем хорошим, але не малював. Зебек намалював за себе і за нього. Прийняли обох. Але наш герой залишив інститут. Знаючі люди порадили. Мовляв, ти такий «кошлатий» живописець — і без інституту проб’єшся.
Він і пробився. У центрі Москви йому виділили майстерню у 100 квадратних метрів. Але не прижився майстер у багатолюдному місті.
— Хіба можна писати море, сидячи на дивані, в міській квартирі? У мене розбіжності з цивілізацією. Не люблю я цю суєту суєт і томління духу. А якщо чесно, і з людьми не дуже люблю спілкуватися. Краще з тваринами, із природою, —каже Володимир Євгенович. А майстерню в Москві він утратив. Родичі забули заплатити за оренду, і її відібрали.
У спальні, над ліжком Володимир Зебек написав: «Мрія мого життя — купити коня». Він і нині мрійник.
— Найбільше люблю, коли приходить відчуття єдності сущого у світі й у собі. Немає розподілу. Бути художником непросто. З одного боку, тобі дано більше побачити, а з другого —розумієш, що на тобі відповідальність перед Богом. Треба гідно нести свій хрест.
Останнім часом у картинах Володимира Зебека на тлі морських пейзажів з’явилися образи Богоматері, Ісуса Христа. Вони дуже органічно вписалися у звичні сюжети. Може, це і є проявлена форма Світової Душі, вищої гармонії небес.
Миколаївська область.
